Любомир Іванович підскочив з крісла з круглими очима. Ну і ранок! Мало того, що його позбавили першої, а значить кращої за весь день чашки кави. Так після цього на нього просто вилили цистерну води. А тепер ще й кинули в обличчя букет квітів! Дві співробітниці стояли перед ним і вимагали пояснень

У кафе сиділи дві подруги і обговорювали останні новини про свого начальника. Катя та Олена частенько після роботи заходили в це кафе, щоб спокійно попліткувати без свідків і зайвих вух, яких в офісі вистачало за кожною стінкою або ширмою, що розділяє сусідні робочі місця.

Вони два роки працювали фахівцями у відділі статистики та про всіх все знали.

Тридцять співробітників відділу статистики займали цілий поверх офісної будівлі. Керував відділом холостяк середнього віку, якого звали Любомир Іванович.

Прискіпливий буквоїд з невиправним бюрократичним виразом обличчя, на носі якого поблискували окуляри з товстими скельцями. Беззмінний керівник відділу останніх семи років.

– Сьогодні мені випадково попався звіт з даними про зарплати нашого відділу, я мало не впала зі стільця! – скаржилася подрузі Катя.

– А що там? – запитала Олена.

– За останні півроку зарплату підняли 26 співробітникам відділу з 30. Ми в це число не потрапили! Уявляєш, Олено?

– Ну нічого собі! А чому?

– Уявлення не маю, що там в голові у нашого Любомира, – сказала Катя. – Іноді мені здається, що він нас з тобою, або не помічає, або недолюблює, що набагато гірше.

– На багато підняли іншим? – запитала Олена.

– На дві тисячі гривень, але все-таки! – сказала Катя. – Справа не в сумі, а в принципі! Чому 26-ти співробітникам підняли зарплату, а про чотирьох забули. Як це так? Ми що руді чи що? – обурювалася Катя.

– Я руда, – сказала Олена.

– Ой! Вибач, це я образно, – сказала Катя. – Я хотіла сказати, що з нами обійшлися несправедливо! І це просто так залишати не можна!

– Що ти пропонуєш? – запитала Олена.

– Прорватися до Любомирау в кабінет і сказати йому все, що ми про нього думаємо! Нехай скаже нам, що ми йому не догодили!

– Секретар Поліна нас не пустить без запису! – сказала Олена.

– Будемо прориватися! Відразу з ранку! Так що готуйся! – сказала Катя. – План такий: проскакуємо бігом повз Поліну, залітаємо в кабінет. Я все висловлюю Любомиру, а ти, коли я закінчу, кидаєш йому в обличчя букет з трьох жовтих тюльпанів.

– Букет в обличчя? А навіщо? – запитала Олена.

– Я бачила в якомусь кіно подібну сцену! – сказала Катя. – Виглядало дуже ефектно! І, взагалі, мужикам це не подобається! Нехай знає!

– Добре! Я буду готова! – сказала Олена.

– Не забудь, купити букет! – сказала Катя.

Дівчата розійшлися по домівках.

Зранку у приймальні Поліна з підозрою подивилася на дівчат.

Потім пройшов товстий електрик з драбиною. Нарешті, на роботу з’явився Любомир, який чхнув і зник за дверима, не звернувши на дівчат ніякої уваги.

Почекавши кілька хвилин, дівчата вирішили діяти. Вони увірвалися в приймальню, і повз секретаря Поліни кинулися до дверей до кабінету начальника відділу.

– Стійте! Ви куди? – підскочила зі стільця Поліна.

– Нам терміново! – сказали дівчата і влетіли в кабінет начальника, зачинивши за собою двері.

Товстий електрик, який стояв на самому верху драбини відразу за дверима і міняв лампи, скрикнув від несподіванки.

Драбина під ним захиталася. І вся конструкція, разом зі сто кілограмовим електриком звалилася на великий акваріум, який стояв біля столу начальника відділу.

Акваріум розлетівся на друзки і цебер з двохсот літрів води обрушився на Любомира Івановича, який до цієї секунди сидів за столом і пив ранкову каву.

Дівчата оторопіли лише на секунду. Одержимі своєю образою і заряджені планом вони не знітилися. Переконавшись, що електрик сильно не постраждав, вони підбігли до столу Любомира. Начальник сидів весь мокрий і ошелешений від того, що відбувається.

– Чим ми гірші за інших! – махала руками Катя. – Це нелюдяно! Ми не дозволимо про себе витирати ноги!

– Так! – додала Олена.

– Ми працюємо в відділі вже два роки! Як ви могли так з нами вчинити? Це просто низько! – сказала Катя і подивилася на Олену, даючи зрозуміти, що вона закінчила.

– Ось! – голосно сказала Олена і кинула в мокрого начальника три жовтих тюльпана.

Любомир Іванович підскочив з крісла з круглими очима. Ну і ранок! Мало того, що його позбавили першої, а значить кращої за весь день чашки кави. Так після цього на нього просто вилили цистерну води. А тепер ще й кинули в обличчя букет квітів! Добре ще що рибок тільки завтра запустять в акваріум, після планової чистки.

– Що відбувається? Що трапилося? – запитав начальник.

Любомир Іванович стояв весь мокрий із окулярами в руках. Його сумні очі висловлювали щире здивування. На правому плечі в нього лежав жовтий тюльпан.

– Ну, як же, – сказала Катя. – Ви всім співробітникам підняли зарплату, а нам чомусь ні. Ми що руді чи що?

– Ах ось воно що? – видихнув Любомир Іванович. – Ну-ка, присядьте на секундочку, – вказав він дівчатам на стільці.

Начальник повернувся до електрика, який вже піднявся і знову прилаштовував сходи біля дверей.

– З вами все в порядку?

– Все в порядку, Любомире Івановичу, – сказав електрик.

Протерши окуляри, начальник одягнув їх і подивився на дівчат.

– Тепер давайте з вами … Зарплату у відділі ми вирішили піднімати в два етапи. Спочатку збільшили оклад всім фахівцям на дві тисячі. А потім, на другому етапі, планували підняти зарплату вже провідним фахівцям на п’ять тисяч гривень, – сказав Любомир Іванович.

– Ми з Оленою теж фахівці відділу статистики. Але нам зарплату не підняли! В цьому і проблема! – сказала Катя.

– Все правильно! – сказав начальник. – Тому що ви не фахівці, а провідні фахівці відділу з першого числа наступного місяця. Ось наказ, підписаний мною, – він дістав з шухляди файл з наказом і кинув його на стіл перед дівчатами. – А це означає, що з наступного місяця у вас зарплата виросте на п’ять тисяч гривень.

Дівчата перезирнулися. Виявляється, все було, як не можна краще. Про них ніхто не забув. Їх цінували. Зарплата зросте навіть більше, ніж у інших, не кажучи про те, що вони стали провідними фахівцями відділу в числі чотирьох співробітниць.

А вони, проявили нетерпіння і накрутили такого в кабінеті начальника, що поставили під загрозу всю свою кар’єру. Навіщо?

– Любомире Івановичу, вибачте нас, будь ласка! – встали дівчата зі стільців. – Ми такі недалекоглядні, вибачте нас! – сказала Олена, підійшла до начальника, зняла з плеча жовтий тюльпан і простягнула йому.

– Дівчата, якщо я відповів на всі ваші запитання, дозвольте привести кабінет в порядок. А то у мене через сорок хвилин нарада. Після вашого відвідування вид в кабінеті не дуже презентабельний, не кажучи про мій зовнішній вигляд, – сказав Любомир Іванович.

– Так звичайно. Вибачте нас, ми йдемо.

Любомир чхнув кілька разів і ствердно кивнув. Дівчата залишили кабінет.

Дівчата продовжили роботу у відділі статистики провідними фахівцями. Любомир Іванович справив на Олену незабутнє враження, своїми людськими рисами.

Дівчатам начальник не висунули жодних претензій за віроломне відвідування його кабінету. З ініціативи Олени у них почали розвиватися стосунки. Одного разу Любомир зізнався їй, що Олена завжди йому подобалася. Йому, взагалі, подобаються руденькі. Через півтора року Олена вийшла заміж за Любомира.