– Люда, це реально слушна ідея. Так, доведеться витратитися, але й ми в накладі не залишимося.
Ціни в магазині ти сама бачила, мовчу вже про те, що смаку там у овочів ніякий.
А Андрію й Ігорю потрібні нормальні овочі, вітаміни, як–не–як, – умовляв дружину Олег.
Люда кивала, погоджуючись, але одночасно з цим внутрішньо боялася майбутніх витрат.
А ще підозрювала, що так просто нічого не буде. Адже йшлося про родичів Олега, а вони були своєрідними людьми.
Ні, не зовсім вже поганими, але чого вартував подарований на весілля старий чайний сервіз з ручкою, яка відкололася, на одній чашці.
Чашки виявилися подряпаними, ніби річчю вже неодноразово користувалися, потім тримали десь у гаражі в горі мотлоху, а потім, так вже й бути, віддали на честь урочистості улюбленому синові.
Ох, Люда сама б у житті такого не подарувала. Просто тому, що можна було знайти, навіть якщо грошей «ось зовсім немає», хороший подарунок.
Сама вона найчастіше презентувала родичам і друзям сертифікати до найпопулярніших магазинів. Що заважало матері й братові чоловіка зробити так само?
Або ось з дитячими речами взяти історію. Звичайно, вживані дитячі речі – це справжній вихід.
І Люда із задоволенням брала кофточки, колготки та штанці у подруг, та й сама завжди віддавала тим, у кого були діти молодші за її власних, речі, які зберегли хороший стан.
” Ось, бери” – свекруха гордо поставила перед нею цілих три сміттєві мішки. Але всередині виявилося те, що їй повністю відповідало: колготки в дірках, речі, вкриті якоюсь пліснявою, з великими плямами штани та дірки, дірки, дірки, яких було більше, аніж речей.
” Презент від свекрухи” не годився навіть на ганчірки, тому був викинутий на смітник відразу ж після того, як свекруха, задоволена турботою про внуків, залишила їхню квартиру.
” Слухай, Людо, знаю, мама буває дивною, коли йдеться про подарунки й допомогу. Але ж нам із нею не подарунками обмінюватися, а діло робити”.
” А між іншим, розумні люди радять ніколи не вести справи з родичами,” – скептично насупилась ж.
Олег тільки похитав головою.
” Недовірлива ти в мене. Це ж мама. Ну, з чого б їй нас обманювати? Та й у чому вона може взагалі нас обманути?”
” Гаразд, вмовив. Замовляй,” – зітхнула вона, відчуваючи все ж таки незрозуміле внутрішнє занепокоєння.
Справа в тому, що сім’я вже рік збирала на власну дачу. І збирати треба було ще кілька років, враховуючи ціни на нерухомість на околицях їхнього міста.
А свіжих овочів і домашньої консервації хотілося вже зараз. Ось і запропонувала мати Олега, що влаштовує для всіх вихід.
” У мене ж є дача, але тільки грошей нема нею зайнятися нормально. Бо ж якщо теплиці поставити, то врожаю вистачить і вам, і нам, і ще залишиться трохи на продаж”.
“Купіть тепличок пару штук, поставимо – і буде всім щастя,” – вмовляла вона сина. А той, у свою чергу, розпинався про переваги такого садівництва перед дружиною.
Теплички були куплені наступного тижня. І встановлені у найкоротші терміни переважно Олегом.
Ну не винен же ж був ніхто, що молодший брат чоловіка саме в цей час примудрився занедужати і на роботу старшого на городі дивився з вікна, кутаючись у теплий плед, демонстративно кахикаючи і ганяючи матір за черговим кухлем чаю.
Люда у їхні сімейні взаємини не лізла, хоч і незадоволена була тим, що вся робота лягла на плечі її чоловіка.
Втім, Олег не заперечував – радість від майбутнього врожаю була сильнішою від втоми.
Ще пів року пішло на те, щоб довести до ладу перший урожай. Ось тільки не порадувало Люду, що із зібраних овочів їм віддали буквально пару кілограмів м’ятих помідорів і надто перестиглих огірки, які дітям давати явно було не варто.
” Лідо, ну мало виросло, вперше ж пробували. Краще закрутимо, щоб узимку було, що їсти,” – розпорядилася свекруха.
І одразу зажадала у Люди принести більше банок. Везти довелося двічі, щоразу догори заповнюючи багажник машини і все вільне місце у салоні.
Підраховуючи тару, Люда щоразу дивувалася тому, що цю кількість овочів свекруха вважала недостатньою для того, щоб виділити хоча б частину на їжу «зараз», але не втручалась. Як виявилося, дарма.
” Це що?” – тихо спитала Люда, коли свекруха у відповідь на нагадування про те, що настав час ділитися заготівлями, принесла зовсім маленьку, півлітрову баночку лечо і ще дві таких же ж банки одна з помідорами, а друга з огірками.
” Що? Ось урожай. Їжте. Чим багаті, як то кажуть…”
” Інно Володимирівно, не тримайте нас за невідомо кого,” – сказала Люда. – Вам дві машини одних тільки банок привезли, а ви мені зараз приносите три нещасні баночки і стверджуєте, що ось це ось – так званий «урожай»?”
” А що не так? Цього вам на кілька тижнів вистачить, а потім ще принесу”. Ну ось що ти з мене трусиш цей урожай! Ні, розумієш, немає більше в мене нічого” – відповіла свекруха.
Але потім все ж призналася: ” Продала майже все, добре вийшло – на відпочинок до сусідки сімейка приїжджала, так вони за дорого все, що було, позабирали”.
” А як же ж ми? Ми ж вам і теплиці ці поставили тільки заради того, щоб у наших дітей взимку вітаміни були. Ви ж божилися, що все буде порівну”- розлучено спитала Люда.
” Мамо, це якось зовсім негарно. Віддай тоді половину грошей, які від цих дачників отримала” – сказав нарешті Олег.
” Ось ще. У мене в квартирі ремонт не зроблений, а я тут з вами грошима ділитися? І не соромно останнє у матері відбирати?”- відповіла жінка.
” Тоді віддавайте гроші за теплиці. Шістдесят тисяч виймайте і кладіть сюди,” – зажадала Люда.
” Обійдетеся. І взагалі – будете зі мною розмовляти таким тоном – взагалі нічого не отримаєте. Взялися вони тут до матері сваритися” – Інна Володимирівна перестала їм виказувати й пішла до виходу з квартири.
Люда ледь втрималася, щоб не відправити слідом за нею три банки з тими подачками.
” Я ось прямо в ці ж вихідні своїми руками ці теплиці розберу й заберу,” – нервував Олег після того як матір пішла.
Люда дивилася і не відкриті банки з консервацією, яких навіть торкатися не хотілося, не те що їсти, і відчувала, як у душі піднімається дуже погане почуття.
Хотілося «віддячити». І так, щоб свекруха на собі відчула, яке це – коли тебе, твою працю так підступно не цінять.
” Ні, Олег. Цими ж вихідними ми нічого не зробимо. Ми зробимо все в інші дні” – сказала жінка.
Інші дні настали у червні наступного року. В один із будніх днів, коли на дачі нікого не було, біля воріт загальмувала невелика вантажівка, позичена Олегом на роботі.
На цей раз Люда вирішила допомогти чоловікові. По–перше, щоб зробити все швидше, а по–друге – щоб самій прикласти руку до справи.
” Що ж ви наробили” – виказувала в слухавку свекруха. – За що ж ви так зі мною. Як я тепер житиму, що нам із синочком їсти на мою пенсію?”
Люда тільки посміхалася.І їхні сімейні стосунки вже не відновити. Втім, Люда цього робити не збиралася.
Розібрані теплички стояли в них з Олегом в гаражі.
Мине кілька років – і вони знову їх зберуть, але вже на власній дачі, де ніхто не відбере їхній урожай і не знецінить їхню працю.
А поки що хай стоять. Їсти вони не просять, та й за три роки не пропадуть.
Олеся Срібна
