Люди в селі казали, що Світлана давно живе з італійцем, та чоловік і діти не вірили. Доки вона не приїхала в Україну і неподала на розлучення

Вкотре поверталася з України до Італії. Знову вокзал, валізи, сумки з домашніми гостинцями, пакунки для дітей і чоловіків, які залишилися вдома. Знову обійми, сльози й обіцянки: «Не хвилюйся, скоро приїду».

У нашому бусі зібралися жінки різного віку. У кожної своя історія, свої причини їхати й своя ціна цієї дороги.

Одні плакали, бо залишали вдома маленьких дітей. Інші раділи, що повертаються до роботи, де мають документи, знайоме житло й хоч якусь упевненість у завтрашньому дні. Ті, хто проводжав, теж мали змішані почуття. Адже гроші, які жінки зароблять в Італії, підуть на навчання дітей, оплату кредитів, ремонт будинків і звичайне життя, яке в Україні дедалі важче забезпечувати самотужки.

У кожної була своя причина знову залишати рідну домівку.

Хтось їхав на три місяці, хтось на пів року, а хтось уже й не рахував років. Усе залежало від боргів, потреб родини й того, наскільки сильно рідні хотіли жити не від зарплати до зарплати.

У бусі, як завжди, швидко зав’язалася розмова.

— А в мене внучка народилася!

— А мій син одружився, поки я була тут!

— А моя сусідка вже третій раз заміж виходить!

— А мій чоловік, поки я гроші заробляю, навчився сам собі борщ варити!

Засміялися всі.

Особливо голосно сміялася білявенька жіночка років сорока семи. Вона сиділа біля вікна, була середнього зросту, жвава, балакуча й, здавалося, мала що розповісти кожній пасажирці.

— Дівчата, а я вам скажу, що цього разу їздила додому лише для однієї справи. Розлучилася я!

— Та ти що?! — одразу озвалися з різних боків.

— А що тут такого? Тридцять років прожили, досить. Тепер хочу заміж в Італії!

— Та ти спочатку знайди чоловіка, а тоді вже заміж збирайся! — пожартувала хтось із задніх сидінь.

— Знайду! Мені сорок сім, а не сто! І не обов’язково мені велике кохання. Я хочу подбати про свою старість.

— А твій що, такий поганий був?

Жінка поправила волосся й усміхнулася.

— Та ні, що ви! Нормальний чоловік. Молодими одружилися, любили одне одного. Тільки знаєте, як у нас часто буває? Спочатку весілля, потім діти, а вже після того думаємо, де жити, за що їсти і як усе потягнути.

Ми слухали.

— Ми обоє не мали ні професії, ні нормальної роботи, ні власного житла. Пішли жити до його батьків. Потім щось залишилося від моїх батьків. Так і прожили тридцять років. Ніби й працювали, ніби й старалися, а свого майже нічого не нажили. Дітей виростили, це правда. Але тепер я хочу хоч трохи пожити для себе.

— І через це розлучилася?

— А чому ні? В Італії я хоча б бачу, що жінка в старості не залишається зовсім без підтримки. Є певні права, є можливість отримати частину пенсійних виплат за встановлених законом умов. А в нас після розлучення кожен сам за себе. Чоловік пішов в один бік, я — в інший. І що далі?

— То ти хочеш заміж чи пенсію після чоловіка? — засміялася одна з нас.

— І того, і другого не відкидаю! — відповіла вона. — А якщо серйозно, хочу змінити життя. Може, ще й покохаю. Хіба жінці після сорока семи вже не можна?

— Можна, — озвалася тиха жінка на задньому сидінні. — Тільки дивись, щоб знову не довелося за когось усе життя відпрацьовувати.

Ми посміялися, але кожна, мабуть, подумала про щось своє.

Я дивилася у вікно й згадувала іншу історію, яку колись почула у своєму селі.

Історію Світлани.

Світлана була гарною господинею, працьовитою жінкою, мала чоловіка й дорослих дітей. Удома її поважали, ніхто не міг сказати про неї поганого слова.

Але грошей у родині постійно бракувало.

Чоловік перебивався випадковими заробітками, діти потребували допомоги, господарство вимагало витрат. Тому Світлана, як і багато інших жінок, вирішила їхати до Італії.

Їй пощастило: знайомі відразу знайшли роботу на півночі країни. Родина, до якої вона потрапила, складалася з літнього подружжя та їхнього п’ятдесятип’ятирічного сина.

Світлана не знала італійської, не мала документів, але отримувала непогані гроші.

Спочатку все здавалося тимчасовим. Вона обіцяла чоловікові, що попрацює кілька років, трохи відкладе, допоможе дітям, а потім повернеться.

Та невдовзі почали ходити чутки.

Говорили, що Світлана надто зблизилася із сином господарів. Що проводить із ним багато часу, що вже не поводиться як жінка, яка має сім’ю в Україні.

Сільські пліткарки швидко рознесли новину.

— Ти чула? Твоя Світлана там уже зовсім забула, що заміжня!

— Та не може бути!

— Люди кажуть, що живе з тим італійцем!

Коли звістка дійшла до чоловіка й дітей, вони спочатку не повірили.

Зателефонували Світлані.

— Як ти там? Робота є? Гроші заробляєш?

— Та що ви, ледве тримаюся! — відповідала вона. — Роботу знайти важко, квартиру ледве знайшла. За житло нічим платити, тому допомагаю господарям без оплати. Добре, що хоч дах над головою маю.

Чоловік слухав і вірив. Але чутки не припинялися.

Минув час. Світлана отримала документи, почала їздити додому й нарешті оголосила, що хоче розлучитися. Чоловік був приголомшений.

— Ти серйозно? — запитав він телефоном.

— Серйозно. Я хочу іншого життя.

— А діти?

— Діти вже дорослі.

— А я?

— А ти якось проживеш.

За кілька тижнів їх розлучили. Світлана повернулася до Італії вже з іншими планами. Вона збиралася заміж за сина своїх колишніх роботодавців.

І ось тут почалося найцікавіше.

Поки готували документи до весілля, нестало сеньйора, батька її майбутнього чоловіка.

Світлана, яка вже вважала себе майже господинею великого будинку, була дуже засмучена. На похороні вона голосно плакала, обіймала нареченого, кілька разів підходила до труни й витирала сльози.

Родичі спостерігали за нею мовчки. Після церемонії вся родина зібралася за столом. Почали вирішувати, хто залишиться з літньою матір’ю.

— Я залишаюся тут із внуком, — сказала стара жінка.

Світлана насторожилася.

— З яким внуком?

— З моїм онуком. Сином мого сина.

Вона подивилася на майбутнього чоловіка.

— Ти маєш сина?

Той опустив очі.

— Так. Він живе окремо.

— А чому ти мені не сказав?

— Не було нагоди.

Світлана не встигла нічого відповісти, як старенька продовжила:

— А ви після весілля можете винайняти квартиру. Я залишаюся тут. Так хотів мій чоловік. Будинок і заощадження він залишив онукові. Усе оформлено.

— Як це залишив онукові? — перепитала Світлана.

— Так і залишив. Це його онук, його родина. А ви молоді, працюватимете, самі собі дасте раду.

Світлана відчула, як усередині все похололо. Вона ж думала, що виходить заміж у забезпечений будинок, де не доведеться більше переживати за завтрашній день.

А виявилося, що на неї там ніхто не чекав із розпростертими обіймами.

Весілля все-таки відбулося. Але молодята оселилися в орендованій квартирі.

У невеличкому італійському містечку оренда коштувала близько п’ятисот євро. Додати комунальні послуги, харчування, телефон та інші витрати — і виходила сума, яку ще потрібно було заробити.

А де знайти роботу?

Світлана не знала мови так добре, щоб легко працевлаштуватися. Її чоловік уже не мав колишніх сил і бажання працювати.

Почалися сварки.

— Ти ж казав, що ми будемо жити разом із твоєю матір’ю!

— А що я можу зробити? Вона так вирішила.

— А ти не чоловік у цій родині?

— Не починай, Світлано!

— Я заради тебе розлучилася, дітей залишила, усе життя перевернула!

— А я тебе просив?

Ці слова стали останньою краплею. За кілька місяців від великого кохання залишилися тільки рахунки за квартиру й взаємні претензії.

Світлана зібрала речі та повернулася в Україну. Не сама. З дитиною.

У селі її зустрічали по-різному. Хтось дивувався, хтось осуджував, хтось пошепки переповідав подробиці її нового життя.

Але найбільше її здивувало інше: колишній чоловік дозволив їй повернутися до рідної хати й не зачинив перед нею двері.

Дорослі діти спочатку не знали, як сприйняти матір. Їм було важко прийняти все, що сталося. Але з часом вони знову почали спілкуватися.

Світлана отримала те, чого не очікувала: ще один шанс налагодити стосунки з рідними.

Але ціну за свої рішення вона знала дуже добре.

— Дівчата, щось ви все про сумне та про сумне! — раптом озвалася жінка із заднього сидіння. — Давайте щось веселіше!

— А що, заробітчанське життя — воно таке. Не завжди до сміху, — відповіла білявенька.

— Тоді я розповім! — втрутилася інша пасажирка. — Я з Яремча. У нас, знаєте, гуцули люди господарні. Поки ви квартири скуповуєте, ми гори скуповуємо!

Усі засміялися.

Жінка продовжила:

— За п’ять років в Італії я купила кілька ділянок землі, збудувала великий будинок, зробила стайню, гараж, купила трактор і машину. Думаєте, яка я щаслива?

Вона зробила паузу.

— А чоловіка свого втратила.

У бусі стало тихіше.

— Я працювала без вихідних, економила на всьому, навіть морозиво собі зайвий раз не купувала. Усі гроші висилала додому. А чоловік тим часом ділився ними із сусідкою.

— Та ти що?!

— А те! Нашу хату тільки перекривали, а в неї вже була нова покрівля. Ми ще паркан не доробили, а вона вже машину купила. За мої гроші вони їздили на море, ходили в ресторани, купували собі все, що хотіли.

Вона нервово засміялася.

— Ну що, весела історія? Можете сміятися! Я сама тепер розумію, яка була довірлива.

— А як ти дізналася?

— Приїхала додому раніше, ніж планувала. І побачила їх разом. Навіть не ховалися. А коли запитала чоловіка, він сказав: «Ти ж усе одно далеко, то я хоч трохи маю жити».

— І що ти зробила?

— Виставила його з хати. Земля моя, будинок за мої гроші. А він нехай тепер зі своєю сусідкою рахує, скільки коштує їхнє щастя.

Ми знову засміялися, але сміх вийшов якийсь невеселий.

Кожна знала хоча б одну подібну історію.

***

Нашу розмову перервав водій.

— Дівчата, за кілька хвилин зупинимося під Калушем. Треба передати одну посилку.

До бусика підійшла молода дівчина. Довгі нігті, блискуча куртка, кілька золотих прикрас на руках і шиї.

— Це все моє? — запитала вона, заглядаючи в багажник.

— Твоє, твоє, — відповів водій. — Мати передала.

— А гроші?

— Грошей цього разу немає.

Дівчина невдоволено скривилася.

— Як немає? Вона що, не могла дати? Я ж просила!

— Може, не мала, — спокійно відповів водій.

— Оце стара… І як я маю все це донести? На таксі могла б хоча б дати!

Водій не витримав.

— Ти хоч знаєш, скільки твоя мати працює, щоб тобі ці передачі відправляти? Вона там на полі спини не розгинає, а ти навіть подякувати не можеш!

— Не лізьте не у свою справу!

— Та як тут не лізти, коли я п’ятий рік твоїй матері допомагаю передачі передавати? Вона заради тебе останнє від себе відриває!

Дівчина схопила пакунки й пішла, голосно бурмочучи щось собі під ніс.

Коли вона відійшла, водій повернувся до нас.

— Бачили? Оце я вам скажу, дівчата, найважче — не заробити гроші. Найважче — зрозуміти, чи потрібні вони тим, заради кого ти так стараєшся.

— А що там за історія? — запитала я.

Водій зітхнув.

— Її мати п’ять років працює в Італії. Сама, без відпочинку. Доньку хотіла вивчити, на платне навчання відправила. Та провчилася рік і залишила університет. Гроші, які мати надсилала, витрачала на розваги, одяг і компанії. Ніхто не знав, куди все дівається.

Коли мати приїхала додому, нарешті захотіла почути правду.

А донька їй сказала:

«Могла мене й не народжувати, якщо тепер тобі так шкода грошей. Інші мають батьків, а я сама собі рада. Не знаю, куди все поділося. Я жила, як хотіла».

Водій замовк.

— Уявляєте? Жінка п’ять років не бачить нормального життя, а дитина навіть не розуміє, скільки сил коштує кожна та передача.

Ніхто не відповів.

Я подивилася на пасажирок.

Білявенька вже не жартувала. Гуцулка дивилася у вікно. Жінка з заднього сидіння тихо витирала очі.

***

Коли ми перетнули кордон, більшість пасажирок задрімали.

Я дістала телефон. Там було повідомлення від доньки:

«Мамо, ти вже доїхала? Не забудь подзвонити, коли будеш на місці. Люблю тебе».

Я перечитала його кілька разів.

Потім відкрила банківський застосунок і перевірила залишок грошей. Треба було заплатити за квартиру, відкласти на навчання, трохи допомогти мамі й залишити собі на дорогу додому.

Звичайні справи. Звичайне життя заробітчанки.

Ми їхали до Італії, кожна зі своїм болем, своїми надіями й своїми планами.

Хтось повертався до чоловіка, який чекав. Хтось — до людини, яка вже давно стала чужою. Хтось їхав заради дітей, які цінували кожну мамину передачу. А хтось навіть не здогадувався, що його зароблені гроші давно витрачають без жодної вдячності.

І я подумала про одну річ.

Ми часто кажемо, що їдемо на заробітки заради сім’ї. Але іноді так захоплюємося тим, щоб забезпечити близьким краще життя, що забуваємо запитати себе: а чи залишилося в тому кращому житті місце для нас самих?

Бо можна купити дітям квартиру, побудувати великий будинок, виплатити всі кредити й забезпечити родину на роки вперед.

Але не можна за гроші купити повагу, вірність і любов.

І найгірше — одного дня повернутися додому з повними валізами, а там виявити, що тебе вже давно ніхто не чекає.

Тому, дівчата, заробляйте. Допомагайте дітям. Підтримуйте рідних. Будуйте свої будинки й здійснюйте мрії.

Але не забувайте про себе. Бо чужу старість, чужі кредити й чужі бажання можна оплачувати все життя.А своє життя у вас лише одне.

You cannot copy content of this page