Вікторія стояла в дверях спальні, дивлячись, як Максим закидає останні речі в валізу. Її серце калатало, ніби хотіло вистрибнути. Кімната, яка завжди здавалася затишною, тепер виглядала холодною і порожньою.
На ліжку лежала дитяча іграшка – плюшевий ведмедик, якого їхній синок Артемко так любив. Але зараз це не мало значення. Все, що вона бачила, – це чоловік, який пакувався, ніби збирається в довгу подорож.
– Максиме, ти скажеш мені врешті-решт, що відбувається? Чому ти зібрав речі? – спитала здивовано Вікторія, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Максим застебнув валізу і повернувся до неї. Його обличчя було кам’яним, очі – холодними, як лід.
– Бо поки не буде результату на тест на батьківство, я не буду жити з тобою під одним дахом, – відповів чоловік, не дивлячись їй в очі.
– Що? – не вірила в почуте Вікторія. Вона відчула, як земля вислизає з-під ніг. – Ти жартуєш? Який тест? Про що ти говориш?
Максим зітхнув, ніби йому було важко вимовляти слова.
– Не жартую. Я чув… чутки. І тепер сумніваюся. Артемко… він справді мій син? Чи, може, це дитина від когось іншого?
Вікторія відступила назад. Сльози навернулися на очі, але вона стрималася. Не хотіла показувати слабкість.
– Чутки? Які чутки? Хто тобі таке наговорив? Максиме, ми ж одружені п’ять років! Артемкові вже три! Як ти можеш у таке вірити?
Він підняв валізу і пішов до дверей.
– Я не знаю, Віко. Але поки не буде доказів, я не можу тут залишатися. Я зніму квартиру. Подзвони, коли отримаєш результати.
Двері зачинилися за ним з глухим клацанням, і Вікторія залишилася одна. Вона сіла на ліжко, обіймаючи ведмедика, і заплакала. Як все дійшло до цього? Вони ж були щасливою родиною. Чи були?
Все почалося п’ять років тому, коли Вікторія зустріла Максима на корпоративній вечірці. Вона працювала маркетологинею в IT-компанії, а він – програмістом у тій самій фірмі.
Того вечора грала гучна музика, люди сміялися, а Вікторія стояла біля бару, сьорбаючи коктейль.
– Привіт, ти нова? – підійшов до неї високий хлопець з усмішкою, яка освітлювала кімнату.
– Ні, вже рік працюю. А ти? – відповіла вона, оглядаючи його. Він був привабливим: темне волосся, блакитні очі, спортивна статура.
– Я Максим. Програміст. А ти?
– Вікторія. Маркетинг.
Вони розговорилися. Виявилося, що обоє люблять подорожі, каву і старі фільми. Тієї ночі вони танцювали до ранку, а потім Максим провів її додому.
– Можна твій номер? – спитав він на порозі.
– Звичайно, – усміхнулася вона.
З того дня все закрутилося. Зустрічі, кіно, прогулянки парком. Через пів року Максим освідчився.
– Віко, ти вийдеш за мене? – спитав він на колінах, тримаючи кільце, під час романтичної вечері на даху.
– Так! Звичайно, так! – крикнула вона, кидаючись йому на шию.
Весілля було скромним, але щасливим. Батьки Вікторії приїхали з села, друзі Максима – з міста. Вони оселилися в маленькій квартирі на околиці Києва. Життя здавалося ідеальним.
Через рік Вікторія дізналася що при надії. Максим був на сьомому небі.
– Ми будемо батьками! – кричав він, крутячи її на руках. – Я вже уявляю, як навчу сина грати в футбол!
– А якщо дочка? – сміялася вона.
– Тоді танцювати! Головне, щоб здорове.
Артемко появився здоровим хлопчиком. Максим був поряд, тримав її за руку.
– Він прекрасний, – шепотів він, дивлячись на немовля. – Наш син.
Але останнім часом щось змінилося. Максим став відстороненим, працював допізна, уникав розмов. Вікторія думала, це через стрес на роботі. Але тепер… тест на батьківство?
Наступного дня Вікторія подзвонила подрузі Оксані.
– Оксанко, ти не повіриш, що сталося, – схлипувала вона в трубку.
– Що? Розповідай! – стурбовано відповіла подруга.
– Максим пішов. Сказав, що сумнівається, чи Артемко його син. Хоче тест!
– Що?! Звідки таке? Він з глузду з’їхав?
– Каже, чув чутки. Але які? Я ні з ким не зраджувала!
Оксана приїхала через годину з коробкою цукерок.
– Слухай, Віко, чоловіки іноді накручують. Може, хтось йому наговорив. Пам’ятаєш того Ігоря з роботи? Він завжди на тебе дивився.
– Ігор? Та він просто колега! Ми з ним тільки про проекти говорили.
– А може, Максим ревнує. Давай подумаємо, як це виправити.
Вони сиділи на кухні, Артемко спав у сусідній кімнаті.
– Я зроблю тест, – вирішила Вікторія. – Щоб довести йому.
– Правильно. А хто міг наговорити? Може, його мати?
Мати Максима, пані Ольга, завжди недолюблювала Вікторію. Вважала, що син міг знайти кращу.
– Можливо. Вона завжди казала, що я “з села”, не рівня йому.
– Подзвони їй.
Вікторія набрала номер.
– Алло, мамо? Це Вікторія.
– О, ти. Що треба? – холодно відповіла пані Ольга.
– Де Максим? Він пішов від нас.
– У мене. І правильно зробив. Треба перевірити, чи той хлопчик його.
– Що?! Звідки ви таке взяли?
– Чула від сусідки. Та сказала, що бачила тебе з якимось чоловіком до весілля. І Артемко не схожий на Максима. Очі зелені, як у тебе, а не блакитні.
– То чутки від сусідки? Ви серйозно? Я ні з ким не була!
– Доведеш тестом. Поки що Максим у мене.
Вікторія кинула трубку, киплячи від злості.
– От зараза! Його мати все це вигадала!
Оксана обійняла її.
– Не переживай. Зроби тест, і все стане на місця.
Тим часом Максим сидів у матері в квартирі, дивлячись у вікно.
– Сину, ти правильно робиш, – казала пані Ольга, наливаючи чай. – Краще перевірити.
– Мамо, а якщо Артемко мій? Я ж її образив.
– А якщо ні? Тоді що? Житимеш з чужою дитиною?
Максим зітхнув. Сумніви гризли його. Все почалося місяць тому, коли на роботі колега Андрій пожартував.
– Максе, чув, твоя Віка з Ігорем з маркетингу близькі. Може, Артемко його?
– Що за нісенітниця? – відмахнувся Максим.
Але слова запали в душу. Потім мати додала масла у вогонь.
– Я бачила фото. Він не схожий на тебе.
Тепер він не міг спати ночами.
Через тиждень Вікторія пішла в клініку на тест. Артемко був з Оксаною.
– Мамо, де тато? – спитав малюк.
– Тато на роботі, сонечко. Скоро повернеться.
Вікторія подзвонила Максиму.
Вони зустрілися в холі. Максим виглядав втомленим.
– Привіт, – сказав він.
– Привіт. Ходімо.
Під час процедури вони не розмовляли. Тільки коли вийшли.
– Віко, вибач, якщо помиляюся, – сказав Максим.
– Якщо? Ти мене звинуватив у зраді! На основі чуток!
– Я… боюся.
– Чого? Що Артемко не твій? Він твій! Але тепер я сумніваюся, чи хочу з тобою жити.
Максим опустив голову.
– Почекаємо результатів.
Тиждень тягнувся вічністю. Вікторія працювала, доглядала сина, але думки були про Максима. Вона згадувала їхні щасливі моменти: поїздку в Карпати, де вони каталися на лижах.
– Дивись, як я! – кричав Максим, з’їжджаючи з гори.
– Обережно! – сміялася вона.
Або коли Артемко зробив перші кроки.
– Тату! – простягнув ручки малюк.
Тепер все під загрозою.
Максим тим часом говорив з Андрієм на роботі.
– Андрію, звідки ти взяв ті чутки про Віку та Ігоря?
– Та жартував. Нічого такого не було. Просто бачив, як вони розмовляли.
– Ти що! Через тебе я мало не розлучився!
– Вибач. Не думав, що ти серйозно сприймеш.
Максим подзвонив матері.
– Мамо, це все нісенітниця. Сусідка бреше.
– А ти перевір. Краще знати.
Нарешті прийшов день результатів. Вони зустрілися в клініці.
Лікарка вручила конверт.
– Ось. 99,9% ймовірність батьківства.
Вікторія подивилася на Максима.
– Бачиш? Твій син.
Максим заплакав.
– Віко, вибач мені.
– Вибач? Ти пішов, залишив нас!
– Я знаю. Давай поговоримо вдома.
Вони поїхали додому. Артемко радів татові.
– Тату! Граємося!
– Звичайно, синку.
На кухні Вікторія і Максим сіли за стіл.
– Чому ти повірив чуткам? – спитала вона.
– Боявся втратити вас. Але замість того образив.
– А мати твоя? Вона завжди проти мене.
– Я поговорю з нею. Обіцяю.
Пані Ольга подзвонила ввечері.
– Ну що, результати?
– Так, мамо. Артемко мій.
– Добре. Але все одно…
– Мамо, досить! Якщо хочеш бачити онука, перестань налаштовувати проти Віки.
– Гаразд, гаразд.
Вікторія пробачила Максима не одразу. Вони ходили до психолога.
– Розкажіть, що відчуваєте, – казав фахівець.
– Я відчуваю зраду, – говорила Вікторія. – Він не довіряв.
– Я шкодую, – відповідав Максим. – Хочу все виправити.
Поступово все налагодилося. Вони поїхали у відпустку до моря.
– Дивись, як Артемко грається з хвилями! – сміялася Вікторія.
– Наш син, – усміхався Максим, обіймаючи її.
Але життя не стоїть на місці. Через місяць Вікторія дізналася, що при надії вдруге.
– Максиме, у нас буде ще один малюк! – радісно повідомила вона.
– Серйозно? Який я щасливий! – він підхопив її на руки.
Цього разу ніяких сумнівів. Тільки любов.
Але історія на цьому не закінчилася. Одного дня до них завітав Ігор з роботи.
– Привіт. Чув про ваші проблеми. Вибачте, якщо щось…
– Ігоре, все гаразд, – сказав Максим. – То були чутки.
– Добре. Я просто хотів сказати, що Віка – найкраща колега. Нічого більше.
Вікторія усміхнулася.
– Дякую, Ігоре.
Після цього Максим став уважнішим. Він готував вечерю, допомагав з дитиною.
– Кохана, давай влаштуємо романтичний вечір, – пропонував він.
– З радістю.
Артемко ріс, і вони вирішили переїхати в більшу квартиру.
– Тут буде кімната для малюка, – планувала Вікторія.
– І для нас, – додав Максим.
Але не все було ідеально. Пані Ольга все ж іноді вставляла шпильки.
– Віко, ти впевнена, що це моя онука? – жартувала вона, коли дізналася про вагітність.
– Мамо! – суворо сказав Максим.
– Жартую, жартую.
Народилася дочка – Софійка.
– Вона прекрасна, як ти, – шепотів він.
Життя йшло далі. Вікторія повернулася на роботу, Максим отримав підвищення.
Одного вечора, коли діти спали, вони сиділи на балконі.
– Пам’ятаєш той день, коли ти пішов? – спитала Вікторія.
– Так. Найгірший день мого життя.
– Але ми стали сильнішими.
– Люблю тебе, Віко.
– І я тебе.
Їхня історія стала прикладом для друзів. Оксана казала:
– Ви – найкраща пара. Перемогли все.
Андрій вибачався ще раз.
– Не тримайте зла.
– Не тримаємо, – відповідав Максим.
Роки минали. Артемко пішов до школи, Софійка – в садок. Родина подорожувала: до Львова, Одеси, навіть за кордон.
– Тату, розкажи, як ви з мамою познайомилися, – просив Артемко.
– На вечірці. Вона була найкрасивіша.
Вікторія сміялася.
– А ти – найвеселіший.
Але одного разу сумніви повернулися – цього разу в Вікторії. Максим почав затримуватися на роботі з новою колегою.
– Хто така ця Анна? – спитала вона.
– Просто колега. Проекти.
– Чутки ходять.
Максим засміявся.
– Тепер ти? Давай зробимо тест на вірність?
– Ні. Довіряю тобі.
Вони обійнялися.
– Ніколи більше не сумніваймося одне в одному.
І так вони жили: з діалогами, сварками, примиреннями, але завжди з любов’ю.
Тетяна Малосвітня
