Ліля тримала Максима за руку так міцно, ніби боялася, що вітер з вулиці Франка забере його, як останнє, що в неї залишилося.
Холод пробирав до кісток, хоч на них обох були всі теплі речі, які ще не віддали в ломбард: її старе пальто з лисими комірцями й Максимова курточка, з якої він уже виріс, але іншої не було.
У кишені — 48 гривень. Рівно стільки залишилося після того, як заплатила за світло й купила пів кіло гречки. Усередині в обох уже третій день співала одна й та сама пісня — порожня, тоненька, але дуже голосна.
— Мамо, а ми сьогодні хоч щось їстимемо? — тихенько спитав Максим, піднімаючи до неї очі кольору волошкового поля.
— Звісно, синку. Гречка ж є. І морквинка одна залишилася. Зараз прийдемо, я тобі чаю заварю з м’ятою, пам’ятаєш, як бабуся сушила?
Він кивнув, але очі були сумні. Він уже розумів, що «чай з м’ятою» — це коли більше нічого.
І тут вони проходили повз «Львівські пляцки» на Краківській. З вікна тягнуло таким запахом — ваніль, шоколад, тепле тісто, що в Лілі аж сльози на очах виступили. Вона хотіла пройти повз, але Максимко зупинився, притиснув носа до скла.
— Мамо… подивіться, які тістечка…
Вона подивилася. За склом — вітрина, наче з казки: еклери, наполеони, штруделі, заварні з кремом, що аж стікали.
— Ходімо, Максимчику. Нам туди не можна.
Але він не рушав з місця.
— Мамо… а можна… хоч подивитися? Хоч п’ять хвилин?
Вона подивилася на нього. На його худенькі плечі. На шапку, яку сама зв’язала з залишків ниток. На очі — великі, благаючі.
— П’ять хвилин, — зітхнула вона.
Вони зайшли. Тепло вдарило в обличчя, наче обійняло. Зала була майже порожня — середина робочого дня. За одним столиком сиділа дівчина з ноутбуком, за іншим — літня пані з кавою. Офіціантка посміхнулася:
— Добрий день! Чай, кава?
Ліля почервоніла.
— У нас… не так багато грошей… Можна просто посидіти? Ми тихо…
Офіціантка, молода дівчина з бейджиком «Соломійка», подивилася на Максима, потім на Лілі — і щось у її очах змінилося.
— Звісно, можна. Сідайте ось тут, біля віконечка. Я вам зараз чайку принесу. З м’ятою й лимончиком. За мій рахунок, добре?
Ліля хотіла заперечити, але горло стиснуло. Вона тільки кивнула.
Вони сіли. Максим притулився до мами, дивився навколо розширеними очима. На сусідньому столику — зовсім поруч, за пів метра — стояла таця. На таці — дві великі заварні тістечка з шоколадною глазур’ю й кремом зверху. Такі пишні, такі пахучі.
Поруч — порожні чашки й серветка з написом «Замовлення №27». Видно, принесли, а люди ще не прийшли.
Максимко завмер.
— Мамо… — прошепотів він. — Дивись… два тістечка… там нікого немає…
Ліля відчула, як серце стиснулося.
— Максимку, не можна. Це чуже.
— Але мамо… я так хочу… — його голос тремтів. — Там два… я візьму одне… може, й не помітять… Я швидко… я тільки кремчиком лизну…
Він дивився на неї такими очима, що в Лілі всередині все перевернулося.
— Синку… ми не крадемо. Ніколи. Навіть якщо дуже хочеться.
— Але я ж так давно не їв солоденького… З минулого року… пам’ятаєш, тьотя Оля на день народження дала цукерку? Я її пів дня тримав у роті, щоб довше…
Сльози покотилися по його щоках.
Ліля обійняла його, притисла до себе.
— Максимчику… я знаю. Я все знаю. Я обіцяю… скоро… скоро в нас буде все добре. Тато обіцяв, що в лютому робота з’явиться. А поки… поки тримаймося, добре? Ми з тобою — команда. А команда не краде.
Він кивнув, але очі все одно були прикуті до тих тістечок.
Тут підійшла Соломійка з чайником.
— Ось, гаряченький. І печиво домашнє — теж від нас. Беріть, не соромтеся.
Вона поставила перед ними чайник, дві чашки, тарілочку з печивом — ванільними півмісяцями й маленькими з корицею.
Максимко подивився на печиво, потім на маму — і очі в нього загорілися.
— Мамо, можна?
— Можна, сонечко. Це нам подарували.
Він обережно взяв одне печиво, відкусив — і посміхнувся. Вперше за багато днів — щиро, до вух.
— Мамо, воно смачне! Спробуй!
Ліля взяла печиво. Воно тануло в роті. І раптом їй захотілося плакати — від того, що хтось чужий зробив їм таке добро.
Тут двері кафе відчинилися — зайшла пара. Чоловік і жінка, років сорока. Жінка одразу пішла до того столика з тістечками.
— О, вже принесли! Дякую! — сказала вона Соломійці.
І тут… сталася дивна річ.
Жінка подивилася на тістечка, потім на Максима, який сидів, тримаючи в руках печиво й дивлячись на ті два еклери так, ніби то було все золото світу.
Вона всміхнулася.
— Соломійко, а можна ще два таких самих? І… — вона подивилася на Максима. — Хлопчику, ти любиш заварні тістечка?
Максимко завмер. Подився на маму. Ліля хотіла щось сказати, але язик прилип.
— Ну так… — тихо пискнув він.
— А скільки тобі років?
— Вісім…
— Ось бачиш, а в мене сина теж було вісім, коли… — вона на мить замовкла, потім усміхнулася. — Коротше, бери одне. І мамі теж. Це я пригощаю.
Вона взяла тацю, поставила перед ними два тістечка — ті самі, які щойно стояли «чужі».
Максимко подивився на маму — очі круглі, як п’ятигривневі.
— Мамо… можна?
Ліля не могла говорити. Вона тільки кивнула.
Максим обережно, двома руками, взяв тістечко. Відкусив — і крем бризнув на ніс. Він засміявся. Вперше за пів року — засміявся дзвінко, щиро.
— Мамо, спробуй! Воно… воно найкраще в світі!
Ліля взяла своє. Відкусила. І сльози покотилися — тихо, непомітно.
Жінка, що пригощала, сіла за свій столик, але весь час поглядом поверталася до них.
А потім підійшла знову.
— Вибачте… я не хотіла лізти не в свою справу… Але… ви звідки? Місто наше?
Ліля зітхнула.
— Так… Просто… важко зараз. Чоловік без роботи… я прибиральницею підробляю… але мало…
Жінка кивнула.
— Я розумію. У мене чоловіка не стало два роки тому. Син… син теж… Тому я тепер… коли бачу дітей, які на нього схожі… стараюся зробити хоч щось добре. Щоб не так боліло.
Вона витягла з сумки візитівку.
— Ось. Я власниця маленької пекарні на Городоцькій. Нам потрібна людина — прибирати, посуд мити, тісто замішувати іноді.
Платимо щодня. Якщо хочете — приходьте завтра о сьомій. І хлопчика беріть з собою. У нас є кімнатка, він може малювати, поки ви працюєте. І тістечок — скільки захоче.
Ліля взяла візитівку руками, що тремтіли.
— Ви… серйозно?
— Абсолютно.
Максимко підвівся, підійшов до жінки й обійняв її за ноги.
— Дякую… тьотю… ви добра…
Жінка нахилилася, поцілувала його в маківку.
— Ти теж добрий, хлопчику. І чемний. Мама тобою пишається, правда?
Ліля кивнула, не в змозі говорити.
Коли вони виходили з кафе, Максим тримав у руках ще одне тістечко — «на дорогу», як сказала тьотя Ірина.
На вулиці вже сутеніло. Сніг падав тихо й лагідно.
— Мамо, — сказав Максим, тримаючи її за руку. — А знаєш… я радий, що ми не взяли те тістечко. Бо якби взяли — то тьотя Ірина не подарувала б нам три. І роботи б не було.
Ліля зупинилася, присілала, обійняла сина.
— Ти мій розумник. Ти моє все.
Вони пішли додому. В кишені — 48 гривень, візитівка й надія.
А в животі — тепло від чаю, смак шоколадного крему й відчуття, що іноді світ все-таки повертається до тебе добрим боком.
Саме тоді, коли ти не взяв чуже.
Навіть якщо дуже хотілося.
Олеся Срібна
