— Прощавай, милий, меблі можеш лишити собі.
Ось і все.
Вона пішла.
Саня кинув погляд їй услід, фізично відчуваючи, як у душі вже гуде пружина, готова вибухнути. Швидко смеркала вечірня вулиця, що поглинала її силует.
Те, що вона — складна, йому було ясно ще при знайомстві, два роки тому.
Те, що вна — мстива, він зрозумів тільки зараз.
Усього п’ять хвилин тому вони вийшли з ресторану італійської кухні, будучи ще «парою» — веселою, складеною милою парочкою. Він влаштував чергову романтичну вечерю, які вона так обожала…
Долі знадобилося всього 2 хвилини, щоб розбити цей кришталевий ідеал: вона дістала телефон і, розслаблена вином, необережно відповіла: «Так, любий».
А, побачивши його здивовані очі, не зніяковівши, двома реченнями пояснила: вже півроку вона не була його жінкою.
І пішла.
Саня впік поглядом у капот машини і навіть не намагався взяти себе в руки. Ненависть, лють, злість неминуче розпускалися в душі наче гриб ядерного вибуху. Він рішуче дістав брелок і відчинив машину, не уявляючи, куди він зараз помчить.
«КРЯК!» — почулося близько зі спини, одночасно звідти ж коротко блиснули червоні й фіолетові вогні. Обернувся.
Ну, звісно, в таку мить тільки їх і бракувало. Напевно, під’їхали, стали тихенько, з цікавістю переглянули кіно, як баба кидає його, і от приступили до справи.
Здоровий інспектор, схильний до професійної повноти, виліз з патрульної машини й неспішно підійшов до нього.
Вуси, м’ясистий ніс, товсті пальці, жезл — усе це було направлено прямо в Саню.
— Що, знака не бачимо? Он там треба було зупинитися, — інспектор махнув жезлом кудись убік.
Саня підвів очі догори: його «тойота», на якій вони приїхали повечеряти, була запаркована точно під знаком, що забороняє зупинку.
Інспектор трохи потягнув носом у його бік і простягнув руку:
— Ключі.
Саня не став качати права, що він тверезий. Бо зовсім тверезий він не був: пару келихів вина він випив. І передав брелок.
Інспектор прямо на капоті розгорнув планшет і почав писати. Попри те, що до найближчого стовпа вуличного освітлення було півсотні метрів, писав він швидко й розмашисто.
«Профі», — подумав Саня.
Неприязнь до інспектора швидко пройшла. В принципі, інспектор усе робив чесно: і стояв він під знаком, і із запахом мав намір сісти за кермо. Вони ж могли, взагалі, почекати, поки він рушить і притиснути до узбіччя — от тоді це був би повний кепець.
Тож із ним обійшлися, можна сказати, по-джентльменськи. Ніякої конфронтації з ним не хотілося.
Та й справа навіть не в цьому. Про який, до біса, штраф зараз можна переживати — коли тільки що, на їхніх очах, була розтоптана його любов?
Тільки що об нього витерла ноги й викинула, як використану, драну ганчірку жінка, що зводила його з розуму!
Саня дістав цигарку. Захотілося поговорити, хоч би й з інспектором. Адже теж, мужик. Повинна ж бути якась чоловіча солідарність? Не в сенсі «зрозумій, пожалій, відпусти» — а саме вислухати. Ти штрафуй — але й вислухай!..
У горло ніяк не лізла перша фраза, з якої можна було б почати сповідатися. Мимоволі вирвалося важке зітхання, Саня роззявив рота, до горла підступив ком, але…
— Я все бачив, — не обертаючись, раптом сказав інспектор, — не треба про це.
Сані здалося, що він відчув у його інтонації майже дружнє: «не кисни, візьми себе в руки».
А, може, тільки здалося.
Напевно, здалося.
У будь-якому разі треба взяти себе в руки. Тобто, заспокоїтися. Ганяти п’яним у люті міськими вечірніми вулицями в пошуках пригод на дупу — дуже погана ідея. Навіть злочинна.
Інспектор випрямився, запитав.
— Запасні ключі вдома?
— Ага.
Інспектор натиснув кнопку брелка, коли доводчик потягнув вікна вгору, кинув ключі в щілину вікна. Машина зачинилася й моргнула вогнями.
Інспектор склав папір вдвоє й сунув йому в руку зі словами: завтра до 12 години забереш звідси.
— І що мені тепер робити? — тупо запитав Саня, розуміючи, як незрозуміло він задав питання: чи то про штраф, чи то про неправильну парковку.
Чи то про те, як йому тепер взагалі жити без тієї чарівної жінки?
Інспектор, наче прицілившись, махнув жезлом уздовж вулиці.
— Рухатися в тому напрямку.
Саня повернув голову у вказаному напрямку. Не зрозуміло, що мав на увазі інспектор: чи то стоянку таксі в трьохстах метрах від ресторану, чи то те, що в тому напрямку, за 5 кілометрів, була вулиця і був будинок, у якому на 10 поверсі була чудова квартира з видом на річку, в якій ще ширяв аромат парфумів тієї самої…
Але патрульний не став нічого пояснювати, заліз у машину й поїхав.
Саня, спохопившись, пошарив у кишені: чи повернув йому інспектор документи? Документи були на місці.
Оглянувши машину, він рушив тротуаром уздовж вулиці з рідкісними вогнями.
От тепер можна віддатися важким думкам.
І ці думки не змусили себе довго чекати, вже через пару кроків у голові понеслися найяскавіші епітети, які характеризували ту жінку.
Але тривало це недовго: через сотню метрів на шляху з’явилася лавка на тротуарі, прямо під ліхтарем.
Лавка була не порожня, її займала дівчина. І ще кіт. При його наближенні вони обоє подивилися на нього уважним поглядом.
— Можна? — Саня питально кивнув на вільне місце.
Вона кивнула головою, продовжуючи його розглядати. Кіт промовчав. Він посунув кота до середини лавки й сів з іншого краю.
— Я закурю?
— Як хочете. Ви від Петра?
— Петро? Не знаю такого, — подумавши, він перепитав: — Чекаєте когось? Може, заважаю?
— Так, мабуть, чекаю. Але ні, не заважаєте.
Саня відчув, що раптом заспокоївся. Та пішла вона! Хай котиться, і подалі. Як кажуть, ще не відомо, кому пощастило. Краще вже зараз це з’ясувати, ніж потім, коли…
Коли — що? Хтозна. Адже могло б всяке статися. Вони могли одружитися, завести дітей. А потім вона взяла б трубку й комусь відповіла: «Так, любий».
Він, справді, заспокоївся. Тихий літній вечір, свіжа прохолода й симпатична незнайома дівчина на лавці. Коротше, як це не вражає, але в нього зараз раптом гарний настрій. Він навіть не впевнений, чи потрібно йому зараз комусь відкривати душу, чи ні. Мабуть, він впорався, і потреби в цьому нема. Він просто покурить мовчки і піде додому. А завтра забере машину, оплатить штраф, і почне нове життя, у якому більше ніколи не буде місця тій заразі.
Але дівчина раптом перервала його плавний хід думок. Видно, щось у його поведінці, вигляді вселило їй довіру до нього.
Вона одразу перейшла на «ти».
— Можна тебе запитати?
Він невиразно знизав плечима: є питання — питай.
— У мене зараз дивна історія була. Не можу зрозуміти, що це було, — вона трохи помовчала. — Ще півгодини тому я була в страшно відчайдушній ситуації. Хоч вішайся. Навіть про найгірше думала.
— Відчайдушні ситуації бувають рідко, якщо контролювати себе, — відповів Саня, згадуючи, як п’ятнадцять хвилин тому хотів напитися й ганяти містом до першого стовпа.
— Це якщо вмієш себе контролювати. А якщо ні? А якщо взагалі не від тебе залежить?
Саня подумав, що настав момент поцікавитися її проблемою.
— А що трапилося?
— Мене вигнали з дому. Вітчим вигнав. Мама померла тиждень тому, і вітчим вигнав, сказав: провалюй. А мені нікуди йти. Взагалі нікуди. Зовсім.
Саня криво усміхнувся:
— А від мене тільки що пішла дружина. Ну, не офіційна. Але все одно. Два роки разом… — і тут Саню все ж прорвало.
Видно, пружинки в душі бувають двох видів: явні й приховані. Явні можна заспокоїти цигаркою, спустити на гальмах.
А приховані все одно розв’яжуться й випрямляться.
Майже без емоцій і інтонацій він виклав незнайомці про те, як познайомився, як він був щасливий, як возив по заморських курортах, одягав у дороге, купував золоте, як душі не чаяв, як мріяв про міцну велику родину, як вона робила що хотіла — і чим це от тільки що скінчилося.
Розповідаючи, Саня раптом подумав, що це — банальність, що це — таке типове вуличне одкровення незнайомців. Саня навіть подумав, що зараз вона почне хрестоматійну втіху: «Не всі жінки такі. Ви обов’язково ще зустрінете справжнє кохання…»
Але незнайомка втішати його не стала, видно, своя біда в її голові сиділа міцніше:
— Так, от так і виходить, довіряєш — а в результаті сидиш на вулиці.
Загалом, вигнав її вітчим в одній сукні, у тапочках, без грошей, без документів, без нічого.
Кіт перебрався ближче до нього, і тут Саня подумав, що цілком може запропонувати їй піти до нього переночувати. Абсолютно без задніх думок запросить додому, нагодує, покладе спати.
А вранці вона щось придумає, як бути далі. Він уже був роззявив рота з пропозицією, але дівчина знову зітхнула:
— Не знаю, скільки його ще чекати.
Саня згадав про загадкового посильного від Петра, про якого вона сказала на самому початку бесіди.
— А цей Петро, що, обіцяв допомогти?
— Ну, він уже допоміг, морально. Можна сказати, заспокоїв. Я ж правду сказала, що хотіла наважитися на найгірший крок. Ні, правда, було дуже погано.
— А Петро — це твій знайомий?
— Ні. Ось це й дивно, він просто на вулиці підійшов годину тому. Я от сиділа тут і вибирала, в який будинок зайти… Він сказав, що він — янгол…
Саня здригнувся. З’їхавші з глузду дівчата завжди викликали в нього настороженість. Від них завжди не знаєш, чого чекати. Шкода, що ненормальна. Адже така симпатична, світленька, оченята розумні.
Шкода!
— … я спершу не повірила. А він одразу мені каже: потерпи пару місяців, вітчим твій скоро за грати сяде, там і лишиться надовго-довго. А квартира — вона твоєї мами, ти там будеш жити.
— Він із прокуратури, чи що? — запитав Саня, дивуючись власній дурності.
— Та ні. Я йому й сказати-то не встигла: ні про вітчима, ні про маму, ні про квартиру. І навіть що мене вигнали — не встигла. Та й розповідати не збиралася. Він просто одразу знав звідкись усе це.
У Сані відлягло від серця: вона — нормальна. Просто довірлива. Це не страшно.
— І що далі?
— Отак усе сказав, а потім каже: тобі треба пару місяців десь пожити, а потім усе владнається, як він сказав.
— І він сказав, що він — янгол?
— Так, янгол. Петро. Янгол Петро. Такий важний увесь, солідний. Він навіть у якійсь формі був, здається.
Вони одночасно усміхнулися. Усмішка в неї була просто чарівною. Дівчина продовжила:
— І ще він сказав: якщо трохи тут почекаєш, я пошлю когось відповідного, з запискою, від мене. Він допоможе.
Вона лукаво подивилася на Саню:
— А в тебе нема записки від нього?
— Нема. Дуже шкодую, мені дуже шкода, але нема, — Саня був абсолютно щирий, йому, справді, було дуже шкода.
— Мені теж, — зізналася дівчина, — що ж, буду чекати далі.
Вона помітно знітила й опустила погляд.
З іншого боку, подумав Саня, хай йому грець з тим жартівником, Петром: підбадьорив дівчинку — і на тому дякуй. А далі вже він може про неї подбати.
Так. Він може про неї подбати, хоч пару місяців.
Він, реально, може їй допомогти.
Саня подумав, що прийняв рішення.
— Послухай, я не буду нав’язуватися, але ця історія з Петром, з янголом… ну, вона трохи…
— Неправдоподібна?
– Так, це виглядає саме так.
– Але… він сказав мені ще дещо. Що міг знати тільки мій янгол-хранитель. Одного разу в дитинстві, коли мама й тато були живі, ми поїхали в сад, на машині…
Далі вона не стала говорити, Саня помітив сльозинку.
Вона глибоко зітхнула, помовчала й, без пояснень, закінчила:
— …це міг знати тільки янгол, справжній янгол.
І, за кілька секунд, підвівши на нього очі, витерши сльозу, тихо, але твердо закінчила:
— Я буду чекати, він не міг обдурити… — і раптом додала: — якщо хочеш, можеш посидіти тут зі мною…
Кіт підвів голову й питально подивився на Саню.
Саня усміхнувся.
В принципі, нічого страшного. З янголом чи без янгола, але він їй допоможе. Просидить тут із нею всю ніч, а вранці вона забуде про жартівника. А потім він вирішить усі її питання.
Найголовніше для нього зараз: не втратити з нею контакт. Він зібрався з духом і рішуче вимовив:
— Звичайно, я посиджу. І ще, давай телефонами обміняємося, на всяк випадок? Не важливо, вийде з Петром, не вийде — у будь-якому разі запиши мій номер. І свій номер теж дай.
Це було сказано так, що дівчина одразу зрозуміла: це просить чоловік, а не самець.
— У мене нема з собою телефону. Взагалі, нічого. Навіть записати ні на чому, — зніяковіло відповіла вона.
Саня поплескав по кишенях у пошуках папірця й ручки.
Ручка в кишені була. А папірець виявився тільки один — протокол від патрульного інспектора.
Плювати. Ось на ньому він і напише.
Він розгорнув папір під ліхтарне світло, дістав ручку й… завмер. Можна сказати, застиг.
— Щось трапилося? — схвилювалася дівчина й заглянула йому через плече:
На бланку стандартного протоколу розмашистим почерком інспектора було виведено напис: «Пред’явник цього документу направлений мною, особисто. Янг. Петро» — і підпис.
