“Ти маєш бути сильним. Світ не любить слабких,. Не скигли.” — наголошувала Людмила, додаючи ще більше холоду у стосунки з сином.
Історія Олександра, який виріс у стосунках з холодною та непрощаючою матір’ю, почалася ще в дитинстві. Мати не проявляла до нього ані тепла, ані ніжності.
Вона була строга, байдужа, і ніколи не дарувала йому навіть найменших знаків уваги, які могли б створити відчуття безпеки чи підтримки.
Олександр з дитинства почувався самотнім. Він навіть не міг згадати жодного моменту, коли мати посміхнулася б йому або погладила по голові.
“Я не могла дозволити собі слабкість,” — часто говорила Людмила, мати Олександра. Її строгість була настільки різкою, що Олександр навіть не наважувався заглядати в дзеркало чи одягати нові речі, які хотіли його однолітки.
З роками Олександр звик до маминої байдужості. Він почав уникати її поглядів, ховаючись у різних куточках дому, намагаючись не провокувати її на чергову критику чи образу.
Відносини з нею стали нестерпними, і в сімнадцять років Олександр вирішив піти.
“Я не хочу більше бути з нею. Мене не цікавить, що буде,” — подумав він, пакуючи свої речі.
Після того, як Олександр залишив дім, життя стало для нього кращим. Він вступив до університету, почав жити в гуртожитку, отримував стипендію та підробляв написанням курсових.
В університеті він зустрів Ірину — дівчину, яка відразу здивувала його своєю турботою та теплом. Вона повністю змінила його уявлення про сімейні стосунки.
“Ти заслуговуєш на все найкраще,” — говорила Ірина, коли вони одружилися.
І ось, коли у них появилася на світ донька, Олеся, Олександр відчував себе щасливим і захищеним. Але одного разу, коли Олесі було чотири роки, вони потрапили до лікарні. Там лікар, який лікував Олександра в дитинстві, упізнав його.
“Олександре? Це ти?” — запитав лікар, дивлячись на нього з подивом. Олександр кивнув.
“Як ти живеш? Як твої справи?” — лікар почав розпитувати про його життя. І тут Олександр розповів про свою матір і стосунки з нею.
Лікар виявився дуже обізнаним і поділився з ним деякими подробицями про родину Олександра, які той не знав.
“Ти був старшим братом, правильно? Ти, певно, пам’ятаєш ту ситуацію, коли з твоїм братом стався нещасний випадок?” — запитав лікар, згадуючи деталі.
Олександр здивовано подивився на лікаря. “Що ви маєте на увазі?” — запитав він.
“Ваша мама була дуже стурбована тим, що сталося. Але, на жаль, це зруйнувало її життя. Вона завжди вважала, що це була твоя провина. І, можливо, саме це стало причиною її холодності до тебе,” — пояснив лікар.
Як з’ясувалося, коли Олександру було ще три роки, під час родинної вечірки він поділився шоколадкою з горіхами зі своїм молодшим братом.
Брат, тоді ще був малюком, подавився горіхом і його не стало. Мати не змогла пробачити Олександру цей випадок, хоча Олександр і сам був малим і не міг передбачити, що таке трапиться.
“Це моя вина?” — часто замислювався Олександр, згадуючи слова лікаря.
Кілька років по тому, вже маючи власну родину, Олександр вирішив навідати свою матір. Він поїхав до неї з дочкою, намагаючись зробити крок до примирення.
Коли Олександр прийшов до дверей, Людмила, його мати, навіть не подивилася на нього, не посміхнулася і не запитала, як у нього справи.
“Як бачиш, я все ще живу,” — сказав Олександр, намагаючись зробити перший крок.
Мати мовчала, її погляд був холодним, але вона час від часу зверталася до онуки.
“Ти вже виросла, а я не бачила тебе багато років. Ти схожа на свого батька,” — сказала вона до онуки, не звертаючи уваги на сина.
Олександр відчув дивне почуття жалю до жінки, яка була його матір’ю. Він шкодував, що вона так і не змогла пробачити йому той дитячий вчинок, через який вона втратила свого другого сина.
“Може, вона так і не зможе пробачити мені, що я був дитиною?” — запитував себе Олександр.
А що ви думаєте, є можливість для відновлення таких стосунків?
Галина Червона
