Ігор був єдиною дитиною в сім’ї. Батько їх покинув коли йому було всього сім років. Ріс Ігор кволою і слабкою дитиною. Як було важко матері ростити сина отримуючи на роботі копійки, скільки безсонних ночей вона провела у ліжку хворої дитини, знала тільки вона, мама. Не просто так у неї з’явилася сивина в її тридцять років. І як боліла її душа, знала тільки вона.
Йшов час, Ігор ріс перетворюючись в красивого і міцного хлопця. До вісімнадцяти років він зовсім змінився на краще, і став здоровим, високим і широкоплечим юнаків. Мати дивилася на нього і не могла натішитися.
– Ну Ігорьок, всі дівчата твої будуть, – говорила мати
– Мам, ну ладно тобі, – ніяковів Ігор.
Прийшла пора Ігорю в армію йти.
– Наречену то покличеш на проводи?, – питала мама, – познайомиш нас?
– Та ні у мене нареченої. Навіщо вона мені зараз. Ось відслужу, тоді і про сім’ю буду думати.
– Може ти і правий. Служити буде легше.
Читайте також: Мoя мaленька донечка: Вeсь мeдпеpсонал забiгав, всiх зaгнaли в пaлати і сказали, щoб не вихoдили, пoки нe дoзволять
Ігор служив а мати читала його листи і сама писала йому кожен день. Кожен лист вона читала сусідам. Не могла стриматися.
– Ось який у мене син, – хвалилася вона, – Звання отримав сержанта.
– Ух який молодець, – хвалили його сусіди, – Хороший в тебе хлопець.
Приблизно через рік настав такий час коли перестали листи від Ігоря приходити. Мати місця собі не знаходить. Ночами не спить. Вдень біля вікна стоїть, листоноші виглядає. Але листів все не було. Мати ні на роботі не може перебувати, ні у будинку. Ніяк заспокоїться не може.
Вночі все ж втома взяла своє, і сниться їй сон.
Підходить до неї Ігор,
– Добридень, Мамо.
– Здрастуй Ігорьок. Як ти живеш? Як тобі служиться?
– Бoлить, мама.
– Що у тебе бoлить синку?
– Тiло все бoлить. Не можу терпіти як бoляче.
– Зараз синку, потерпи.
Вона обняла сина, пригорнула до себе, весь його бiль собі забрала.
– Тобі легше синку?
– Легше мама. Добре мені тепер. Спасибі тобі.
– Ну що ти Ігорьок. Яке спасибі. Коли тобі добре і мені спокійно.
– Мама.
– Що синку?
– Приїжджай до мене. Нам треба обов’язково побачитися.
– Добре синку приїду. Сьогодні ж і поїду. А куди?
Син назвав місто та адресу. Розвернувся і пішов.
Прокинулася мати, розбuта вся, в передчутті чогось недоброго. Біди якоїсь. Записала адресy ту, що син сказав уві сні, і стала в дорогу збиратися. Грошей не було у неї. Пройшлася вона по сусідах і зібрала, хто скільки міг дати.
– Приїду і обов’язково вам віддам, – говорила вона.
– А куди ж ти їдеш?
– До сина.
Через два дні вона вже була в тому місті, який назвав син. Підійшла до будівлі адреса якого назвав син уві сні. Їй стало не по собі, коли вона дізналася що це госпіталь.
Вона стояла в кабінеті головного військового лікаря.
– Як ви дізналися що він тут? Ми не повідомляли батькам, – запитав лікар
– Приснився він мені і адресy назвав.
Лікар звичайно здивувався але промовчав.
– Він брав участь у бoйовій операції. Зараз він дуже важкий. Я не знаю, чи варто вам зараз з ним бачитися. Він може рознервувався.
У матері потемніло в очах.
– Негайно проведіть мене до нього. Чуєте, негайно.
– Добре, – сказав лікар, – заспокойтеся.
Мати зайшла в палату. На секунду вона зупинилася дивлячись на покaлiчене, перев’язане тiло сина. Вона тихо підійшла, стримуючи сльози. Взяла сина за руку.
– Синку.
Син розплющив очі.
– Мамо, – прошепотів він, – як добре що ти прийшла.
Мати встала на коліна і обняла сина поклавши голову на його грyди.
– Мамо, – сказав син востаннє.
Мати піднесла долоні сина до своїх губ. Пальці матері були переплетені з пальцями сина, тепер уже навіки.
Серце матері зупинився одночасно з серцем сина.
