Мама Богдана, пані Стефанія, була з тих жінок, що коли вже щось вирішили, то швидше Дніпро потече назад, ніж вони передумають.
Їй було шістдесят два, але енергії вистачило б на три весілля одночасно й ще на хрестини в сусідньому селі.
Донька Соломія з майбутнім зятем Остапом планували скромне весілля: ресторанчик на тридцять людей, виїзна церемонія в ботанічному саду, діджей, фотограф і ніяких тобі голубів, лімузинів та фонтанів з шоколадом.
Соломія прийшла до мами з чаєм і обережно почала:
— Мамо, ми з Остапом уже все продумали. Весілля буде маленьке, сучасне, без зайвого. Ми самі впораємося.
Пані Стефанія саме різала сало тоненькими прозорими шматочками. Ніж зупинився в повітрі.
— Як це «самі»? А я хто? Сусідка тітка Галя?
— Мамо, ти ж розумієш, ми хочемо, щоб усе було по-нашому. Без тамади, що кричить «Гірко!» кожні п’ять хвилин, без короваю розміром з колесо від трактора, без п’яних дядьків, що співають «Червону руту» під караоке.
Пані Стефанія поклала ніж, витерла руки об фартух з вишитим півником і глянула на доньку так, ніби та щойно сказала, що виходить заміж за марсіанина.
— Соломійко, ти що, мене за стару шкапу тримаєш, яка тільки борщ уміє варити й килими вибивати? Я в інтернеті! Я знаю, що зараз модно! У мене подруга Оля доньці весілля робила — там був неон, дим, а коровай був… — вона зробила драматичну паузу, — у формі айфона!
Соломія мало чаєм не вдавилася.
— Мамо, нам того не треба.
— А що треба? Сидіти в ресторані, як на поминках, і слухати, як ваш діджей грає ту свою «бум-бум-бум», від якого в мене мігрень на три дні? Ні, доню. Я мовчу, я не лізу. Поки що.
Остап, який досі сидів тихенько в кутку й намагався стати невидимим, обережно кашлянув:
— Пані Стефаніє, ми дуже цінуємо, але…
— Остапчику, ти хороший хлопець, — перебила пані Стефанія, — але ти ще молодий. Ти не знаєш, що таке справжнє весілля.
Справжнє — це коли гості плачуть від щастя, а не від того, що цибуля в салаті гостра. Я вам дам справжнє.
Соломія з Остапом переглянулися. Остап ледь помітно похитав головою: «Не чіпай, бо гірше буде».
Наступного дня, коли молоді поїхали вибирати костюм і сукню, пані Стефанія сіла за телефон.
Спочатку подзвонила кумі Любі, яка працювала в сільраді й знала всіх:
— Любо, привіт. Треба мені найкращий тамада на районі. Ні, не той, що в шкіряних штанях і з гармошкою. Модний. Щоб умів і «Гірко!» крикнути, і тости по-англійськи сказати, бо в Остапа родичі з Канади приїдуть.
Потім — тітці Оксані, яка пекла найкращі короваї в області:
— Оксанко, треба коровай. Великий. Ні, не як айфон. Краще як айпад. З голубами, з шишками, з калиною, щоб усі ахнули.
Далі — дядькові Василеві:
— Васю, пофарбуй машину в білий, наклей кільця, буде замість лімузина. І щоб музика грала, коли двері відкриваєш. Знаєш, як у фільмах.
До вечора пані Стефанія вже мала список на три аркуші: оркестр «Веселі гуцули», танцювальний колектив «Вогник», голуби (12 штук, щоб точно всі вилетіли), салют на 15 хвилин, ведучий Вітя Льодяний (той самий, що на весіллі в сусідньому селі зробив шоу з вогнем і мало церкву не спалив).
Соломія повернулася додому й мало не впала.
На столі лежали роздруковані фото: голуби, коровай-айпад, Вітя Льодяний у блискучому піджаку, тітка Оксана тримає в руках макет короваю розміром з дитячий басейн.
— Мамо… це що?
— Це, доню, ваш сюрприз! Ви ж сказали, що самі не хочете мороки, то мама все зробить! Я вже й завдаток дала!
— Який завдаток?! Ми ж домовились!
— Домовились? — пані Стефанія підняла брову так високо, що та ледь не злилася з волоссям. — Ви носом крутили, коли я пропонувала допомогти. От я й допомагаю. Тепер уже пізно крутити. Поставлю вас перед фактом, як казала моя мама, царство їй небесне.
Остап зайшов на кухню, побачив коровай-айпад і тихо спитав:
— Соломо, а ми можемо просто втекти й розписатися в РАЦСі вдвох?
— Пізно, — прошепотіла Соломія. — Вона вже завдаток дала.
Наступні два тижні були суцільним «мамо, ну не треба».
— Мамо, нам не потрібен оркестр на 12 осіб.
— Потрібен! Бо як же?
— Мамо, голуби — це антисанітарія.
— Зате красиво вилітають! Я вже тренувала на наших — три штуки вже вміють сідати на руку.
— Мамо, Вітя Льодяний на минулому весіллі розбив пляшку об стіл молодих.
— То то був горілчаний рекорд! Люди досі згадують!
Соломія з Остапом пробували бунтувати. Одного разу прийшли й урочисто заявили:
— Ми скасовуємо все, що ти замовила. Повертай гроші.
Пані Стефанія тільки посміхнулася, налила їм компоту й сказала:
— Повернути не вийде. Я підписала договір. Там пункт: «У разі відмови — завдаток не повертається, а виконавець має право виконати замовлення в повному обсязі в будь-який зручний для себе день». Я спеціально шукала такий пункт.
Остап мало не заплакав.
— Пані Стефаніє, це ж шантаж!
— Це турбота, синку. Турбота.
За тиждень до весілля пані Стефанія влаштувала «генеральну репетицію». Зібрала всіх родичів у дворі, поставила столи, найняла Вітю Льодяного «просто потренуватися».
Вітя прийшов у смокінгу з паєтками, що блищали, як дискошар. Почав з фрази:
— Дорогі гості! Сьогодні ми не просто на репетиції — ми на святі кохання двох сердець! А де молодята? Давайте їх покличемо! Гіркоооооо!
Соломія сховалася за сараєм. Остап пішов «палити» і повернувся через три години.
Пані Стефанія була в ударі. Вона сама виносила коровай-айпад (ще не справжній, макет з пінопласту), сама кричала «Гірко!», сама танцювала з Вітею Льодяним танець маленьких лебедів у гумових чоботях.
Бабця Ганна, якій було 89, сказала:
— Стефа, ти що, зовсім з глузду з’їхала? Дітям же соромно буде.
— Соромно? — обурилася пані Стефанія. — Та за таке весілля люди платять по сто тисяч доларів у Дубаї! А я роблю за безцінь!
Нарешті настав день Х.
Молоді прокинулися о шостій ранку від звуку духового оркестру під вікнами. Оркестр «Веселі гуцули» грав «Многая літа» так, що шибки тремтіли.
Соломія вибігла на балкон у піжамі з єдинорогами:
— Мамо! Ми ж домовились — виїзна церемонія о дванадцятій!
— То то ви домовились, а я домовилась на восьму! Рано-вранці найкраще світло для фото! Фотограф уже тут, до речі. І голуби.
І дядько Василь на «Крайслері». І Вітя Льодяний з мікрофоном. І салют я перенесла на день, бо вночі дощ обіцяють.
Остап вийшов, побачив 12 голубів у клітках, Вітю Льодяного, що розминався з вогняними факелами, і тихо спитав:
— Соломіє, а ми ще можемо емігрувати до Канади? Терміново?
Але бігти було пізно.
Весілля почалося.
Спочатку дядько Василь привіз наречену до ботанічного саду. По дорозі він встиг тричі заглохнути й один раз зачепити дзеркалом сміттєвий бак.
Потім випустили голубів. Два вилетіли красиво. Один сів пані Стефанії на голову. Три сіли на фотографа. Решта полетіли в бік ринку.
Вітя Льодяний узяв мікрофон і почав:
— Дорогі друзі! Сьогодні ми стали свідками великого дива — дива кохання! А тепер попрошу молодят на перший танець! Оркестре, вальс!
Оркестр заграв «Червону руту». Молоді танцювали під «Червону руту», бо іншого оркестр не знав.
Потім був коровай. Справжній. Розміром з айпад. Тітка Оксана плакала від гордості. Молоді відкусили по шматочку й мало не зламали зуби — коровай був з тіста, але всередині ще лежала маленька пляшечка «на щастя», яку ніхто не попереджав.
Гості аплодували. Хтось крикнув: «Гірко!» Вітя Льодяний підхопив: «Гіркооооооо!» І так 48 разів. Соломія потім казала, що губи в неї боліли два дні.
Коли дійшло до конкурсів, Вітя Льодяний дістав величезний надувний кактус і сказав:
— А тепер конкурс! Хто швидше обніме кактус і скаже «Я люблю тебе» сто разів!
Соломія подивилася на маму. Пані Стефанія стояла, сяяла, як новенька п’ятигривенна, і аплодувала.
І тут сталося диво.
Соломія раптом розсміялася. Щиро, до сліз.
Вона підійшла до мами, обняла її перед усіма й голосно сказала:
— Мамо, ти невиправна. Але це найкраще весілля, яке я могла уявити. Бо воно твоє. І наше. І таке… живе.
Пані Стефанія розплакалася. Мазнула сльози рукавом вишиванки й крикнула:
— Вітю! Давай «Ой, у лузі червона калина!» На всю! І салют! І пляшку на стіл! І хай ніхто не сміє йти додому сумним!
Оркестр заграв. Гості танцювали. Бабця Ганна станцювала з Вітею Льодяним гопак. Дядько Василь співав під фонограму Селін Діон. Голуб, що сидів на голові в пані Стефанії, нарешті полетів.
А Соломія з Остапом сиділи в сторонці, трималися за руки й сміялися.
— Знаєш, — сказав Остап, — я думав, що це буде катастрофа.
— Це й була катастрофа, — відповіла Соломія. — Але наша. І я її ніколи не забуду.
Пані Стефанія підійшла, поставила перед ними дві чарки:
— Ну що, діти? За маму, яка завжди знає, як краще?
Вони випили.
— За маму, — сказали хором.
І десь там, у небі, останній голуб нарешті знайшов дорогу додому.
Наталія Веселка
