Прощення довжиною в життя. Надзвичайно теплою видалась осінь.
Листя вигравало жовтогарячими барвами під дотиками щедрого сонячного проміння і шепотіло якісь незбагненні розповіді про життя, про кохання, торкаючись потаємних струн душі. Автор: Ірина ЯСІНСЬКА.
Уляна примостилась на поруділу траву коло підніжжя стрункої горобини. Андрій не зводив із дівчини закоханого погляду. Господи милосердний, як же йому, сироті безрідному, наймиту ще зі сповиточка, пощастило: зустрів зіроньку, котра красою своєю затьмарить усі скарби світу, а сяйвом ясних очей посперечається із найкоштовнішими самоцвітами! Не так давно прийшла вона із сусіднього села найматися до панів помічницею на кухню.
Моторна і чепурна дівчина одразу сподобалась пані, і вона взяла її на роботу. Того самого дня і зустрів він Уляну. З ранку й до вечора гарував на панів: коло коней ходив, конюшні вичищав, свиней запорував, дрова рубав, майстрував-лагодив усе, що загадають, і ще безліч іншої роботи виконував. Якраз приніс великий оберемок дров на кухню і остовпів від небаченої вроди. Зустрілися поглядами, і спалахнув у серцях вогонь незвіданого досі почуття. З того часу, як випадала нагода чи вільна хвилинонька, горнулись один до одного у єдинім пориві й не могли напитись спраглими серцями того казкового щастя
Парубок зачаровано видивлявся, як Уляся приміряє вінок із пишних кетягів горобини, що червоним жаром обсипала темні дівочі коси.
– Гарна? – питала, зронюючи лукавий усміх.
– Найкраща в світі! – пригорнув її до могутніх грyдей. – Я б для тебе зірочку з неба дістав.
– Краще подаруй мені намисто з горобини. Подивись лишень, яка вона гарна! Сяє, ніби перли коштовні.
Андрій зірвав кілька важких кетягів, висмикнув із рукава полотняної сорочки довгу нитку, виламав із акації колючку й став нанизувати ягоди.
– Мені бабця казали, що горобина береже від злих сил, від людської ненависті. Я й для тебе зроблю намисто, аби захищало від усіх негараздів, – дівчина нахилила пишні кетяги полум’яних ягід.
Парубок задивився, як Уляна вигинає стрункий стан, щоб зірвати найкраще гроно, і вколов палець. Яскрава краплинка крові скотилась у прижухлу осінню траву…
Обмінялись горобиновим намистом. Андрій припнув своє до пояса, а коханій одягнув на шию, цілуючи її солодкі вуста. Затремтіла Уляна, жаром обсипало тіло, впала на зігріту сонцем траву, простягаючи до нього руки.
– Улясю… – хрипко прошепотів.
– Не кажи нічого. Цілуй мене. Цілуй так, наче востаннє.
Застогнав важко, впав на землю і занурив великі мозолисті руки у густу хвилю волосся дівчини. Із Уляни тихо й непомітно зісковзнула сорочка й білим птахом принишкла поруч із розпашілими тілами закоханих. На тугих дівочих персах ясніли жаром намистини горобинових ягід
До маєтку приїхав на зимові канікули хазяйський син – розніжений панич Юрась, вбраний по останній моді і навчений усіляким премудрощам студентського життя. Пані квоктала над ним: що синочку принести поїсти, що попити, чи не бажає Юрасик пиріжків своїх улюблених? А той лиш манірно кривив губи та відмахувався.
– Маман! Не рвіть собі душу. Я надаю перевагу французькій здобі, але ваші недоумкуваті кухарки готувати такого не вміють. Хоча, може вони запропонують мені щось натомість.
Погукайте їх, я сам розмовлятиму з черню.
– Павле Олександровичу, – гукнула чоловікові, – накажіть кухаркам, аби зараз же були у вітальні!
Пан слухняно потупав виконувати наказ суворої дружини. Вже за мить перед пані та її синком стояли спантеличені жінки й дівчата. Юрась спинив захоплений погляд на Уляні й забув про все на світі.
Читайте також: Молода, симпатична… Познайомлюсь?
– Боже! Яка краса! Не знав, що ви, маман, ховаєте тут такий скарб.
Він підійшов до дівчини упритул і міцно стис чіпкою рукою її тендітне плече. Уляна злякано відсахнулась:
– Не зачіпайте, пане!
– Мерзотнице! Як ти смієш?! – вибухнула гнівом пані, і гучний ляпас її пещеної руки обпік щоку дівчини.
Гірко плачучи, вибігла на вулицю. Заховалась за клуню, щоб не побачив її Андрій. Ліпше не накликати біду. Виплакалась, а як стало трохи легше, то пішла у кімнату для служниць. Там нікого не було, тож вмостилась на полику, щоб трохи подрімати. У цей час на кухні зазвичай був маленький перепочинок, тому безтурботно заснула. І наснився дівчині дивний сон: ніби вони з Андрієм ідуть до вівтаря, а під ногами лускають горобинові ягоди, але витікає із них не сік, а кров червона; як глянула на Андрія, а він сивий, наче дід, взяла в руки свою косу, і вона сива; дивиться – коло вівтаря не піп стоїть, а панич Юрась, і регоче так недобре, що аж мороз по шкірі пробігає. Махнув панич кадилом, а звідти чорне вороння полетіло, узяв до рук хреста, а до нього ланцюги та кайдани прикуті. Закричала Уляна нажахано і прокинулась. Тричі перехрестилась тремтячою рукою, помолилась, щиро благаючи Господа, щоб відвів біду, і похапцем метнулась на кухню, звідки вже линули голоси служниць.
Минуло кілька днів. Усе стихло, заспокоїлось. Усі готувались до Різдвяних святок: пекли, смажили, варили, прибирали – усіх панських забаганок і не перелічити. Уже почали приїздити гості – пузаті й пикаті пани, багато вбрані пані та панни. Маєток гудів, наче вулик.
– Святкують, – гнівно промовив Андрій, пригортаючи до грудей втомлену Уляну, що на мить вибігла до нього відсапатись.
– Жирують на наших горбах, наїдають животи, коли простий люд давиться глизявими перепічками.
Дівчина злякано шикнула на нього, і той замовк, насупивши брови… Різдвяні святки розпочалися весело: пани гуляли досхочу, гриміла музика, дзвеніли келихи, вистукували підборами танцюристи. Уляна з дівчатами закінчили роботу й вбирались у святкові строї, щоб іти колядувати по селу. Забарилась, приміряючи хустку, тож подруги першими вийшли на вулицю. Закінчила чепуритись і вийшла з комірчини у темний коридор. Раптом відчула поруч важке дихання.
– Хто тут? Чого вам треба?
Міцні руки лещатами обхопили її за стан, а цупкі пальці боляче стисли дівочі груди.
– Рятуйте! – щодуху крикнула, але рука панича затисла їй рота.
Іншою ж рукою бгав рясну спідницю Уляни, піднімаючи її все вище і вище. Раптом якась сила відірвала його від дівчини, вдарила об стіну. Юрась застогнав.
– Недопанок прoклятий! – грізно наступав на нього Андрій.
На переляканий крик панича позбігалися челядь і гості, і Різдвяний вечір скінчився тим, що Андрія вкинули у холодний льох, а Уляну прогнали із двору. Дівчина довго стояла біля панських воріт, слухала гамірну гулянку в маєтку і невтішно ридала, кусаючи до крові губи.
На ранок Андрія затягнули в конюшню і нещадно били. Кров цівками струменіла на землю, холод обпалював тіло, але жоден крик болю чи стогін покори не злетів із його вуст.
– Затятий! – дивувались гості, що посходились, наче на виставу. – Таких одразу в колодки і в солдати на 25 років, щоб там трохи кpові дурної випустили.
Так і зробили. Озброєні вояки посадовили побитого хлопця на віз і повезли у безвість. За тряским возом щодуху мчала Уляна, вгрузаючи в глибокий сніг. Андрій махнув на прощання рукою і щось тихо прошепотів розбитими губами. Сльози застилали очі, дівчина оступилась і знесилено впала на сніг. Надривно плакала, проклинала панську жоpстокість, навіженим поглядом дивилась услід повозці, що забрала в неї щастя, вкрала її долю, вирвала з корінням серце. Уляна ж навіть не встигла сказати коханому, що в ній зародилось нове життя…
А панський маєток щирився радістю й розвагами. Дівчина з ненавистю подивилась у той бік, важко схилила голову й попрямувала у рідне село, де на неї чекала мати, стара вдова