Це ти, Уляно? – Ні-і-і! – засміялась жінка. – Я дочка Уляни, Одарка. Значить, все-таки не дочекалась його кохана

Горпина Кружляли в дивовижнім танці розквітлі вишні-наречені. Сонце лагідно пестило теплими руками стару крислату грушу, що вкрилась духмяним цвітом і височіла між молодими яблуньками, лиш подекуди помережаними білими пелюстками. Високий широкоплечий чоловік, з посрібленим роками волоссям, густою бородою та пишними вусами, спинився у задумі біля того буйноцвіття. Солодкий щем пронизував душу. У спогадах постала юнка з довгим темним волоссям і сіро-синіми очима, навіть вчувся передзвін її сміху. На очі набігла непрохана сльоза, і чоловік потер повіки.

Широкий шлях розгонисто вганявся у чепурне село з біленькими хатками. Одразу зрозумів, що влада пана скінчилась, бо зустрічні люди ступали гордовито, а в очах сяяла радість. Це вже були не загнані й зацьковані панськими наглядачами люди, це були господарі власного життя. Ось нарешті й панський маєток: ворота навстіж, паркан поламаний, на місті будівель – темне згарище

Читайте також: Крик душі.”Я ж тебе українською колисковою присипляла, доню?!-маман хватит размазывать бандеровские сопли!”

Нарешті вималювалось вдалині село, яким марив усі ці вистраждані й вимучені жорстокою муштрою роки. Ноги самі понесли до тієї, яка обіцяла вірно чекати. А може, і не дочекалась… Стиснув у руці нехитрий дарунок для неї – червоне, мов жар, горобинове намисто

Старенька, але чисто вибілена чепурна хатина вабила розквітлим садом. На східцях дерев’яного порога бавився хлопчик.

– Здоров будь, козаче! – гукнув чоловік.

Здорові й ви будьте! – чемно відповів і зацікавлено вивчав прибулого сіро-синіми очима.

– Мати вдома?

– У хаті.

– Погукай

Малий миттю пірнув за хатні двері, почулися голоси, й на поріг вийшла… Уляна. Але чого ж вона така молода?

– Це ти, Уляно?

– Ні-і-і! – засміялась жінка. – Я дочка Уляни, Одарка. А ви хто будете?

Важко опустив голову. Значить, все-таки не дочекалась його кохана. Зітхнув і тихо мовив:

– Ти, дочко, погукай-но матір. Я тут почекаю.

– Вона десь за хатою на городі поралась. Зараз покличу.

Жінка пішла, а він втомлено примостився на лавці під вишнею і спостерігав за тим, як хлопчик бігав за метеликом, намагаючись упіймати.

– Хто тут мене питає?

Підхопився й закляк у німому зачудуванні: перед ним стояла його Уляна, така ж гарна, як і колись, лише коси вкрились сивиною та скорботна зморшка перетнула чоло. Жінка теж остовпіла, а за мить, захлинаючись плачем, упала в його обійми…

Вечір бадьоро гудів хрущами й захлинався солов’їним співом. У дворі Уляни лунав веселий гомін. Уся родина зібралась за столом. Андрій невідривно милувався вродою своєї доньки, вбачаючи в ній і свої риси. Любов і тепло переповнювали серце чоловіка. Малий онук раз по раз просився до діда на руки, і чоловік з радісним сміхом пригортав його до себе. Раптом про щось згадав і ляснув себе по лобі долонею.

– Зовсім забув! Я ж для тебе, Улясю, подаруночок маю.

– Та навіщо мені ті подарунки! Я й без них щаслива, бо маю родину і тебе дочекалась, – жінка ніжно пригорнулась до Андрія, а він тим часом дістав із кишені яскраве горобинове намисто і поклав їй на долоню. Тієї ж миті онук вихопив подарунок із рук і з реготом відбіг убік. Усі весело засміялись. А нестримно закоханий соловей витьохкував свою одвічну пісню про щирі й незгасні почуття, пісню, що наповнювала радістю й теплом душі вільних і гордих людей.

Ірина ЯСІНСЬКА.