У маленькому селі на краю великого лісу, де хати тулилися одна до одної, наче перелякані курчата, жила сім’я Петренків.
Батька, Степана, не стало два роки тому в нещасному випадку на шахті, залишилася дружина Оксана з трьома дітьми: старшим Матвієм, якому було дванадцять, середньою Ганнусею – сім років, і найменшим Іванком, якому щойно виповнилося два.
Життя в селі було важким: поля не родили, як колись, а гроші танула, як сніг навесні. Оксана працювала на фермі, мила підлоги в школі, але все одно ледь зводила кінці з кінцями.
“Мамо, а чому в нас немає хліба з маслом, як у сусідів?” – запитувала Ганнуся щоранку, дивлячись на тарілку з картоплею.
“Бо тато пішов на небо, а гроші не ростуть на деревах, доню,” – відповідала Оксана, намагаючись усміхнутися. Але в очах її була втома, глибока, як колодязь без дна.
Матвій, як старший, намагався допомагати. Він ходив до лісу по гриби, ловив рибу в річці, навіть пас сусідських кіз за копійки.
“Я буду чоловіком у домі, мамо,” – казав він серйозно, стискаючи кулаки. “Я не дам нам голодувати.”
Але одного вечора, коли сонце ховалося за горами, Оксана повернулася додому з дивним виразом обличчя. Вона тримала в руках листа – справжнього, на папері, з міста.
“Діти, сідайте за стіл,” – сказала вона тихо. “Треба поговорити.”
Ганнуся сіла поруч з Іванком, який грався дерев’яною ложкою. Матвій нахмурився: “Що сталося, мамо? Знову борги?”
Оксана зітхнула. “Ні, синку. Це… пропозиція. З міста. Багата сім’я шукає дитину на усиновлення. Вони побачили нашу історію в газеті – ту, де писали про вдов шахтарів. Вони пропонують… гроші. Багато грошей. За Іванка.”
Слова повисли в повітрі, як дим від печі. Ганнуся розплакалася: “Мамо, ні! Іванко наш братик! Він не продається!”
Матвій сидів мовчки, але всередині в нього все кипіло. “Скільки грошей?” – запитав він нарешті, голос тремтів.
“Достатньо, щоб купити хату, землю, корову. Щоб ви не голодували,” – відповіла Оксана, не дивлячись у вічі. “Вони обіцяють дати йому все: освіту, іграшки, їжу. А ми… ми ледь виживаємо.”
Іванко, не розуміючи, простягнув ручки: “Мама! Батік!”
Тієї ночі Матвій не спав. Він лежав на солом’яному матраці, дивлячись у стелю. “Не можна так,” – шепотів він сам до себе.
“Братик – не річ. Треба щось робити.”
Наступного дня Матвій вирішив діяти. Він знав, що в селі є старий дід Петро, який колись був мандрівником.
“Діду Петре, розкажіть про місто,” – попросив Матвій, підходячи до старого, який сидів на лавці біля хати.
Дід Петро засміявся, кашлянув: “Місто, хлопче? То велетенський мурашник! Високі будинки, машини гудуть, люди поспішають.
Але гроші там – як вода в річці, якщо вмієш ловити.”
“А як туди дістатися?” – запитав Матвій, очі блищали.
“Поїздом, звісно. Але тобі, малому, куди? Мати не пустить.”
“Я мушу, діду. Щоб врятувати братика.”
Дід Петро подивився на нього уважно: “Гаразд, хлопче. Ось що: поїзд відходить з сусіднього містечка щодня о шостій ранку.
Але будь обережний – світ великий і небезпечний.”
Матвій кивнув. “Дякую, діду. Я впораюся.”
Він повернувся додому, де Оксана вже пакувала речі для Іванка. “Мамо, почекай,” – сказав Матвій. “Може, є інший спосіб? Я піду працювати!”
Оксана похитала головою: “Ти дитина, Матвію. А вони приїдуть завтра. Це наш шанс.”
Ганнуся плакала: “Братик, не йди! Я тобі дам свою ляльку!”
Іванко сміявся, не розуміючи: “Лялька! Ганна!”
Тієї ночі Матвій прокинувся рано. Він узяв рюкзак, поклав туди хліб, яблуко і записку:
“Мамо, я поїхав у місто за грошима. Не віддавай Іванка. Повернуся з багатством.”
Він тихенько вийшов з хати і побіг до дороги. Серце калатало: “Я мушу. Для братика.”
Дорога до містечка була довгою – п’ять кілометрів пішки. Матвій йшов лісом, де шаруділи листя і співали птахи. “Не бійся,” – шепотів він сам собі. “Ти герой.”
На станції було людно. Матвій сховався за ящиками, чекаючи поїзда. “Квиток? Який квиток?” – подумав він. Коли поїзд під’їхав, він швидко прослизнув у останній вагон, ховаючись під лавкою.
Поїзд рушив. “Куди ти, малий?” – раптом почувся голос. Матвій здригнувся. Над ним стояв кондуктор, старий дядько з вусами.
“Я… до міста,” – прошепотів Матвій. “Будь ласка, не викидайте. Я за братика.”
Кондуктор зітхнув: “Гаразд, ховайся. Але на наступній зупинці – геть.”
Матвій кивнув: “Дякую, дядьку!”
Поїзд їхав годину. Коли зупинився в місті, Матвій вибіг на перон. Місто вразило його: високі будинки, машини, люди в костюмах. “Вау,” – прошепотів він. “Де ж гроші?”
Він блукав вулицями, голодний і втомлений. “Пане, дайте копійку,” – просив він у перехожих, але ті проходили повз.
Раптом він побачив ярмарок. Там були лотки з їжею, іграшками, музика грала. “Може, тут можна заробити,” – подумав Матвій.
Він підійшов до одного лотка, де чоловік продавав яблука. “Дядьку, візьміть мене на роботу? Я сильний!”
Чоловік засміявся: “Малий, ти? Гаразд, помий ящики – дам гривню.”
Матвій працював цілий день: мив, носив, кричав: “Яблука свіжі! Купуйте!”
Ввечері він мав п’ять гривень. “Мало,” – зітхнув він. “Треба більше.”
Він знайшов місце під мостом, де спали бездомні. “Хто ти, хлопче?” – запитав один, старий з бородою.
“Матвій. Шукаю гроші для сім’ї.”
Старий кивнув: “Я – дядько Василь. В місті гроші в багатих. Треба хитрість.”
“Яку хитрість?” – запитав Матвій.
“Завтра підемо на ринок. Там багатії. Ти будеш співати, я – просити.”
Наступного дня вони пішли. Матвій співав: “Ой у лузі червона калина…” Люди зупинялися, кидали монети.
“Добре, хлопче!” – сміявся Василь. “Ось, тримай десять гривень.”
Але ввечері Матвій заплакав: “Це не вистачить. Мама віддасть братика.”
Василь похитав головою: “Розкажи всю історію.”
Матвій розповів. Василь подумав: “Знаю одну справу. Є фабрика, де потрібні малі руки – чистити машини. Платять добре, але небезпечно.”
“Я піду!” – вигукнув Матвій.
На фабриці, де робили цукерки, Матвій працював. “Обережно, малий!” – кричав майстер. “Не чіпай шестерні!”
Матвій чистив, носив, заробляв по двадцять гривень на день. Але через тиждень він поранив руку. “Ай!” – закричав він.
Майстер відправив його: “Іди, не потрібен більше”
Матвій сидів на вулиці, плачучи. “Що тепер? Братик…”
Раптом підійшла жінка в елегантній сукні. “Хлопчику, що сталося?”
Матвій розповів. Жінка, пані Ольга, була журналісткою. “Це жах! Я напишу статтю. Допоможемо твоїй сім’ї.”
Вона взяла Матвія до себе додому, нагодувала. “Телефонуй мамі,” – сказала вона.
Матвій подзвонив: “Мамо, це я! Не віддавай Іванка! Я знайду гроші!”
Оксана плакала: “Синку, де ти? Ми шукаємо тебе!”
“В місті. З пані Ольгою. Вона допоможе.”
Пані Ольга написала статтю: “Хлопчик врятує брата!” Люди читали, надсилали гроші. За тиждень зібрали тисячі.
Оксана приїхала з дітьми. “Матвію!” – обійняла вона.
Але багата сім’я вже чекала. “Ми маємо угоду,” – сказав чоловік у костюмі.
Оксана заплакала: “Ні, я передумала.”
Чоловік нахмурився: “Гроші чи дитина?”
Тут втрутилася пані Ольга: “Це незаконно! Я викличу поліцію.”
Матвій підбіг: “Не забирай у нас братика! А гроші кращі бери робить!” – схлипуючи, ледь говорив він до матері.
Оксана обійняла його: “Не віддам, синку. Ми разом.”
Багата сім’я пішла. Гроші від людей допомогли: купили корову, землю.
Сім’я повернулася в село. Матвій став героєм. “Ти врятував нас,” – казала Ганнуся.
Іванко ріс, кажучи: “Батік Матвій – герой!”
Але це була тільки початок. Через рік у селі знайшли золото в річці. “Дивіться!” – кричав Матвій, тримаючи самородок.
Село розбагатіло. Але Петренки пам’ятали: сім’я – найцінніше.
Олеся Срібна
