На краю вулиці, де жили Іван із матір’ю Ганною, панувала напружена тиша. Іван, високий чоловік із темним волоссям і задумливими очима, сидів за дерев’яним столом у кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм.
Його мати, Ганна, жінка з сивиною у волоссі та проникливим поглядом, поралася біля плити, але її рухи були різкими, наче вона намагалася виплеснути свою тривогу в кожному поруху.
— Мамо, а ти б була рада, якщо я одружуся з Тетяною? — раптом запитав Іван, його голос тремтів від напруги, але він старався виглядати впевненим.
Ганна зупинилася, тримаючи в руках каструлю. Вона повільно повернулася до сина, її очі звузилися.
— А може, все ж двічі подумай, — відповіла вона, її голос був тихим, але різким.
— Може, краще Тетяна знайшла б кращого чоловіка, надійного, відповідального, який би став гарним батьком для Алінки.
Іван поставив чашку на стіл, так сильно, що чай вихлюпнувся на скатертину.
— Мамо, невже ти про рідного сина такої думки? — його голос зірвався, очі блищали від образи. — Мені дуже-дуже прикро від цього.
Ганна зітхнула, відставила каструлю й сіла навпроти сина. Вона дивилася на нього довго, ніби намагаючись знайти потрібні слова.
— Іване, ти ж знаєш, що я тебе люблю, — почала вона м’якше. — Але Тетяна… вона не просто дівчина. У неї є Алінка, її донька. Це велика відповідальність. Ти готовий до цього? Ти впевнений, що зможеш бути не лише чоловіком, а й батьком?
Іван відвів погляд, його пальці нервово стискали край столу. Він знав, що мати має рацію, але її слова все рівно були образливими.
Тетяна була для нього не просто коханою — вона була його світлом, його надією. Її усмішка, її лагідний голос, те, як вона тримала за руку свою п’ятирічну доньку Алінку, — усе це заполонило його серце.
Але сумніви, які посіяла мати, почали проростати в його душі.
Наступного дня Іван вирішив поговорити з Тетяною. Він запросив її на прогулянку до старого дубового гаю, де вони часто гуляли разом.
Тетяна, струнка жінка з довгим каштановим волоссям і теплими карими очима, йшла поруч, тримаючи Алінку за руку. Дівчинка весело стрибала, збираючи листя, що падало з дерев.
— Тетяно, я хочу з тобою поговорити, — почав Іван, його голос звучав невпевнено.
Вона глянула на нього з цікавістю, але в її очах промайнула тривога.
— Що сталося, Іване? Ти якийсь… неспокійний.
Він зупинився, глибоко вдихнув і подивився їй у вічі.
— Мама… вона не впевнена, що я готовий до… до нас. До тебе й Алінки.
Тетяна зупинилася. Її обличчя стало серйозним, але вона не відвела погляду.
— І що вона сказала? — тихо запитала вона.
Іван зітхнув, повторюючи слова матері про надійність, відповідальність і роль батька. Тетяна слухала мовчки, лише її пальці міцніше стиснули руку Алінки. Коли він закінчив, вона довго не відповідала, дивлячись кудись удалину.
— Іване, — нарешті сказала вона, — я не хочу, щоб ти робив щось через силу. Алінка — це моє життя, і я не дозволю, щоб хтось був із нами лише тому, що так “треба”. Ти маєш бути впевненим. Не заради мене, не заради твоєї мами, а заради себе.
Тетяна не звинувачувала, не дорікала, але її слова змусили його замислитися ще глибше. Чи справді він готовий? Чи зможе він стати не лише коханим для Тетяни, а й опорою для Алінки?
— Я кохаю тебе, — тихо сказав він. — І я хочу бути з вами. Але… я боюся, що не виправдаю твоїх сподівань.
Тетяна посміхнулася, але в її усмішці була суміш ніжності й смутку.
— Іване, любов — це не лише почуття. Це вибір. Щоденний вибір бути поруч, навіть коли важко. Якщо ти готовий до цього вибору, я буду з тобою. Але якщо ні… я зрозумію.
Вона нахилилася, поцілувала його в щоку й повела Алінку далі стежкою. Іван стояв, дивлячись їм услід, відчуваючи, як його серце розривається між любов’ю та сумнівами.
Наступні тижні були для Івана справжнім випробуванням. Він намагався довести собі й матері, що він здатен бути відповідальним.
Він узяв додаткову роботу в місцевій майстерні, де ремонтував меблі, щоб заощадити гроші на майбутнє. Він проводив більше часу з Алінкою, граючись із нею в парку чи читаючи їй казки перед сном.
Дівчинка була відкритою й веселою, і щоразу, коли вона сміялася, називаючи його “дядя Іван”, його серце тануло.
Але слова матері не покидали його. Одного вечора, коли він повернувся додому втомлений після роботи, Ганна знову завела розмову.
— Іване, я бачу, як ти стараєшся, — сказала вона, наливаючи йому суп. — Але ти впевнений, що це твоє? Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Тетяна — хороша дівчина, але з нею приходить велика відповідальність.
— Мамо, я знаю, — відповів він, намагаючись стримати роздратування. — Але я не можу просто відступити. Я її кохаю. І Алінку теж.
Ганна зітхнула.
— Любов — це прекрасно, синку. Але любов не годує, не одягає й не вирішує проблем. Ти готовий до того, що Алінка називатиме тебе татом? Ти готовий до того, що Тетяна може потребувати більше, ніж ти можеш дати?
Іван стиснув ложку в руці сильніше та промовив:
— Я не ідеальний, мамо. Але я вчуся. Я хочу бути кращим. Для них.
Ганна подивилася на нього з теплом, але й із сумнівом.
— Тоді доведи це, Іване. Не мені. Їм.
Минуло кілька місяців. Іван продовжував працювати, проводити час із Тетяною та Алінкою, але сумніви не зникали. Одного дня, коли він допомагав Тетяні ремонтувати паркан біля її будинку, вона раптом сказала:
— Іване, я бачу, як ти стараєшся. І я вдячна тобі за це. Але я відчуваю, що ти борешся із собою. Якщо тобі потрібен час, я не буду тебе поспішити.
Він зупинився, тримаючи молоток у руці.
— Ти думаєш, що я не впораюся? — запитав він, його голос був сповнений болю.
— Ні, — відповіла вона м’яко. — Я думаю, що ти можеш усе. Але ти маєш бути впевненим у цьому сам.
Ці слова стали для Івана переломним моментом. Він зрозумів, що не може жити в постійних сумнівах. Йому потрібно було зробити вибір.
Тієї ж ночі він довго не міг заснути. Він думав про Тетяну, про її ніжну усмішку, про те, як Алінка одного разу намалювала його на малюнку поруч із собою та мамою.
Він думав про слова матері, про її турботу, але й про її страх за нього. І тоді він зрозумів: він не може дозволити страху керувати його життям.
Наступного ранку Іван прийшов до Тетяни. Вона сиділа на ґанку, плетучи вінок із квітів для Алінки.
— Тетяно, — почав він, його голос був твердим, але сповненим ніжності. — Я хочу бути з тобою. І з Алінкою. Я знаю, що це не буде легко. Я знаю, що я не ідеальний. Але я обіцяю, що буду старатися щодня. Для вас.
Тетяна подивилася на нього, її очі наповнилися сльозами. Вона встала, обняла його й прошепотіла:
— Я вірю в тебе, Іване.
Через рік Іван і Тетяна одружилися. Весілля було скромним, але сповненим тепла й радості. Алінка, у білій сукенці з квітами у волоссі, тримала Івана за руку й називала його “татом”.
Ганна, хоч і не одразу, але прийняла вибір сина. Вона бачила, як він змінився, як став відповідальнішим, як його очі сяяли, коли він дивився на свою нову сім’ю.
Життя не стало легшим. Були труднощі, були сварки, але щоразу, коли Іван дивився на Тетяну й Алінку, він знав, що зробив правильний вибір.
Любов, як і казала Тетяна, була вибором. І він обирав їх щодня.
Віра Лісова
