Я готувала олів’є з квашеним огірком на Водохреща — і це виявилося чудово.
Всі з’їли все, навіть більше, ніж я очікувала. Іван спробував і сказав: «Це справді круто, мамо!», а Марійка весело сміялася, коли на її тарілці майже не залишилося нічого. Як завжди, вони були відкритими до нових смаків і змін.
Але хоч я і раділа, що зробила щось нове, я не могла позбутися того почуття, що це Різдво — не зовсім звичайне. Я спостерігала за своїми дітьми, за Іваном, який виріс таким серйозним, і за маленькою Марійкою, яка ще зберігала цю непередбачувану дитячу радість і цікавість до всього. І мені було так тепло від того, що ми разом, що святкуємо цей момент. Ось вони — мої рідні, мої діти, для яких я стараюсь, що б там не сталося.
Але на серці було інше. Ще й не вечір, а я вже відчувала цей холодок — скоро я повинна повернутися назад.
Туди, де є робота, де є обов’язки, де потрібно заробляти, щоб підтримувати родину. Закордон… я ніколи не звикла до цього, хоча вже кілька років так живу. Це стало частиною мого життя, хоч як мені цього не хотілося.
Мій телефон знову дзвонить, і на екрані з’являється ім’я чоловіка, Андрія. Я підіймаю трубку, і його голос наповнює кімнату.
— Привіт, як ви там? Як святкуєте? — запитує він з того боку лінії.
Я беру глибокий подих, бо знаю, що після цієї розмови все знову стане на свої місця, і мені доведеться повернутися до реальності.
— Все добре, — відповідаю я, намагаючись не показати своєї туги. — Олів’є зробила, діти задоволені. Ми знову разом. Я так рада, що хоча б на кілька днів ми всі разом.
— Я розумію… але ти ж знаєш, що треба повертатися. Треба продовжувати працювати, — Андрій каже це без зайвих емоцій. Він розуміє, як важливо заробляти, як важливо підтримувати сім’ю. Але мені стає важко дихати.
— Так, я знаю. Тільки не знаю, як це пережити. Ті кілька днів тут, вдома, вони так багато значать для мене, — я відчуваю, як мій голос тремтить. — Діти, святкові дні, сніг за вікном… Це як маленький острівець, і я не хочу його залишати.
Андрій мовчить кілька секунд, а потім говорить:
— Я знаю. І я теж не хочу, щоб ти їхала. Але ти ж сама розумієш… Ти зробила все, що могла, щоб дати дітям гарне Різдво, і тепер треба продовжувати. Все буде добре, ми витримаємо. І, може, наступного разу будемо разом на свята.
Я стискаю зуби, намагаючись стримати сльози. Все, що я хочу зараз — це бути вдома, з дітьми, не думати про поїздки, про майбутні місяці в чужій країні, де я повинна працювати, щоб забезпечити їхнє майбутнє. Я розумію, що це треба, але чому це так болить?
— Я знаю, — тихо кажу я. — Я просто боюся, що ми знову будемо далеко один від одного. Мені так важко, коли ми розлучаємося.
— Я розумію, — відповідає Андрій, і в його голосі чується розуміння і підтримка. — Але ми ж це робимо не просто так. Ти ж знаєш, що твої зусилля принесуть нам кращі можливості. Діти ростуть, і вони гордитимуться тобою. Все це для них.
Ці слова дають мені надію, але все одно біль від розставання важкий, як камінь у грудях. Я не можу просто так закрити очі на реальність, що знову треба буде їхати.
— Я повернуся скоро, — кажу я, вже з відчуттям, що це буде лише одна з багатьох подібних розмов. — І я зроблю все, щоб ми скоро знову були разом. Обіцяю.
Після цього ми з Андрієм ще поговорили кілька хвилин, але думки мої вже були десь далеко. Я готувала цей салат з надією, що хоча б ці кілька днів будуть моїми, що ці миті радості з родиною не забудуться швидко. Діти ж чекають, вони відчувають, коли мама з ними, коли її серце поруч.
Після розмови з чоловіком я ще довго стояла на кухні, дивлячись на сніг за вікном. І хоча я розуміла, що треба вирушати, я вирішила використати кожну хвилину з родиною. Я побачила, як Іван з Марійкою сміються і тішаться через олів’є, і цей момент затримався в моїй пам’яті.
Я твердо вирішила — буду намагатися повернутися якнайшвидше, щоб знову насолоджуватись тими простими речами, що роблять нас родиною.
— Мамо, а ти ще залишишся на Різдво? — з надією запитала Марійка, коли я сіла за стіл. Її очі сяяли, і я відчула, як серце переповнює любов.
— Так, — сказала я, усміхаючись крізь сльози. — Я буду тут, з вами, на ці кілька днів. Давайте зробимо їх незабутніми.
Я ще не знала, як я це переживу, але поки що я була вдома. І це давало мені сили.
Автор: Олеся.
