– Все дочко, йду від тебе, – хвилюючись, але рішуче сказала Антоніна Сергіївна. Вікторія, дебела баба, про яких кажуть, грім-баба, неодмінно обернулася:
– Куди зібралася? В гості куди, чи що?
– Та ні, зовсім йду.
– Це до Олександри-то? Тобі там що робити? Самі абияк живуть. Ти їм ще на голову.
– Василь Миколайович, мені пропозицію зробив, – опустила очі мати.
– Ну, ти даєш, мамо! – розлютилася Вікторія, – заміж зібралася?! А хто кредит виплачувати буде, а? Ти ж підеш і пенсію забереш з собою. Джерело
– Ну, так, мені теж на щось жити треба.
– Ні, ви подивіться. У рідної дочки все валиться не знаєш, з якого боку ладити, а вона заміж зібралася?!
– Віко, я зі cмepтi батька тобі вже третій кредит виплатила, чим дорікати?
– То не на сторону гроші пішли, а мені, твоїм онукам. Зять твій із закордону не вилазить, гріш заробляє. Думаєш, йому там легко?
– Та ти зовсім на грошах збожеволіла. Одні думи про них. Що не розмова, все про прокляті гроші.
– Ну, ось, що тобі не вистачає? Живеш, їси, спиш у мене.
– Так це що за життя? Переїжджала до тебе, думала з онуками буду няньчиться, а ти зробила так, що я їх зовсім не бачу. Тільки нapoдила, доглядальницю найняла, мовляв, я стара дитя впустити можу. Потім садки, школа. Зовсім перестала бачити їх. Вони навіть не вітаються. А що шматком хліба дорікнула, дякую!
– Правильно, не бачиш їх. Микиту я в англійську школу влаштувала. А знаєш, скільки це все коштує? Одяг, спортивні костюми, книги, підручники, репетитори, адже треба відповідати. Там такі діти вчаться, великих начальників. Щоб його запхати туди, скільки грошей перевела.
– Ну, так, Микита і українською перестав розмовляти. Що візьмеш, тільки й чуєш «ватч, «про кей» , «гуд бай», «ноу».
– Що б ти розуміла мамo. За те по-англійськи знає, як шпарить? В інститут іноземних мов влаштую. Перекладачем буде в якій-небудь багатій фірмі.
– А що, українською не можна вдома розмовляти?
– Та кому вона потрібна, твоя українська? Ось постривай, через рік і Христину туди втягну. Знову гроші. А ти зібралася йти, так як тобі не соромно?
– Так я тут, як у в’язниці. Годуєш, як в лікарні, строго за розкладом і порціях.
– Мамо. Економити треба. Гроші потрібні.
– До економії, на день три чайних пакетика видаси. Поки темрява не наступить в кімнаті, світло не дозволяєш включати. А спати укладаєш в десять, як маленьку. Чайник зайвий раз на газу не скип’яти. Не дай Бог зайву копійку заплатиш.
Телевізор задарма стоїть, тільки новини дивимося по годинах. Думаєш, мені легко так жити? А навесні на дачу переселяюсь, і живу там одна, ви тільки на вихідні приїжджаєте. Весь город на мені.
Прополка, поливання, жуків море. Кожен огірок рахуєш, кожну помідоріну. Весь урожай на базар везеш. На біса мені таке життя? Коли плаття купувала, не пам’ятаю. Я ж не мертва, жива.
– Ну да, ти і без нової сукні нареченого знайшла, – з сарказмом сказала Вікторія, – ні правда, ось так, не соромлячись, не запитавши підеш до незнайомого мужика в дружини? Ти себе в дзеркалі давно бачила?
– Василь Миколайович, мене і таку заміж кличе.
– Мамо, може, почекаєш із заміжжям, а? Всього-то рік залишилося кредит платити. Ось виплатиш, а там свобода. Я тебе, як бабу розумію, хочеться та поруч з мужиком посидіти.
– Ні, Вікторіє, я вже речі зібрала. Чемодан он там стоїть. Василь Миколайович біля під’їзду чекає.
– Ну і йди, – розлютувалася дочка, – якщо мати рідна залишає в такий тяжкий час, кому тоді віра?
– А ти не тягнися туди, куди штани не пускають. Легше жити буде. Дітей засмикала, Христина ночами плаче. Сама засмикана. Зять приїде, привіт передай. Піду я.
Антоніна Сергіївна підхопила чемоданчик і пішла до дверей квартири. Вікторія в безсилому гніві крикнула услід:
– Мого нічого не прихопила?
– Можеш перевірити, – спокійно відповіла мати, і вийшла за двері.
Вікторія кинулася до вікна і побачила, як літній чоловік взяв валізу з рук матері і вони пішли потихеньку по тротуару. Незабаром зникли за рогом будинку.
Вікторія ж дивилася їй услід і плакала. Тільки вона плакала від однієї думки, «Де гроші дістати, щоб черговий платіж сплатити?!» У заповітну заначку не хотілося влазити, вона ці гроші Микиті на навчання в інституті відкладала.
– Блін, не сиділось старій корзі, – недобре подумала Вікторія про матір. Тепер, напевно, Олександрі гроші понесе. А що з неї стане! Сестрі можна і повну пенсію віддавати, тепер мужик є, прогодує! У-у, блін! Доведеться заначку відкривати. Чоловік ще нескоро зарплату переведе. А платіж вже через три дні. Ех-хе-хе!
