— Мамо, тату, давайте вже сватів до Оленки засилати. Скільки можна чекати?
Андрій стояв посеред кухні, крутив у руках кепку й намагався говорити якомога серйозніше. Батько відклав газету, а мати, яка саме різала овочі на борщ, аж засміялася.
— Андрійку, ти спочатку порахуй, скільки гарбузів за цей сезон отримав. Оленка тобі скоро не гарбузи, а цілий баштан передасть! Я вже не знаю, що з ними робити. Кашу варила, пироги пекла, тепер, мабуть, доведеться маринувати.
— Та годі вам, мамо! Цього разу вона точно погодиться.
— Ти мені це вже двічі казав, сину.
— А я вам кажу, що цього разу все буде інакше!
Батько пирхнув у вуса.
— Дивись, хлопче, щоб нам до зими не довелося з тих гарбузів хату будувати. Бо з твоїм сватанням справа щось затягнулася.
Андрій почервонів, але не відступив.
— От побачите. Ще самі будете Оленку донькою називати.
Мати знову засміялася, та в очах її промайнула цікавість. Бо знала: син не жартує. Він давно закоханий в дівчину, а вона ніяк не могла наважитися відповісти йому взаємністю.
І все село вже знало про цю історію.
Оленка була дівчиною вродливою, працьовитою, з довгим темним волоссям і такими очима, що хлопці часом забували, про що говорили, коли вона повз проходила.
Коли дівчина заходила до клубу, Андрій мимоволі випрямлявся, поправляв сорочку й шукав нагоди запросити її до танцю.
Вони знали одне одного з дитинства. Разом ходили до школи, бігали на річку, збирали яблука в сусідському саду. Та коли подорослішали, Андрій раптом почав дивитися на Оленку зовсім іншими очима.
Спочатку вона тільки сміялася з його залицянь.
— Оленко, може, проведу тебе додому?
— А ти дорогою не заблукаєш, якщо мене проведеш?
— То ти погоджуєшся?
— А ти спочатку навчися гарно запрошувати.
І йшла, залишаючи його з усмішкою на обличчі.
Андрій не здавався. То приносив їй яблука з батьківського саду, то запрошував на танці, то допомагав нести важку сумку після магазину.
Оленка приймала увагу, могла пожартувати, навіть дозволяла себе провести, але щойно розмова заходила про серйозні стосунки, відразу змінювала тему.
Подруги не розуміли її.
— Оленко, ну чого ти вередуєш? Андрій хлопець роботящий, веселий, батьки в нього порядні. Чого тобі ще треба?
— А мені не треба, щоб він сьогодні мені усміхався, а завтра біг за іншою.
— Та він же за тобою бігає!
— Поки що.
Оленка мала свої причини для недовіри до чоловіків. Вона з дитинства бачила, як складалися сім’ї навколо неї.
Сусід Іван спочатку залицявся до однієї жінки, потім почав проводжати листоношу, а згодом узагалі оселився в неї. У селі ще довго обговорювали, як він міняв прихильності, наче сорочки.
А неподалік жила тітка Маруся. Колись вона привела додому дитину від іншого чоловіка. Її чоловік Микола довго не міг змиритися з тим, що сталося, а зрештою зібрав речі й повернувся на свою батьківщину. Маруся залишилася сама з дитиною та чужими пересудами.
Оленка бачила, як жінки плакали через чоловічі зради, як сварилися подружжя, як за сімейними столами замість любові панували образи.
І вирішила, що з нею такого ніколи не буде.
Вона мріяла про чоловіка, який любитиме тільки її, не заглядатиметься на інших і не змушуватиме червоніти перед людьми. От тільки одного вона не розуміла: не можна вимагати від людини довіри, водночас постійно тримаючи її на відстані.
Андрій спочатку терпляче чекав. Та згодом і його терпіння почало вичерпуватися.
Навесні він перестав щодня шукати нагоди побачитися з Оленкою. Почав більше часу проводити з друзями, ходити на танці з іншими дівчатами.
То Наталку після клубу проведе, то Марічку запросить до танцю. Нічого серйозного за цим не стояло, але сільські язики не дрімали.
— Оленко, а ти чула? Твій Андрійко вчора з Наталкою аж до воріт ходив!
— А сьогодні Марічку на танці запросив, — додавала інша подруга.
— То, може, час тобі подумати? Бо поки ти принца на білому коні чекаєш, хтось інший його собі забере.
Оленка вдавала, що їй байдуже.
— Хай ходить, куди хоче. Я йому не дружина.
Але того вечора довго не могла заснути. Їй було прикро. Вона ревнувала, хоча не мала жодного права вимагати від Андрія вірності, якої сама йому не обіцяла.
Одного разу вони зустрілися біля сільського магазину.
— Оленко, ти сьогодні на танці підеш? — запитав Андрій.
— Може, й піду.
— Тоді потанцюємо?
— А ти Наталку не запросиш?
Андрій зупинився й уважно подивився на неї.
— А ти мені хто, щоб я звітував, кого запрошую?
Оленка відчула, як її щоки спалахнули.
— Ніхто. То й не звітуй.
Вона розвернулася й пішла, а Андрій залишився біля магазину.
Вперше за довгий час він не став її наздоганяти.
На початку літа молодь вирішила поїхати на риболовлю. Зібралися веселою компанією, взяли човен, вудки, харчі. День був сонячний, але вода ще не прогрілася.
Андрій із двома хлопцями відплив трохи далі від берега. Дівчата залишилися неподалік, готували обід і сміялися з хлопців, які сперечалися, кому дістанеться найбільша риба.
Та раптом човен хитнуло. Один із хлопців різко нахилився, намагаючись утримати рівновагу, і за мить усі опинилися у воді.
На щастя, берег був недалеко. Хлопці вибралися самі, а Андрій ще й допоміг товаришеві дістатися мілководдя.
Того дня всі добряче змерзли, але ніхто не надав цьому значення.
Андрій наступного ранку прокинувся з високою температурою. Спочатку думали, що звичайна застуда, та лікар після огляду наполіг на госпіталізації.
Батьки розхвилювалися не на жарт.
За кілька днів новина облетіла все село. Коли Оленка почула про Андрія, в неї похололо всередині.
Вона довго ходила кімнатою, не знаючи, що робити. Потім зібрала яблука, налила в банку домашнього узвару й попросила матір передати їй трохи домашнього печива.
— Ти куди зібралася? — запитала мати.
— До Андрія в лікарню.
Мати нічого не сказала, тільки подивилася на доньку з розумінням.
У палаті Оленка побачила Наталку. Та сиділа біля ліжка Андрія, поправляла йому подушку й щось тихо розповідала.
Оленка завмерла біля дверей.
— Привіт, Андрійку. Я тут тобі яблук принесла. І узвару, — сказала Оленка й відвела погляд.
Він підвів очі.
— Дякую, Оленко.
Голос був тихий, а погляд стриманий.
Наталка відразу підхопилася.
— Ой, а я саме збиралася йти. Андрійку, ти не забудь ліки випити.
Оленка поставила пакунок на тумбочку, трохи постояла й попрощалася.
Дорогою додому вона переконувала себе, що все правильно. Андрій має право обирати, з ким йому спілкуватися. Можливо, Наталка йому справді подобається. А вона сама надто довго гралася з його почуттями.
Та наступні два дні Оленка не знаходила собі місця. Вона згадувала їхні розмови, жарти, танці. Як Андрій проводжав її додому й завжди затримувався біля хвіртки, сподіваючись почути ще хоча б кілька слів. І раптом зрозуміла, що їй бракує всього цього.
На третій день вона знову зібралася до лікарні. Цього разу взяла груші та баночку домашнього бульйону.
Коли підійшла до палати, почула голос Андрієвої матері.
— Синку, ну скільки можна? Усе село знає, що ти за Оленкою ходиш. А вона то наблизить тебе, то відштовхне. Ти подивися на Наталку. Дівчина хороша, видно, що ти їй подобаєшся. Якщо вже не виходить з Оленкою, то, може, з Наталкою поговоримо? Засватаємо її, і матимеш спокій.
Оленка завмерла. Кошик із грушами раптом став важким у її руках.
— Ні, мамо, — відповів Андрій.
— Чого ні? Ти ж не можеш усе життя за однією дівчиною ходити.
— Знаєш, мамо, коли я опинився у тій холодній воді, а потім лежав тут із температурою, мені багато чого промайнуло перед очима. Я раптом зрозумів, що не хочу витрачати життя на очікування. Дівчат навколо багато, але мені потрібна Оленка. Я її люблю. Тільки більше вмовляти не збираюся. Якщо не потрібен їй, то нехай так і буде.
Мати зітхнула.
— Ех, синку. А я ж хочу, щоб ти був щасливий.
— То побажай мені, щоб вона нарешті зрозуміла, чого хоче.
Оленка відчула, як до очей підступили сльози.
Вона стояла за дверима й уперше не шукала виправдань своїй поведінці. Андрій не був тим легковажним хлопцем, яким вона його собі уявляла. Він просто втомився чекати, поки вона дозволить йому бути поруч.
Коли мати Андрія вийшла з палати, Оленка трохи зачекала, а тоді постукала.
— Можна?
Андрій здивовано повернув голову.
— Оленко? Заходь.
Вона поставила кошик на тумбочку.
— Я тобі груш принесла. І бульйону. Мама зварила.
— Дякую. Не треба було так турбуватися.
— Мені не важко.
Вони помовчали. Оленка сіла на стілець біля ліжка, але очі не підіймала.
— Як ти себе почуваєш?
— Краще. Лікар каже, що скоро відпустить додому.
— То добре.
Андрій дивився на неї, але не усміхався так, як раніше.
— Оленко, я хочу тобі дещо сказати. Я тебе люблю. І ти про це знаєш. Але не давай мені надії, якщо не збираєшся бути зі мною. Я більше не хочу мучитися. Або будь зі мною, або відпусти.
Оленка почервоніла. Вона опустила очі, ніби випадково торкнулася його руки й тихо промовила:
— Андрійку, ти тільки одужуй. А там… спробуй мене ще раз засватати.
Він здивовано підняв брови.
— І що, цього разу знову гарбуза чекати?
Оленка ледь усміхнулася.
— Та ні. Гарбузи ще не поспіли…
Вона нахилилася, поцілувала його в щоку й швидко підвелася.
— Я ще прийду.
Андрій дивився їй услід, а тоді вперше за багато днів щиро засміявся.
— От хитра! — прошепотів він.
І вже знав: сватів таки доведеться засилати.
Коли Андрія виписали, він не став відкладати справу. За кілька днів прийшов до батьків і знову завів розмову про сватання.
— Мамо, тату, збирайтеся. Підемо до Оленчиних батьків.
Мати склала руки.
— А ти впевнений, що цього разу все вийде?
— Впевнений.
— А якщо знову відмовить, або гарбуза дасть?
— То самі й будете їсти!
Батько так розсміявся, що мало не впустив газету.
На сватання пішли з хлібом, рушниками та добрим настроєм. Оленчині батьки зустріли гостей привітно, а сама дівчина ніяк не могла приховати усмішки.
Коли Андрій із батьком почали говорити про сватання, Оленка стояла біля матері й опустила очі.
— Ну що, доню, — запитав батько, — підеш за Андрія?
Вона подивилася на хлопця.
— А він точно більше не передумає?
— Не передумаю, — твердо відповів Андрій. — Я стільки гарбузів від тебе отримав, що тепер маю право хоча б на один рушник.
Усі засміялися.
Оленка простягнула йому вишитий рушник.
— Тримай. Тільки з весіллям не відкладай, а то знов відмовить.
— Тепер я сам тобі цілий город посаджу!
І сміх знову покотився хатою.
Весілля справили восени, коли на городах уже зібрали врожай. Андрій жартував, що найбільше в житті йому запам’ятався не день весілля, а той гарбуз, який Оленка подарувала йому під час першого сватання.
А Оленка щоразу відповідала:
— Не перебільшуй. Якби я знала, що ти так довго пам’ятатимеш, то ще й два дала б.
Згодом вони не раз згадували ту історію. Були в них і суперечки, і непорозуміння, як у кожній сім’ї. Але Оленка навчилася говорити про свої страхи, а Андрій — не чекати, поки вона здогадається про його почуття.
Іноді, коли на городі достигали гарбузи, Андрій приносив один до хати й урочисто ставив посеред кухні.
— Оленко, може, знову підеш за мене?
— Та куди я від тебе подінуся? — сміялася вона.
А він обіймав дружину й казав:
— А пам’ятаєш, як ти мені гарбузи давала?
— Пам’ятаю. Тільки ти не забувай, що якби не твоя впертість, то й досі ходив би з тими гарбузами.
І обоє сміялися.
Бо іноді справжнє кохання починається не з першого поцілунку й не з красивого освідчення. А з того, що двоє людей нарешті перестають боятися зробити крок назустріч одне одному.