Сонячний осінній ранок у невеликому містечку на околиці Києва видався напрочуд теплим. Листя на деревах уже почало золотитися, але повітря ще зберігало літню свіжість.
Уляна, сімнадцятирічна дівчина з довгим каштановим волоссям і жвавими карими очима, стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, поправляючи светр.
Сьогодні вона мала піти з мамою до супермаркету — подія, яка для неї завжди була чимось більшим, ніж просто похід за продуктами. Це був ритуал, маленька пригода, де вона могла відчути себе трохи дорослішою, адже мама дозволяла їй самій обирати продукти й навіть розраховуватися на касі.
— Уляно, ти готова? — гукнула мама з кухні. Її голос був м’яким, але з ноткою нетерплячості. — Ми вже запізнюємося, а мені ще треба встигнути на зустріч із подругою після магазину!
— Іду, мамо! — відгукнулася Уляна, хапаючи свій маленький рюкзачок. Вона перевірила, чи на місці її гаманець — той, що вона купила на ярмарку минулого літа. У ньому лежало кілька купюр, які вона заощадила з кишенькових грошей.
Уляна пишалася тим, що могла іноді сама платити за дрібниці, і сьогодні вона планувала купити щось особливе — можливо, улюблені цукерки чи новий журнал.
Мама, Олена, уже чекала біля дверей. Їй було близько сорока, але виглядала вона молодшою завдяки енергійній вдачі й теплій усмішці. На ній був легкий плащ, а в руках — велика тканинна сумка для покупок.
— Ну що, доню, готова до великого шопінгу? — пожартувала Олена, поправляючи шарф. — Сьогодні в нас довгий список, тож не гаймо часу.
— Та я завжди готова! — Уляна підморгнула й першою вибігла на сходи.
Супермаркет «Смак» був за кілька кварталів від їхнього будинку. Дорогою Уляна весело розповідала мамі про новий серіал, який вона дивилася, а Олена слухала, іноді вставляючи свої коментарі про те, як у її часи серіали були зовсім іншими. Вони сміялися, обговорюючи, чи сучасні шоу кращі за старі мильні опери.
Коли вони дісталися до супермаркету, скляні двері автоматично роз’їхалися, впускаючи їх у прохолодне приміщення, наповнене запахами свіжого хліба й фруктів.
Уляна одразу відчула приплив енергії — їй подобалися яскраві полиці, музика, що тихо грала десь на фоні, і гомін людей, які поспішали з візками.
— Так, Уляно, давай розподілимо обов’язки, — сказала Олена, дістаючи з сумки зошит із списком покупок. — Ти візьмеш молочні продукти й овочі, а я займуся м’ясом і крупами. Зустрінемося біля каси за пів години, домовилися?
— Домовилися! — кивнула Уляна й узяла візок. Вона любила, коли мама давала їй такі завдання. Це робило її частиною чогось важливого, ніби вона була справжньою господинею.
Уляна попрямувала до відділу молочних продуктів. Вона уважно розглядала полиці, вибираючи йогурти, які любив її молодший брат, і сир, який мама використовувала для запіканок.
Її погляд раптом зупинився на новому вигляді морозива — з солоною карамеллю. «Це ж моє улюблене!» — подумала вона й поклала упаковку до візка, хоч у списку такого не було.
— Мамо, можна я візьму морозиво? — гукнула вона, помітивши Олену неподалік.
— Якщо влізе в бюджет, то бери! — відгукнулася мама, тримаючи в руках упаковку курки. — Але не забудь про сметану!
Уляна кивнула й попрямувала до овочевого відділу. Там вона вибрала стиглі помідори, огірки й пучок зелені, ретельно перевіряючи, чи все свіже. Їй подобалося відчувати себе відповідальною, і вона навіть уявляла, як мама похвалить її за гарний вибір.
Тим часом Олена ходила між рядами, додаючи до кошика рис, гречку й кілька банок консервованих овочів. Вона помітила, що Уляна вже стоїть біля каси, гордо тримаючи свій візок. Дівчина виглядала так, ніби щойно виграла якийсь приз.
— Ну що, доню, готова розраховуватися? — запитала Олена, підходячи з повним кошиком.
— Ага, я все вибрала! — Уляна сяяла від задоволення. — І навіть морозиво додала, але воно недороге, не хвилюйся.
Олена усміхнулася й почала викладати продукти на стрічку. Касирка, молода дівчина з бейджиком «Аня», швидко сканувала товари, а Уляна уважно стежила за екраном каси.
Загальна сума вийшла три з половиною тисячі гривень — не так уже й мало, але в межах їхнього бюджету. Уляна дістала свій гаманець і простягнула касирці кілька купюр.
— Це мої гроші, — гордо сказала вона, звертаючись до мами. — Я плачу за морозиво й ще дещо.
Касирка посміхнулася, приймаючи гроші, і видала чек. Уляна акуратно склала його до гаманця, відчуваючи себе дуже дорослою. Вони з мамою взяли пакети й вийшли на вулицю, де сонце вже почало сідати, забарвлюючи небо в рожево-помаранчевий колір.
Коли вони відійшли від супермаркету, Уляна раптом зупинилася й повернулася до мами.
— Мамо, ти коли мені віддаш гроші? Зараз чи пізніше? — запитала вона, трохи нахиливши голову.
Олена здивовано глянула на доньку, а потім засміялася.
— А так, доню, я ледь не забула! — сказала вона, копирсаючись у своїй сумочці. Вона дістала гаманець і витягла купюру номіналом 500 гривень. — Ось, тримай.
Уляна взяла купюру, але її брови злетіли вгору від подиву.
— Мамо, але ж ми на три з половиною тисячі набрала всього, а даєш мені тільки 500 гривень? — сказала вона, тримаючи купюру перед очима, ніби перевіряючи, чи не помилилася.
Олена зупинилася й розсміялася ще дужче.
— Ой, Уляно, ти права! — сказала вона. — Я думала, ти про свої кишенькові просиш, які я тобі винна за той журнал. А ти про що?
— Про що? — Уляна здивовано округлила очі. — Мамо, я ж за все заплатила на касі! Три з половиною тисячі! Ти що, забула?
Олена на мить завмерла, а потім її обличчя розпливлося в теплій усмішці.
— Ой, доню, ти моя розумниця, — сказала вона, обіймаючи Уляну. — Я й справді не подумала, що ти все оплатила. Давай я тобі зараз усе поверну, тільки порахуємо вдома, щоб не помилитися. І ще дякую, що ти така відповідальна!
Уляна трохи надула губи, але потім усміхнулася.
— Ну добре, але не забудь, мамо! — сказала вона, жартома погрозивши пальцем. — А то я тобі рахунок виставлю з відсотками!
Вони обидві розсміялися й пішли додому, несучи пакети з продуктами. Дорогою Уляна розповідала мамі про те, як вона планує витратити повернені гроші — можливо, на нову книгу чи на квиток у кіно з подругами.
Олена слухала, киваючи, і думала про те, як швидко її донька стає самостійною.
Коли вони дісталися додому, Олена одразу дістала гаманець і відрахувала Уляні повну суму — три з половиною тисячі гривень. Уляна, тримаючи купюри, відчула себе справжньою героїнею дня.
— Мамо, я ж казала, що я можу бути відповідальною! — сказала вона, гордо посміхаючись.
— Знаю, доню, знаю, — відповіла Олена, обіймаючи її. — Ти в мене найкраща.
Цей день залишився в пам’яті Уляни як одна з тих маленьких пригод, які роблять життя особливим.
І хоча це був лише похід до супермаркету, для неї він став ще одним кроком до дорослого життя, повного обов’язків, сміху й тепла маминої підтримки.
Наталія Веселка
