Галина вийшла на ґанок своєї старенької хати в селі. Повітря пахло росою, свіжоскошеною травою і легким ароматом калини, що росла під вікном.
Вона глибоко вдихнула, тримаючи в руках гарячу чашку трав’яного чаю. Її сиве волосся, зібране в акуратну косу, гойдалося від легкого вітерця. Галина всміхнулася, дивлячись на бузок, що вже відцвів, але все ще стояв гордо, ніби охоронець її маленького світу.
— Доброго ранку, моя рідна, — прошепотіла вона, звертаючись до хати. — Сьогодні буде гарний день.
Ця хата була її притулком, її пам’яттю, її життям. Тут вона виросла сама, тут виростила своїх дітей — Олену та Миколу. Кожен куточок цього будинку зберігав історії: від дитячих сміху до сліз, коли вона прощалася з чоловіком, який пішов на той світ десять років тому.
Галина знала кожну тріщину на дерев’яній підлозі, кожен скрип сходів, кожен візерунок на старій пічці. Це був її дім. Її Україна.
Але останнім часом її думки затьмарювали листи та дзвінки від дітей. Олена та Микола вже п’ятнадцять років жили в Італії. Вони виїхали ще молодими, шукаючи кращого життя, і знайшли його в сонячній Тоскані.
Олена працювала дизайнеркою інтер’єрів, а Микола став успішним ресторатором. Вони кликали Галину до себе, обіцяючи комфорт, спокій і навіть нову квартиру в маленькому містечку поблизу Флоренції. Але цього разу їхній подарунок мав умову, яка змусила Галину задуматися.
— Мамо, ми хочемо, щоб ти була з нами, — сказала Олена під час останньої розмови по відеозв’язку. Її обличчя на екрані було серйозним, але очі світилися теплом.
— Ми купили для тебе квартиру. Вона прекрасна: балкон з видом на виноградники, садочок. Ти будеш щаслива, мамо. Але… ти маєш залишитися з нами. Назавжди.
Галина мовчала, дивлячись на екран. Її серце стиснулося. Вона знала, що діти хочуть для неї найкращого. Вони не розуміли, чому вона так чіпляється за стару хату, яка вже почала сипатися. Але як пояснити те, що не виміряти грошима чи комфортом?
— Оленко, я подумаю, — відповіла вона тихо. — Дайте мені час.
— Мамо, ти завжди кажеш «подумаю», — втрутився Микола. Його голос був різкішим, ніж у сестри. — Ти живеш сама в тій старій хаті, без зручностей, без сусідів. Що тебе там тримає?
Ми можемо привезти тобі саджанці калини, бузку, навіть вишні посадимо. Ти матимеш усе, що любиш, але в кращих умовах!
Галина всміхнулася, але в її очах була туга.
— Я подумаю, — повторила вона і завершила дзвінок.
Той вечір вона провела, сидячи на лавці під калиною. Вона згадувала, як садила її разом із чоловіком, коли Олена була ще немовлям. Як вони сміялися, коли гілки чіплялися за їхній одяг.
Як чоловік жартував, що калина буде рости разом із їхньою донькою, і колись Олена приведе сюди своїх дітей. Але діти виросли і поїхали. А калина залишилася.
Минуло кілька тижнів. Галина отримала листа з Італії. У ньому були фотографії нової квартири: світлі стіни, великі вікна, сучасна кухня.
На балконі стояла горщикова рослина, яка, за словами Олени, мала нагадувати їй про рідний сад. До листа додавалися квитки на літак.
Діти писали, що все організовано: вони зустрінуть її в аеропорту, допоможуть облаштуватися, навіть знайшли українську громаду неподалік, щоб Галина не почувалася самотньою.
— Мамо, ти заслужила на спокій, — писала Олена. — Ми хочемо, щоб ти була поруч. Ти ж не можеш вічно жити в тій хаті. Вона стара, як і ти. Вибач, але це правда.
Галина прочитала лист тричі. Потім склала його акуратно і поклала в шухляду, де зберігала листи від дітей за всі ці роки. Вона не плакала, але відчувала, як всередині наростає біль.
Її діти не розуміли. Вони бачили в її хаті лише стару будівлю, яка потребує ремонту. А для Галини це було більше, ніж стіни і дах. Це була її душа.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Вона сиділа біля вікна, дивлячись на місяць, який освітлював її сад. У голові крутилися спогади: як вона з чоловіком танцювала під радіо на кухні, як діти бігали босоніж по траві, як сусіди приходили на Великдень, і хата гуділа від сміху.
Чи зможе вона залишити це все? Чи зможе вона почати нове життя в Італії, де все чуже, де навіть повітря пахне інакше?
— Що мені робити, Василю? — прошепотіла вона, звертаючись до покійного чоловіка. — Ти б зрозумів мене. Ти б сказав, що я права.
Але Василь мовчав. І Галина знала, що рішення доведеться приймати самій.
Наступного дня вона зателефонувала дітям. Її голос тремтів, але вона намагалася говорити твердо.
— Оленко, Миколо, я вдячна вам за все. За вашу турботу, за квартиру, за те, що хочете, щоб я була поруч. Але я не можу поїхати. Моя душа тут, у цій хаті, у цьому саду. Я не можу залишити нашу калину, наш бузок, нашу землю.
На іншому кінці дроту запала тиша. Потім Олена заговорила, і в її голосі відчувалася образа.
— Мамо, ти серйозно? Ми все для тебе підготували! Ти могла б жити, як королева, у комфорті! А ти обираєш стару хату, яка розвалюється? Ми можемо посадити тобі калину тут, у саду! Чому ти так упираєшся?
— Оленко, ти не зрозумієш, — тихо відповіла Галина. — Це не просто калина. Це моє життя. Кожен кущик, кожна гілочка — це пам’ять. Я не можу їх залишити. І я не хочу жити там, де мені не буде спокою.
— Мамо, це нерозумно, — втрутився Микола. — Ти одна, у селі майже нікого не залишилося. Хто тобі допоможе, якщо щось станеться? Ми не можемо приїжджати щоразу, коли тобі потрібна допомога. Ти думаєш тільки про себе!
Ці слова вдарили Галину, як ніж. Вона відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася.
— Я не думаю тільки про себе, — відповіла вона. — Я думаю про те, що робить мене щасливою. І це моя хата. Моя земля. Вибачте, якщо я вас засмутила.
— Мамо, ти не просто засмутила нас, — різко сказав Микола. — Ти відштовхуєш нас. Ми старалися для тебе, а ти… Ти обираєш стару хату замість сім’ї.
— Миколо, не кажи так, — благала Галина. — Ви моя сім’я. Але я не можу залишити те, що робить мене собою.
Розмова закінчилася холодно. Діти сказали, що подумають, що робити з квартирою, і поклали слухавку. Галина сиділа в тиші, відчуваючи, як серце стискається від болю. Вона знала, що діти образилися. Вони не зрозуміли її вибору. І, можливо, ніколи не зрозуміють.
Минули місяці. Галина залишилася в своїй хаті. Вона доглядала сад, полола грядки, обрізала старі гілки бузку. Іноді сусідка Марія заходила на чай, і вони говорили про життя, про дітей, про те, як швидко плине час.
Але Галина відчувала самотність. Діти перестали дзвонити так часто, як раніше. Олена надсилала короткі повідомлення, питаючи, чи все гаразд, але в її словах відчувалася відстороненість. Микола не писав зовсім.
Одного вечора, коли Галина сиділа на ґанку, дивлячись на захід сонця, вона почула хрускіт гравію. Хтось ішов до її хати. Вона підвелася, придивляючись. Це була Олена. Її донька, у легкій літній сукні, з валізою в руках, стояла на доріжці.
— Оленко? — Галина не могла повірити своїм очам. — Ти приїхала?
— Так, мамо, — відповіла Олена, і її голос тремтів. — Я не могла не приїхати. Я… я скучила.
Галина кинулася до доньки і обійняла її так міцно, наче боялася, що вона зникне. Сльози котилися по її щоках, але це були сльози радості.
— А Микола? — запитала Галина, коли вони сіли за стіл на кухні.
Олена зітхнула.
— Він ще сердиться. Але я сказала йому, що приїду. Я хотіла побачити тебе. І… я хотіла зрозуміти, чому ти залишилася.
Галина всміхнулася і взяла доньку за руку.
— Ходи зі мною, — сказала вона.
Вони вийшли в сад. Сонце вже сіло, але місяць освітлював калину, яка гойдалася на вітрі. Галина зупинилася біля куща і поклала руку на його гілки.
— Ось чому, Оленко, — сказала вона. — Ця калина росла разом із тобою. Цей бузок садив твій батько. Ця хата пам’ятає кожен твій сміх, кожну твою сльозу. Я не можу залишити це. Це не просто речі. Це моє серце.
Олена мовчала, дивлячись на калину. Потім вона тихо сказала:
— Мамо, я думала, що ми робимо тобі краще життя. Але, мабуть, я не слухала тебе. Я не розуміла.
— Нічого, доню, — відповіла Галина. — Ти тут. І цього досить.
Тієї ночі вони довго говорили, сміялися, згадували минуле. Олена залишилася на тиждень, і за цей час Галина відчула, що її донька починає розуміти. Вона не просила матір передумати. Вона просто була поруч.
Коли Олена поїхала, Галина знову залишилася сама. Але тепер вона знала, що її вибір був правильним. Її хата, її сад, її калина — це було її життя. І хоч діти ще не до кінця зрозуміли, вона вірила, що одного дня вони повернуться.
Не для того, щоб забрати її, а для того, щоб сісти разом на ґанку, під калиною, і згадати, що таке дім.
Валентина Довга
