Олена сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. За вікном вечоріло, і осінній вітер шелестів листям у саду.
Їй було сорок п’ять, і життя, здавалося, тільки-но починало набирати обертів після років самотності. Її чоловіка, батька Анни, не стало п’ять років тому в автокатастрофі.
З того часу Олена присвятила себе доньці, працюючи в маленькій бухгалтерській фірмі і намагаючись заповнити порожнечу в серці.
Але тепер з’явився Дмитро – високий, усміхнений чоловік з теплими карими очима, який працював інженером на заводі. Вони познайомилися на курсах танців, куди Олена пішла за порадою подруги.
Анна, її шістнадцятирічна донька, увійшла до кухні, кинувши рюкзак на підлогу. Вона була стрункою дівчиною з довгим каштановим волоссям, яке спадало на плечі, і очима, що нагадували батькові – глибокі й виразні.
Анна навчалася в ліцеї, мріяла стати журналісткою і була дуже близькою з матір’ю. Але останнім часом між ними з’явилася напруга.
“Мамо, ти знову з ним говорила?” – запитала Анна, не ховаючи роздратування в голосі. Вона відкрила холодильник і дістала йогурт, не дивлячись на Олену.
Олена зітхнула. “Так, Аню, ми з Дмитром плануємо сходити в кіно на вихідних. Він дуже хороший чоловік, ти б дала йому шанс.”
Анна різко закрила дверцята холодильника. “Шанс? Мамо, тата не стало лише п’ять років тому! Як ти можеш думати про когось іншого? Це зрада!”
“Аню, це не зрада. Твій батько завжди хотів, щоб я була щасливою. Він би не бажав, щоб я жила в самотності вічно,” – м’яко відповіла Олена, намагаючись заспокоїти доньку.
“Але ти не самотня! У тебе є я! Нам не потрібен якийсь чужий дядько в нашому домі!” – вигукнула Анна, її голос тремтів від емоцій. Вона сіла навпроти матері, стискаючи ложку в руці.
“Я чула, як ти з ним смієшся по телефону. Це… це неправильно. Він не тато.”
Олена простягнула руку через стіл, але Анна відсунулася. “Доню, Дмитро не намагається замінити твого батька. Він просто хоче бути частиною нашого життя. Може, ти познайомишся з ним ближче? Він запрошував нас на пікнік у суботу.”
“Нізащо! Я не піду. І ти не повинна. Якщо ти вийдеш за нього заміж, я… я не знаю, що зроблю!” – Анна встала і вибігла з кухні, грюкнувши дверима своєї кімнати.
Олена залишилася сидіти, дивлячись у чашку. Вона любила Анну понад усе, але також відчувала, що заслуговує на нове кохання. Дмитро був терплячим, розуміючим. Він сам втратив дружину десять років тому і виховував сина-підлітка.
“Може, з часом Анна зрозуміє,” – подумала Олена.
Наступного дня в школі Анна не могла зосередитися. Її подруга Катя помітила, що щось не так.
“Ань, ти така похмура сьогодні. Що сталося?” – запитала Катя під час перерви, жуючи бутерброд.
Анна зітхнула. “Моя мама хоче вийти заміж удруге. За якогось Дмитра. Я проти. Вона зраджує пам’ять тата.”
Катя підняла брови. “Ого, серйозно? Але ж твоя мама молода. Чому б їй не знайти когось? Мій дядько одружився вдруге, і всі щасливі.”
“Тому що це наша сім’я! Тато був ідеальним. А цей Дмитро… я його навіть не знаю,” – відповіла Анна, стискаючи кулаки.
“Може, дай йому шанс? А раптом він крутий?” – порадила Катя.
“Ні. Я зроблю все, щоб мама не вийшла за нього,” – рішуче сказала Анна.
Того вечора Олена запросила Дмитра на вечерю, сподіваючись, що зустріч допоможе. Дмитро прийшов з букетом квітів і коробкою цукерок для Анни. Він був одягнений у просту сорочку і джинси, з теплою усмішкою.
“Добрий вечір, Олено. А це, мабуть, Анна? Приємно познайомитися,” – сказав він, простягаючи руку.
Анна скривилася і не потиснула її. “Вітаю,” – буркнула вона і сіла за стіл.
Вечеря проходила напружено. Олена намагалася підтримувати розмову.
“Дмитро, розкажи Анні про свою роботу. Ти ж інженер на заводі,” – сказала вона.
“Так, я працюю з автоматизацією. Це цікаво – створювати машини, які полегшують життя людям. А ти, Анна, чим захоплюєшся?” – запитав Дмитро, намагаючись бути дружнім.
“Нічим, що стосується вас,” – відрізала Анна. “Мамо, чому ти це робиш? Нам не потрібен він.”
Олена почервоніла. “Аню, будь ввічливою. Дмитро – наш гість.”
“Гість? А скоро він стане ‘татом’? Ні, дякую!” – вигукнула Анна і встала з-за столу. “Я не голодна.”
Дмитро зітхнув, коли Анна пішла. “Вона ще дитина. Потребує часу. Я не тисну, Олено.”
“Дякую за розуміння,” – сказала Олена, торкаючись його руки. “Вона просто боїться змін.”
Минали тижні. Олена і Дмитро продовжували зустрічатися, але Анна ставала все більш ворожою. Вона ігнорувала Дмитра, коли він приходив, і сперечалася з матір’ю щодня.
Одного вечора, після чергової сварки, Анна кричала: “Мамо, якщо ти вийдеш за нього, я переїду до бабусі! Я не хочу жити з чужим чоловіком!”
“Аню, ти перебільшуєш! Дмитро добрий, він піклується про мене. І про тебе теж міг би,” – відповідала Олена, намагаючись стримати сльози.
“Піклується? Він просто хоче нашу квартиру чи що? Тато все заробив для нас!” – звинувачувала Анна.
“Це не так! Він має власний дім, сина. Він любить мене,” – захищалася Олена.
Анна зачинилася в кімнаті і плакала. Вона дістала фото батька з шухляди. “Тату, чому ти пішов? Мама забуває тебе,” – шепотіла вона.
Але життя тривало. Наближався день народження Анни – сімнадцять років. Олена вирішила влаштувати сюрприз і запросити Дмитра з сином, Андрієм, який був ровесником Анни.
“Мамо, це мій день народження! Навіщо ти їх кличеш?” – обурилася Анна, дізнавшись про плани.
“Бо я хочу, щоб ми стали сім’єю. Андрій – хороший хлопець, ви могли б подружитися,” – пояснила Олена.
Вечірка проходила в саду. Гості – друзі Анни, родичі. Дмитро приніс великий торт і подарунок – нову книгу про журналістику, яку Анна мріяла прочитати.
“З днем народження, Анна. Сподіваюся, тобі сподобається,” – сказав він, посміхаючись.
Анна взяла подарунок, але не подякувала. “Дякую,” – буркнула вона під тиском погляду матері.
Андрій, високий хлопець з кучерявим волоссям, підійшов до Анни. “Привіт. Я Андрій. Тато розповів про тебе. Ти хочеш стати журналісткою? Круто. Я люблю фотографувати.”
Анна здивувалася. “Фотографувати? Для чого?”
“Для шкільної газети. Може, покажу свої фото?” – запропонував Андрій.
Вони поговорили трохи, і Анна помітила, що Андрій не схожий на батька – тихий, розумний. Але все одно, вона трималася осторонь.
Того вечора, коли гості розійшлися, Олена сказала Дмитру: “Дякую, що прийшов. Анна трохи пом’якшала.”
“Я радий. Вона хороша дівчина, просто болить минуле,” – відповів Дмитро, обіймаючи Олену.
Минали місяці. Зима прийшла з снігом і святами. Олена оголосила, що Дмитро зробив їй пропозицію.
“Аню, він попросив моєї руки. Я сказала “так”. Ми одружимося навесні,” – радісно сказала Олена одного вечора.
Анна завмерла. “Що? Ні! Мамо, ти не можеш! Це кінець нашої сім’ї!”
“Навпаки, це початок нової. Дмитро і Андрій переїдуть до нас. Ми будемо великою родиною,” – пояснила Олена.
“Я не хочу! І тебе, якщо ти це зробиш!” – кричала Анна, сльози котилися по щоках.
Вона вибігла надвір у сніг, не одягаючи куртку. Олена хотіла бігти слідом, але Дмитро зупинив її. “Дай їй час. Я поговорю з нею.”
Дмитро знайшов Анну на лавці в парку неподалік. Вона тремтіла від холоду.
“Анно, можна сісти?” – запитав він м’яко.
“Ідіть геть,” – відповіла вона, не дивлячись.
Він сів поруч і зняв свій шарф, накривши її плечі. “Я розумію, чому ти проти. Твій батько був особливим. Я не намагаюся зайняти його місце. Але твоя мама заслуговує на щастя. І ти теж.”
“Ви нічого не розумієте. Вона забуває тата,” – схлипнула Анна.
“Ні, не забуває. Вона розповідала мені про нього багато. Він був чудовим чоловіком. Але життя йде далі.
Моя дружини не стало, коли Андрію було сім. Я думав, що ніколи не покохаю знову. Але зустрів Олену.”
Анна подивилася на нього вперше. “І ви не відчуваєте провини?”
“Спочатку відчував. Але потім зрозумів, що кохання не обмежене. Воно може бути для багатьох людей,” – сказав Дмитро.
Вони поговорили ще годину. Анна не пом’якшала повністю, але почала думати.
Наступні місяці були наповнені підготовкою до весілля. Анна бойкотувала все: не допомагала вибирати сукню, не говорила з Дмитром. Але одного дня сталася криза.
Олена занедужала. Вона лежала в ліжку, слабка. Анна піклувалася про неї, але не справлялася з усім.
“Мамо, тобі краще?” – запитувала Анна.
“Трохи. Але потрібно в аптеку,” – слабко відповіла Олена.
Анна зателефонувала Дмитру. “Мамі погано. Можете привезти ліки?”
Дмитро приїхав негайно з ліками, продуктами і навіть приготував суп. Він сидів біля Олени, тримаючи її руку.
“Дмитре, дякую. Ти завжди поруч,” – шепотіла Олена.
Анна спостерігала з дверей. “Він дійсно піклується,” – подумала вона.
Коли Олена одужала, Анна сказала: “Мамо, може, Дмитро не такий поганий. Але я все одно проти весілля.”
Олена обійняла її. “Доню, дай час.”
Весна прийшла. Весілля наближалося. Але тоді сталася несподіванка. Олена і Дмитро посварилися через дрібницю – де провести медовий місяць. Дмитро хотів у гори, Олена – на море. Сварка переросла в серйозну.
“Ти не слухаєш мене!” – кричала Олена.
“А ти не розумієш, що я намагаюся для всіх!” – відповідав Дмитро.
Він пішов, грюкнувши дверима. Олена плакала: “Може, це помилка. Може, Анна мала рацію.”
Анна почула. “Мамо, що сталося?”
“Ми посварилися. Може, я не готова,” – сказала Олена.
Наступного дня Дмитро подзвонив: “Олено, давай поговоримо.”
Але Олена сказала: “Може, нам перерва. Анна проти, і тепер це.”
Анна злякалася. Вона бачила, як мати сумувала без Дмитра. Олена не сміялася, не співала, як раніше.
Через тиждень Анна не витримала. Вона пішла до Дмитра додому.
“Дмитре, це Анна. Можна поговорити?” – запитала вона на порозі.
Він здивувався. “Звичайно, заходь.”
Вони сіли в вітальні. Андрій привітався і пішов у свою кімнату.
“Я… я була проти вас. Але тепер бачу, що мама нещасна без вас. Вона любить вас. Будь ласка, не покидайте її,” – сказала Анна, дивлячись у підлогу.
Дмитро усміхнувся. “Анно, дякую. Я теж люблю її. Але вона сказала про перерву.”
“Це через мене. Я була егоїсткою. Я боялася втратити маму, як втратила тата. Але ви робите її щасливою. Будь ласка, поверніться. Я благатиму, якщо треба!” – вигукнула Анна, сльози на очах.
Дмитро обійняв її по-батьківськи. “Добре, доню. Я поговорю з нею.”
Вони поїхали до Олени разом. Олена відкрила двері, здивована.
“Мамо, я помилялася. Не покидай Дмитра. Він хороший. Ми будемо сім’єю,” – сказала Анна, обіймаючи матір.
Олена заплакала від щастя. “Доню, ти впевнена?”
“Так. Я бачу, як ви дивитеся одне на одного. Тато б схвалив,” – відповіла Анна.
Дмитро взяв Олену за руку. “Олено, прости. Давай почнемо заново.”
Весілля відбулося влітку. Анна була подружкою нареченої, усміхнена. Андрій – шафером.
“Я рада за вас,” – сказала Анна на банкеті.
“Дякую, доню,” – відповів Дмитро.
З того часу вони жили щасливо. Анна знайшла в Дмитрі друга, а в Андрію – брата. Життя навчило її, що кохання може розростатися, не стираючи минуле.
Олеся Срібна
