— Мамо, я не розумію, що сталося! Все ж було добре. Я його контролювала, як ти мене вчила. Перевіряла телефон, ноутбук, кожен його крок. Він навіть не здогадувався, настільки я все ретельно продумувала! Але щось змінилося. Раніше він мовчав, терпів, а зараз зірвався.
Сказав, що я його “душу”, що він більше так не може! Уявляєш?! Що це за маячня? Я ж для нього стараюсь! Щоб він не вліз у халепу, щоб ніяка інша не зруйнувала нашу сім’ю! І тепер він грюкнув дверима та поїхав. Що я зробила не так, мамо? Чим його грець вкусив? — плакала я.
— Як я можу бути спокійною і не перевіряти телефон та ноутбук свого чоловіка? Мама мені багато разів казала: “Чоловіки завжди зраджують. Ти можеш бути щасливою, тільки якщо будеш вести його за руку, як неслухняного хлопчика”. Я ж і слідкую. Це не складно, адже Микола у мене як теля довірливе. Такого швидко інша “захомутає!”
Я глибоко зітхнула й озирнулась на порожню кімнату. У моїй голові вирувала підозра, яка ні на мить не давала спокою. Здавалося, що навіть у повітрі відчувалася зрада. «От і зараз, — подумала я, — збирається він у ці Карпати на “конференцію”. Звісно, це з якоюсь колегою “працювати” їде. Не вийде, котику!»
Я відкрила браузер і швидко ввела назву міста, де мала відбутися конференція. Квитки на потяг ще були у наявності. Я усміхнулася і, не гаючи часу, купила собі квиток у купейний вагон. «Доньку відвезу мамі, вона якраз давно хотіла побачити онуку. Усі будуть задоволені. А я побачу, що за “справи” у нього там».
Моя увага була настільки прикута до екрана, що я навіть не помітила, як до кімнати зайшов Микола.
— Ой, уявляєш, забув на роботі оту теку з роздруківками діаграм. Це ж треба було, згадав тільки зараз, — сказав він, злегка розгублений. — А що ти робиш? Це мій ноутбук, ми ж домовлялися…
Я повернулася до нього, ледве стримуючи гнів.
— Дивлюся, як ти мене “кохаєш”, трясця! Хочеш поїхати до Карпат, майже на курорт, і без мене! Я перевірила, ти тільки один квиток купив! — сказала я, навмисно підвищуючи голос.
Микола відступив на крок, явно збентежений, але намагався залишитися спокійним.
— Слухай, я їду на роботу, а не відпочивати. Там конференція, ти ж знаєш.
— Ти у мене такий незграбний, котику! Але не турбуйся, я все вже виправила. Замовила собі ще один квиток. Навіть купейні ще є, не сезон же. Не дякуй мені — усміхнулася я.
Моя усмішка була дещо зловтішною, адже я відчула перемогу. Я ж знову все проконтролювала, як мама мене вчила. Але Микола, замість звичної вдячності, раптом нахмурився. Його обличчя потемніло і я вже зрозуміла, що не дочекаюся спокійного обговорення.
— Як ти можеш, так?! — Микола майже кричав. — Це вже занадто! Я більше не можу це терпіти. Я думав, що ти мені довіряєш…
— Довіряю?! Після того, як ти таємно збираєшся у відрядження? — не здавалась я.
— Та це просто робота! — вигукнув він, його руки стиснулися. — У нас є особисті кордони! Ти не маєш права лізти у мій простір!
— Простір?! — я саркастично розсміялась. — Та якби я тебе не тримала на контролі, ти б уже давно мені зрадив!
Микола стояв мовчки, а потім раптово обернувся й пішов до дверей.
— Куди ти? — вигукнула я, але він тільки грюкнув дверима й зник у коридорі.
Настала тиша. Я стояла, здивована його реакцією, а потім побачила повідомлення на телефоні: “Я поїхав, повернуся у вівторок.”
Це повідомлення крутилося в моїй голові, як грім серед ясного неба. «Він точно з кимось поїхав! — подумала я. — Треба негайно зловити його на гарячому!»
Я кинулася збирати речі. Сумка була вже готова, квиток у мене у руках, доньку заберу з садочка, та одразу відвезу до мами. «Я точно дізнаюся правду, — думала я, — бо не дозволю нікому обманювати мене!»
Я владнала свої справи та рушила на вокзал. Там я не бачила чоловіка. Мовчки зайшла до вагона та розклалась на своєму місці. Мені прийшло повідомлення від чоловіка: “Тільки спробуй мене зганьбити перед колегами…”. Ці три крапки звучали як погроза, проте я подумала, що переверну ситуацію на свою користь. Надягла гарну блузку та коротку спідницю й рушила на пошуки чоловіка.
Тільки в останньому вагоні я помітила шумну компанію, де серед незнайомців впізнала голос чоловіка. Наблизившись до них, хтось з чоловіків обійняв мене за талію та пошепки сказав на вухо:
— Ну що, крихітко, розважимось?
— Що? – заперечила я.
— Давай швиденько закриємось у купе, – не вгамовувався незнайомець.
Я відштовхнула його руку й голосно вигукнула:
— Микола!
Запанувала тиша. Микола удав здивування:
— О, а ти як тут?
Той чоловік, який стояв позаду мене, здивовано запитав:
— Ти її знаєш?
— Це моя дружина, – з сумом сказав чоловік та взяв мене міцно за руку, чим дав зрозуміти, що я тут не потрібна.
У потязі Микола з мене не спускав очей, а я себе некомфортно почувала серед чоловічого колективу. Не раз я думала, невже Миколі було важко сказати, що їдуть тільки чоловіки? Це він спеціально хотів, щоб я ревнувала? Треба було щось робити, але все що я могла тоді, тільки мило усміхатися та вдавати, що все добре.
Час минув у горах теж так собі, він весь час був зайнятий робочими питаннями, а я не раз уже пошкодувала, що поїхала за ним, все одно нічого не дізналася. Можливо, варто послабити свою хватку?
