Маленький Дмитрик спав. Віра Петрівна сиділа в улюбленому кріслі, в’язала, поглядаючи на годинник. Якби не тривога за дочку, то їй було б так затишно, під цим старим торшером.
– Не хвилюйся за мене, зі мною все буде добре! – Цю фразу від дочки вона чула дуже часто, після того, як Ірині виповнилося шістнадцять років. Насправді, «хорошого» було мізерно мало: в інституті не довчилася, зв’язалася з якимись фінансовими аферистами, і тільки дивом не опинилася за гратами, довго не затримувалася ні на одній роботі. Вийшла заміж, народився Дімка … Через півроку – розлучення. Це добре?
Рука Віри Петрівни потягнулася до телефону, вона взяла його, і … Зрозуміла, що не хоче в черговий раз почути ту ж фразу, сказану нетверезим голосом. Ірина була в ресторані, відзначала чийсь день народження. В її кімнаті не було фотографій батька. Замість них, на шафі, серед картонних коробок лежав поліцейський кашкет. На нього і подивилася Віра Петрівна.
Її чоловік – Павло, не повернувся з «відрядження», його не стало. З деяких пір, це слово набуло інший, зловісний сенс. Ірині тоді йшов тринадцятий рік. Нелегке життя дев’яностих років стало для них зовсім важким і бідним. На вокзалі, їдучи, Павло, обіймаючи їх, теж сказав їм: – Не хвилюйтеся за мене, зі мною все буде добре!
Спогади перервалися, немов злякавшись звуків замку – в тиші вони були добре чутні. Ірина повернулася додому. Віра Петрівна відклала в’язання, вийшла в коридор.
– Мамо, мені треба дуже серйозно з тобою поговорити, – сказала Ірина, обіймаючи Віру Петрівну.
– Дімка добре поїв, але вередував перед сном …
– Ти у мене молодець, мамо! Допомагаєш … Поговоримо?
– Так. Тільки тихенько, щоб Дімку не розбудити. На душі Віри Петрівни стало якось … Важче, ніж зазвичай. Вони сіли на диван, в іншій кімнаті, і … Занурилися в мовчазну паузу. Погляди матері і дочки зачепилися один за одного, секунд на десять, які здалися Вірі Петрівні цілої холодною вічністю. І тільки годинник цокав на стіні, нагадуючи про час. Очі доньки стали зовсім чужими. Це відчувалося, але це не можна було висловити словами …
– Мамо, я виходжу заміж, – перервала мовчання Ірина, і відвела погляд.
– Знову? Так швидко? Навіщо?
– Потім, мамо, другого такого шансу у мене може і не бути. Якщо Джошкуну не продовжать контракт, то він поїде додому, і я теж поїду, з ним …
– Стривай? Кому? Джош … Як ти сказала?
– Джошкун, мамо. Він з Туреччини, у нього хороша багата сім’я.
– А як же я? Я … я ж зовсім одна залишуся …
– Не переживай. Не одна. Ти будеш з Дімкой, тому що … Мамо, Джошкун проти того, щоб я дитину брала з собою … Сказав, що родичі не зрозуміють.
– Іро, поки я нічого не розумію. Скажи мені ясніше …
– Та що тут незрозумілого, мамо? Він одружується на мені, але дитина … Будеш виховувати Дімку, мамо?
– Це не просто дитина, Іро. Це твій син. Ти його зовсім не любиш, як і мене?
– Та ні! Я люблю вас, але … Подивися, як ми живемо. Подивися на древній цей диван, на цей палас. А я буду допомагати вам.
– Так, ми живемо бідно, але справа не в дивані, і не в паласі. Ми без любові живемо.
– Яке кохання? Ти як в школі своїй, на уроці. Тебе вже й діти не розуміють. Ти їм про совість досі розповідаєш? Про моральний вибір, як і мені?
– Сподіваюся, що їм я краще розповідаю … Ірка, мені так страшно зараз …
– Не хвилюйся, мама … Все буде добре!
– Ні. Ти не розумієш … Ти ж сама опинилася зараз перед таким вибором. І це завжди дуже страшно, для людини. Це було страшно для твого батька, адже він міг відмовитися тоді, у нього була можливість.
– Ну і дурень, що не відмовився. Був би живий, дослужився б, і жили б ми зараз …
– Тому й страшний цей вибір, що якщо він зроблений неправильно, то потім не вийде добре жити. Ніколи.
– Припини!
– Не кричи. Твій син спить.
– Мамо, я грошей принесла, багато … Вам. Я поїду, так?
– Ти так поспішаєш? У тебе дні три є?
– Є, звичайно … Поїду ще не скоро, та й якщо контракт продовжать …
– Три дні тобі на роздуми, дочко. І щоб я більше тебе ніколи не бачила.
– Як не бачила? Мамо, я буду приїжджати, буду допомагати вам.
– Ми впораємося. Прости, але я не хочу, точніше, не зможу пояснювати потім Дімкі, чому з ним так вчинила мати. Він не зрозуміє.
– Виросте – зрозуміє. Ще й спасибі скаже.
– Три дні. Думай. Ірина лежала на старій тахті, і думала. Думи були нелегкими. Несподівано вона встала, взяла стілець, поставила його поруч з шафою, встала на нього, рукою намацала кашкет батька, відкрила одну з коробок, і поклала його туди. Повернулася в ліжко. Рішення було прийняте. Швидко.
Віра Петрівна лежала і плакала, тихенько. Стримувала ридання – боялася розбудити Дімку. Вона так і не могла зрозуміти, чому дочка стала такою …
З Туреччини Ірина повернулася через п’ять років. З Джошкуном вона прожила недовго. Скоро їй стало зрозуміло, що любить її в новій сім’ї лише стара баба Фідан, до якої вона прибігала поплакати.
Вона посилала додому гроші, але перекази поверталися назад. Віра Петрівна не брала трубку, а потім і зовсім стала «недоступною».
– Мені б Дімку тепер швидше з притулку забрати, – говорила вона старій подрузі. – І у мене, напевно, все налагодиться. Все буде добре. Шкода, мама не дочекалася мене. Але вона мені наснилася, ще там, і знову уві сні щось про закони моральні говорила, як на уроці. Але більш зрозумілою мовою. І Дімку забрати, просила … Він уже в школу піде, в цьому році … Так швидко виріс!
Фото ілюстративне з вільних джерел
