У коридорі кондитерської крамниці почулися квапливі кроки. Двері до кабінету директорки прочинилися без належного стуку, і на порозі з’явилася продавчиня Соломія. Її обличчя виказувало крайнє роздратування, а руки нервово смикали край форменого фартуха.
– Маргарито Степанівно, у нас знову затримка. Там якийсь хлопець стоїть біля вітрини з печивом уже двадцять хвилин. Перебирає копійки, зітхає, а вибрати нічого не може. Час зачиняти касу, ми не зобов’язані сидіти тут до півночі через одного нерішучого відвідувача.
Маргарита Степанівна навіть не звела очей від фінансового звіту, лише міцніше стиснула кулькову ручку.
– Соломіє, ти працюєш тут не перший місяць. Якщо покупець не може визначитися, підійди й запропонуй щось конкретне. Навіщо бігти до мене з кожної дрібниці.
– Я підходила тричі. Він мовчить, дивиться у підлогу, а потім знову перераховує дріб’язок. Мені на маршрутку треба, а не проводити безкоштовні екскурсії вітринами. Якщо вам байдуже до мого особистого часу, то сходіть і поговоріть із ним самі.
– Слідкуй за тоном, Соломіє. Ти на робочому місці, а не на базарі. Я нікого силою тут не тримаю, але поки робочий день триває, клієнт має право отримати обслуговування.
– Робочий день закінчився чотири хвилини тому. Ми спалюємо електроенергію заради людини, яка, схоже, навіть на найдешевшу карамельку не назбирає.
Маргарита Степанівна важко зітхнула, відклала папери й підвелася з крісла. Її дратувала ця вічна дріб’язкова боротьба за кожну хвилину, проте залишити ситуацію без нагляду вона не могла. Вона вийшла до торговельної зали.
Перед великою скляною вітриною з тістечками стояв молодий хлопець у потертому піксельному однострої. Худорлявий, високий, із коротко стриженою головою та напруженими плечима. Він тримав у долоні кілька монет і не наважувався підняти погляд.
Маргарита Степанівна завмерла на місці, відчувши, як повітря раптово зникло з її легень. Серце забилося з такою силою, що перед очима все попливло.
– Андрійку. Сину.
Слово зірвалося з її вуст тихо, але в тиші зали пролунало так виразно, що хлопець здригнувся й обернувся. Продавчиня Соломія лише закотила очі, а прибиральниця Ганна, яка саме намивала підлогу біля входу, різко зупинила швабру і з жалем подивилася на начальницю.
Перед Маргаритою стояв чужий хлопець. Риси обличчя були іншими, погляд насторожений, здивований. Проте та сама лінія щелепи, та сама звичка сутулити ліве плече на мить затьмарили розум жінки. Вона притиснула долоню до грудей, намагаючись вгамувати себе.
– Вибачте. Мені здалося. – Жінка підійшла ближче, ховаючи тремтіння пальців у кишенях жакета. – Магазин зачиняється. Ви щось шукаєте до чаю чи потрібна допомога.
– Я перепрошую за незручності. – Хлопець висипав монети назад до кишені куртки. – Мені потрібні якісь цукерки. Бажано шоколадні. Але в мене вийшла неприємність у потязі, витягли гаманець. Залишилося лише те, що було в кишені штанів. Я думав, вистачить хоча б на двісті грамів, але ціни у вас високі.
– Якщо бачиш, що грошей немає, то навіщо людей морочити. – стиха буркнула Соломія, ставлячи касовий апарат на блокування. – На вокзалі є кіоски, там і купуйте.
– Соломіє, вийди в підсобку й помовч. – холодно відрізала Маргарита Степанівна. – Твоя зміна закрита, можеш перевдягатися.
– Із задоволенням. Тільки не робіть вигляд, що ми благодійна їдальня.
Продавчиня грюкнула дверима підсобного приміщення. Прибиральниця Ганна підійшла ближче, докірливо глянула в бік зачинених дверей і похитала головою.
– Не слухайте її, хлопче. У дівчини язик без кісток. Маргарито Степанівно, ви б попили води. На вас обличчя немає.
– Усе гаразд, Ганно. Зроби, будь ласка, дві кави та принеси бутерброди з сиром, які в холодильнику стояли. – Маргарита Степанівна повернулася до військового. – Ходімо до кабінету. Там тепліше, і ніхто не стоятиме над душею.
– Та мені не треба нічого. – Хлопець відступив назад. – Я не жебрак. Немає грошей, то піду так. Не варто через мене влаштовувати сварки.
– Я не вважаю тебе жебраком. Але ти з дороги, втомлений, і нам обом треба спокійно поговорити. Заходь, будь ласка, не змушуй мене просити двічі.
У кабінеті хлопець сів на краєчок шкіряного дивана, не знімаючи важкої куртки. Він явно почувався ніяково, розглядаючи грамоти на стінах та акуратні стоси папок. Ганна мовчки занесла тацю з гарячим чаєм, канапками та великою плиткою пористого шоколаду, після чого тихо зачинила за собою двері.
– Їж. – сказала жінка, підсуваючи тарілку. – Мене звати Маргарита Степанівна. А тебе як.
– Богдан.
– Приємно познайомитися, Богдане. Розкажи, до кого ти їдеш із тими цукерками. Хтось чекає.
– Сестра. Яринка. Вона тут, у міському притулку на Зеленій вулиці. Мені дали сім днів відпустки після шпиталю, от я й поїхав одразу сюди. Хотів узяти їй щось смачне, бо знаю, як там годують. А в купе хлопці попалися ненадійні, заснув, прокинувся без документів і готівки. Добре, що хоч військовий квиток у внутрішній кишені лежав.
– А де ваші батьки. Чому дитина в притулку.
Богдан спохмурнів, відламав шматочок хліба, але так і не поклав до рота.
– Немає батьків уже два роки. Жили ми в селі під Черніговом. Батько пив без упину, мати теж руки опустила. Однієї ночі загорілася літня кухня, де вони ночували. Замкнуло стару проводку. Поки сусіди прибігли, рятувати вже не було кого. Мене тоді якраз мобілізували, а Яринку соцслужби забрали сюди. Їй лише дванадцять. Мені б тільки дослужити, забрати її й повернутися додому.
Маргарита дивилася на його засмагле, посічене дрібними шрамами обличчя. У ній знову піднялася та знайома, глуха туга, яку вона намагалася заглушити роботою протягом останніх трьох років. Її власного сина Андрія не стало на сході. Після похорону життя тріснуло, наче тонкий лід.
Двері кабінету без попередження розчинилися. До кімнати, навіть не скинувши пальта, увійшов чоловік років п’ятдесяти. Це був Ігор, її колишній чоловік. Він тримав у руках шкіряну папку й мав украй роздратований вигляд.
– Маргарито, чому в тебе телефон вимкнений. Я пів години чекаю під магазином. Твоя продавчиня вийшла і сказала, що ти тут розводиш самодіяльність.
– Добрий вечір, Ігорю. Якщо я вимкнула телефон, отже, я зайнята. І не треба заходити без стуку.
– Зайнята чим. Годуванням випадкових людей за рахунок підприємства. – Ігор зміряв Богдана зневажливим поглядом. – Ти знову починаєш. Минув уже не один рік, а ти хапаєшся за кожного перехожого у формі, сподіваючись повернути минуле. Це вже стає смішним і жалюгідним.
Богдан різко підвівся з дивана. Його кулаки стиснулися, а щелепа заходила ходором.
– Шановний, вибирайте вирази. Я нічого в неї не просив і нікого з себе не вдаю.
– А ти взагалі сиди й мовчи, хлопчику. – Ігор підійшов ближче до столу. – Знаю я таких фронтовиків. Їздять містами, тиснуть на жаль самотнім жінкам, а потім у них квартири зникають.
– Замовкни, Ігорю. – голос Маргарити Степанівни пролунав глухо, але в ньому відчувалася залізна твердість. – Ти перейшов усі межі. Ти з’являєшся тут тільки тоді, коли тобі потрібні гроші або підписи на майнові папери.
– Я прийшов за тим, що належить мені за законом. Підпиши дозвіл на відчуження частки дачної ділянки, і я більше не турбуватиму твій особистий заповідник скорботи.
– Ти пішов з дому через три місяці після того, як ми поховали Андрія. Ти заявив, що втомився від моїх сліз, завів нову родину, народив дітей і тепер вважаєш, що маєш право вчити мене, як жити. Я не підпишу жодного паперу сьогодні. Забирайся геть.
– Ти з глузду з’їхала, Маргарито. Твоя впертість тебе доведе до психіатричної лікарні. Ти шукаєш сина в кожному зустрічному, а цей молодик просто користується твоєю слабкістю.
– Вийди звідси сам, поки я не викликала охорону. – Жінка вказала рукою на двері. – Або Богдан допоможе тобі знайти вихід.
Ігор люто сплюнув під ноги, кинув папку на стілець, але все ж рушив до виходу, процідивши крізь зуби:
– Ми ще повернемося до цієї розмови в суді. Подивимося, що скажуть юристи про твою адекватність.
Коли двері нарешті зачинилися, у кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Богдан стояв біля вікна, дивлячись на темні вулиці, засипані першим мокрим снігом.
– Не треба було через мене сваритися з чоловіком. – тихо сказав він. – Мені краще піти. Я пересиджу ніч на вокзалі, там тепло біля батарей.
– Він мені чужа людина, Богдане. І на вокзал ти не підеш. У мене трикімнатна квартира, в якій уже давно ніхто не розмовляє вголос. Переночуєш у кімнаті Андрія. А завтра вранці ми разом поїдемо до твоєї сестри.
– Я не можу так. Ви мене зовсім не знаєте. Раптом той чоловік правий, і я виявився ненадійною людиною.
– Я прожила достатньо, щоб відрізнити щиру біду від фальші. Сядь, допий чай, і поїхали.
Ранок зустрів їх сірим, колючим туманом. Будівля дитячого будинку виглядала похмурою: старий двоповерховий корпус із потрісканою штукатуркою, високий металевий паркан і порожній дитячий майданчик.
У кабінеті директора пахло міцним тютюном і старими книжками. Валерій Семенович, кремезний чоловік в окулярах із товстими лінзами, переглядав документи Богдана з неприхованим сумом.
– Я розумію твоє бажання побачити сестру, Богдане. Але правила є правила. Сьогодні не приймальний день. До того ж у нас санітарний контроль після спалаху грипу.
– Я приїхав усього на кілька днів. – Богдан сперся руками на край столу. – Мені через п’ять діб повертатися в частину. Ви що, серйозно збираєтеся тримати її за дверима через якийсь графік.
– Не підвищуй голосу, юначе. Я відповідаю за цих дітей перед законом і міністерством. Якщо кожен буде приходити, коли йому заманеться, тут почнеться безлад.
Маргарита Степанівна зробила крок уперед, поклавши руку на плече Богдана, змушуючи його відступити.
– Валерію Семеновичу, ми знайомі через піклувальну раду району. Мій магазин неодноразово надавав допомогу вашому закладу на свята. Ми не просимо порушувати закон.
Дозвольте їм побути разом годину в учительській під вашим особистим наглядом. Хлопець ризикує життям щодня, невже держава не може дати йому шістдесят хвилин для зустрічі з рідною кров’ю.
Директор зняв окуляри, потер перенісся і тяжко зітхнув.
– Маргарито Степанівно, ви вмієте знайти аргументи, проти яких важко сперечатися. Але тільки на сорок хвилин. І без передачі домашньої їжі, крім фабричних солодощів у закритій упаковці.
Коли двері кімнати для зустрічей прочинилися, до неї увійшла невелика дівчинка з двома тонкими косичками. Вона була вдягнена у вицвілу фланелеву сукню, яка була на неї трохи завеликою. Побачивши брата, дівчинка застигла, а потім щосили кинулася вперед, схопившись за його ремінь.
Богдан опустився на коліна, обійняв її обома руками й заплющив очі. Його широкі плечі ледь помітно тремтіли. Маргарита Степанівна стояла біля вікна, дивлячись у двір, щоб не заважати їхній розмові, але чула кожне слово.
– Бодю, ти живий. Мені казали дівчата, що звідти не повертаються.
– Дурниці тобі казали, мала. Я ж обіцяв, що приїду. Бачиш, живий і здоровий. Ось, дивися, скільки шоколаду привіз. Це тобі.
– А коли ми додому поїдемо. Тут холодно спати, і старші дівчата відбирають зошити з малюнками. Я не хочу тут бути.
– Скоро, Яринко. Треба трохи почекати. Мені треба закінчити службу, полагодити дах у нашій хаті. Я обов’язково тебе заберу.
– Ти завжди так кажеш, а потім ідеш.
Ці слова боляче вдарили не лише по Богдану, а й по Маргариті. Вона бачила, як хлопець безпорадно опускає голову, розуміючи власне безсилля перед обставинами. Солдатська зарплата йшла на спорядження та ремонт техніки, рідна хата в селі стояла з вибитими шибками, а служба не мала визначеного терміну завершення.
Коли час добіг кінця і вихователька повела дівчинку назад до спального корпусу, Богдан стояв у коридорі, притулившись чолом до холодної побіленої стіни.
– Я нічого не можу для неї зробити. – глухо промовив він. – Їй там ще три роки сидіти, поки повноліття настане. Вона зненавидить мене за ці три роки.
– Вона тебе любить. – спокійно сказала Маргарита. – Але дитині потрібна родина зараз, а не колись потім.
– І що ви пропонуєте. Знайти їй нових батьків, щоб вони забрали її назавжди. Я нікому її не віддам. Вона все, що в мене залишилося на цьому світі.
– Не кричи на мене, Богдане. Я не пропоную віддати її чужим людям. Я пропоную оформити тимчасову опіку на мене.
Хлопець різко повернувся до неї, дивлячись із недовірою та підозрою.
– Навіщо вам це. Який у вас інтерес. Ви бачите мене другий день, а вже лізете в наше життя. Що вам від нас потрібно.
– Мені потрібен спокій у душі, хлопче. – Маргарита говорила тихо, але твердо. – У мене є велика квартира, є постійний дохід, є можливості забезпечити дівчинці нормальну школу, репетиторів і домашню їжу. Ти повернешся на фронт і знатимеш, що вона в безпеці, доглянута й не плаче ночами в холодному ліжку. А коли закінчиться війна, ви повернетеся додому або залишитеся в місті, як самі вирішите.
– Люди так просто нічого не роблять. Мій батько теж колись казав, що все заради нас, а потім пропив навіть материні сережки.
– Я не твій батько. І не збираюся виправдовуватися за те, що маю серце. Ти можеш відмовитися, повернутися у свій окоп і щодня гризти себе думками про те, як твоїй сестрі живеться в притулку. Вибір за тобою.
Богдан довго мовчав, розглядаючи носки своїх черевиків. У його погляді боролися гордість, підозрілість і звичайна людська втома.
– Мені треба подумати. І поговорити з Яринкою.
– Звісно. У тебе є ще чотири дні відпустки.
Ці чотири дні минули у безперервних клопотах. Маргарита Степанівна підняла всі свої зв’язки в соціальних службах, зібрала необхідні довідки, викликала комісію для огляду житлових умов. Соломія в магазині ходила ображена, постійно роблячи зауваження з приводу відсутності директорки, але Маргариті вже було байдуже до дрібних інтриг персоналу.
В останній вечір перед від’їздом Богдана вони сиділи на кухні. Яринка вже спала у вітальні, нагодована свіжою вечерею, міцно притискаючи до себе великого плюшевого ведмедя, якого Богдан купив на залишки отриманої матеріальної допомоги.
– Я залишаю вам довіреність і всі копії моїх документів. – сказав Богдан, ставлячи порожнє горнятко на стіл. – Обіцяйте мені тільки одне. Якщо зі мною щось станеться, не віддавайте її назад туди.
– Не смій говорити про те, що з тобою щось станеться. Ти маєш повернутися. Ми з Яринкою чекатимемо тебе разом.
Богдан підвівся, накинув рюкзак на плече. На порозі він на мить завагався, а потім незграбно, по-синівськи пригорнув жінку до себе.
– Дякую вам, мамо Маргарито. Бережіть її.
– Бережи себе, синку. Бережи себе заради нас.
Минув цілий рік. Це був рік важкої паперової тяганини, судових засідань із колишнім чоловіком, який намагався оскаржити права на майно, але зрештою відступив, та нескінченних тривожних новин із передової. Яринка розквітла, підтягнула оцінки в гімназії, почала відвідувати художню студію і щовечора молилася біля свого ліжка за брата.
Одного сонячного осіннього ранку на пероні центрального залізничного вокзалу стояли двоє. Жінка у світлому пальті тримала за руку дівчинку з великим букетом жовтих айстр.
Потяг зупинився, важко видихнувши гаряче повітря на колії. З тамбура третього вагона вийшов високий офіцер із новенькими погонами та знайомим шрамом на щоці.
Він ступив на бетонну платформу, озирнувся і, побачивши їх, уперше за довгі місяці щиро, відкрито посміхнувся. Життя, попри всі втрати й біль, продовжувалося, об’єднавши чужих колись людей у міцну, справжню родину.
Олеся Срібна
