Порожнє подвір’я зустріло його шелестом сухого бур’яну та рипінням старих воріт, які зірвалися з верхньої завіси. Ярослав зупинився біля хвіртки, перекинувши плащ через руку, і на мить заплющив очі, намагаючись відігнати відчуття, що він прийшов сюди чужинцем.
Тут нічого не змінилося за сім років, хіба що яблуні біля криниці зовсім постаріли, а ґанок осів на правий бік, порослий густим зеленим мохом.
Хата пахла холодним воском, сухою м’ятою та спокоєм, який буває тільки там, де людей більше немає. На лаві біля входу стояли два порожні відра, а на столі під білою скатертиною залишилася недопита чашка чаю, вкрита тонким шаром пилу.
Ярослав пройшов до великої кімнати, обережно ступаючи по мостинах, які зрадницьки скрипіли під кожним кроком.
– Ти дивися, з’явився господар, – почувся за спиною різкий, хриплуватий голос.
Ярослав здригнувся і обернувся. На порозі стояла літня жінка у вицвілій хустці, схрестивши руки на грудях. Це була Марфа Семенівна, судова сусідка, яка прожила поруч із ними понад сорок років.
– Доброго дня, Марфо Семенівно, – тихо промовив Ярослав.
– Для когось він може й добрий, а для Катерини Василівни вже ніякий, – відрізала стара, пильно дивлячись йому у вічі. – Чого приїхав. Стіни міряти під продаж чи землю оформляти на своїх міських панів.
– Я приїхав до матері.
– Нема до кого приїжджати. Спізнився ти, Ярославе. На три дні спізнився з похороном, а за життя – років на п’ять мінімум. Ми її вчора поховали. Усім кутком скидалися, труну замовляли, яму копали. Твоїх міських номерів ніхто не знав, а коли я додзвонилася, якась дівчина сказала, що в тебе нарада і ти не маєш часу на пусті розмови.
– Мені не передали, – глухо відповів він, опустивши погляд на свої начищені туфлі. – У мене телефон був у секретаря.
– Авжеж, секретар винен, держава винна, тільки не золотий синочок. Вона ж заради твого диплома останні сережки продала, корову звела, коли тобі на аспірантуру грошей бракувало. А ти навіть на її сімдесятиріччя не спромігся приїхати.
– Ви не знаєте, як я жив усі ці роки, – спалахнув Ярослав, відчуваючи, як у грудях підступає гаряча хвиля образи. – Ви бачите тільки те, що на поверхні. Я працював по шістнадцять годин на добу, щоб вибратися з цих злиднів. Мати хотіла, щоб я став людиною. Я став.
– Людиною без совісті ти став, – спокійно і безжально промовила Марфа. – Хата розвалюється, дах тече третій рік, а вона людям брехала, ніби ти їй євроремонт збираєшся робити. Сама соромилася сказати, що ти навіть на ліки грошей не присилаєш.
– Я надсилав кошти, – підвищив голос Ярослав. – Щомісяця через банк. Вона сама відмовилася їх забирати, казала, що їй нічого не потрібно, аби я лишень беріг себе.
– Бо ти присилав папірці замість того, щоб просто зайти у двір. Їй не твої тисячі були потрібні, а живий голос.
Марфа важко зітхнула, підійшла до комода, потягнула за мідну ручку і дістала з верхньої шухляди товстий згорток паперів, перев’язаний пошерхлою вовняною ниткою.
– На ось, забирай. Це вона тобі писала, коли телефонний зв’язок зовсім зник, а ти перестав відповідати. Щовечора сиділа біля вікна, палила свічку, бо світло економила, і писала. Я їй казала, кинь, Катерино, він же дорослий чоловік, у нього своє життя, а вона тільки рукою махала.
Ярослав узяв папери. Пальці ледь помітно тремтіли. Він опустився на стілець біля вікна, не звертаючи уваги на пил, що піднявся в повітря, і розгорнув перший аркуш, вирваний зі шкільного зошита в клітинку.
– Мій дорогий Славку, – прочитав він уголос рівним, тремтячим голосом. – Сьогодні випав перший сніг. Я знову згадала, як ми колись ліпили з тобою фортецю біля хліва, а потім ти захворів на запалення легенів, і я три доби не відходила від твого ліжка. Ти тоді казав, що виростеш і збудуєш мені палац, щоб мені ніколи не було холодно. Палацу мені не треба, синку. Мені б тільки почути, що ти поїв і чи маєш теплу куртку. Напиши хоч кілька слів, якщо дзвонити дорого.
Ярослав відвів погляд до вікна. За склом гойдалася суха гілка вишні, постукуючи по шибці.
– Що, коле в серці, – не вгамовувалася Марфа, спостерігаючи за ним від дверей. – А коли вона два роки тому в лікарні лежала з тиском за двісті, хто біля неї сидів. Я сиділа. А ти тоді по телефону сказав, що в тебе відрядження за кордон і ти не можеш кинути важливий проєкт.
– Це був контракт усього мого життя, – різко обернувся він. – Якби я тоді все кинув, мене б просто звільнили. Звідки вам знати, які вимоги у великому бізнесі. Там слабких знищують за секунду. Я не міг ризикувати всім, до чого йшов двадцять років.
– Проєкт життя, – гірко посміхнулася жінка. – А життя твоєї матері, виходить, було менш важливим проєктом. Вона ж лікарям не дозволяла тобі дзвонити, бо боялася потривожити зайвий раз. Казала, у Славка нервова робота, йому не можна хвилюватися. Отак і берегла тебе до останньої хвилини, поки ти свої контракти підписував.
Ярослав схопився зі стільця, відчуваючи, як кімната стискається навколо нього.
– Перестаньте мене судити. Ви чужа людина, ви не маєте права вказувати мені, як я мав чинити. Ви думаєте, мені було легко. Ви думаєте, я хотів сидіти в тих кабінетах, слухати брехню партнерів і вдавати, що все добре. Я хотів довести всім, і матері в першу чергу, що її жертви не були марними, що її син чогось вартий.
– Ти довів це чужим людям, Ярославе. А найрідніша людина померла, дивлячись на твою дитячу картку, де тобі сім років і ти з буквариком стоїш. Вона ту фотографію з рук не випускала, коли швидка приїхала.
Ярослав безпорадно опустив руки. Його дорогий костюм, статус, гроші на банківських рахунках – усе це в одну мить перетворилося на порожнє, безглузде сміття перед спокійним і невблаганним поглядом сусідки.
Він знову опустився на стілець і розгорнув інший лист, датований минулою осінню.
– Славчику, я знаю, що ти сердишся на мене за те, що я відмовилася продавати хату і переїжджати до твого міста. Ти не гнівайся, прошу тебе. Я в тому місті задихнуся. Тут кожне дерево твоїм батьком посаджене, тут твоє дитинство минуло. Якщо я звідси поїду, що мені залишиться. Сидіти в чотирьох стінах на десятому поверсі й чекати тебе з роботи до ночі. Тут я хоч на стежку вийду, подивлюся в бік траси, раптом машина якась знайома повертає. Ти тільки не забувай мене зовсім, синку.
– Ми сварилися через це, – глухо вимовив Ярослав, стискаючи пальцями скроні. – Я кричав на неї. Казав, що вона вперта, що не хоче полегшити мені життя, що я не можу розриватися між офісом і селом. Я сказав їй тоді телефоном, що якщо вона не хоче жити по-людськи, то нехай сидить сама у своїх руїнах.
– І вона послухалася, – тихо мовила Марфа. – Вона більше тобі не набридала. Після тієї розмови боялася навіть зайвий раз номер набрати, щоб знову не почути, яка вона невдячна й тяжка для тебе.
– Я не це мав на увазі, – прошепотів він, і його голос зірвався. – Я хотів як краще. Хотів винайняти для неї доглядальницю, купити квартиру в тихому районі, щоб лікарі були поруч.
– Ти хотів відкупитися, Ярославе. Здати матір на руки чужим людям, щоб не плуталася під ногами і не заважала будувати кар’єру. Тільки серце матері не обдуриш зручностями. Їй треба було знати, що вона потрібна тобі, а не твоїм грошам.
– Досить, – Ярослав підвівся, дивлячись сусідці просто в очі. – Я прошу вас, досить. Я все зрозумів. Кожне ваше слово – правда. Тільки скажіть, що мені тепер робити з цією правдою. Куди мені її подіти.
Марфа Семенівна підійшла ближче, її суворе обличчя пом’якшало, а в погляді з’явилася важка, непідробна печаль. Вона поклала суху, мозолясту руку йому на плече.
– Жити з цим доведеться, Ярославе. Іншого виходу нема. Катерина на тебе образи не тримала. Перед тим, як заплющити очі назавжди, вона прошепотіла, що прощає тобі все, бо ти її єдина дитина і вона любила тебе більше за власне життя.
Ярослав повільно провів рукою по темному дереву столу, торкаючись знайомих подряпин, які пам’ятав ще зі школи. Він стояв посеред хати, дорослий, сильний чоловік, який досяг усього, про що колись мріяв, але втратив найголовніше, чого вже ніколи не можна було повернути жодними грішми світу.
Він акуратно зібрав листи, загорнув їх у хустину, що лежала на комоді, і сховав до внутрішньої кишені. Потім мовчки вийшов у двір, де вечірній вітер тихо колихав верхівки старих яблунь, проводжаючи його у довгу і самотню дорогу.
Валентина Довга
