Марія Павлівна пішла від чоловіка після 40 років шлюбу
— Ти мені все життя зіпсував! — голос Марії Павлівни лунав так, що сусіди за парканом позавмирали на грядках. — Усе життя на тебе витратила, а щасливою не була!
— Я? — Петро аж побагровів. — Та ти сама все зіпсувала! Підставила мене перед людьми, наговорила про мене дітям! І тепер що? Залишиш мене на старості літ, щоб я самотнім був, при живій дружині?
Це була їхня остання сварка. Після неї Марія грюкнула хвірткою й пішла. Ні, не просто пішла — втекла. Вперше за сорок років.
Маша й Петро познайомилися ще зовсім молодими. Вона — міська дівчина, виросла у багатоповерхівці з видом на трамвайні колії. Він — сільський хлопець, за яким тягнувся шлейф «перспективного нареченого»: батько відписав йому 20 соток землі під будинок.
— Дивись, Маріє, — захоплено показував Петро креслення, — буде хата, сад, два собаки для охорони. Свої помідори, свої огірки. А яка свобода!
Маша мовчала. Вона звикла до міських крамничок, бібліотек, кінотеатрів. Земля? Сад? Копати грядки? Їй це видавалося важкою працею.
— Петре, може, краще квартиру? — несміливо пропонувала вона. — У центрі міста, з балконом.
— Яку квартиру? На восьмому поверсі у клітці жити? Ти що! Тут простір, тут майбутнє! — відмахувався він.
Поки будинок будувався, вони жили у свекрів. Маша привела у світ трьох синів, і здавалося, життя починає складатися.
Поступово будинок добудували й сім’я переїхала туди. Коли справили новосілля, почалася справжня робота. Сад, город, клумби, собаки. Маша спершу боролася, але швидко зрозуміла: Петро не відступить.
— Жінка має бути біля землі, — повчав він. — Це ж благодать!
Тож вона полола, сапала, варила компоти й закручувала банки. У хаті сяяла підлога, столи ломилися від страв. До них любили приходити гості: дружини Петрових друзів захоплено хвалили її «Наполеон», чоловіки — холодець.
— Ну ти й молодець, Машо, — казали. — От що значить справжня господиня.
Вона усміхалася у відповідь, хоч у душі плакала.
Їй не важка була праця, навпаки, за роботою жінка забувала про свої проблеми. Найважче їй було бути поруч із чоловіком скрізь. На рибалках, на полюванні, у походах. Вона від нудьги не знала куди себе подіти, але йшла — бо так треба. Бо «ідеальна дружина» не сперечається.
— Подивись на Петра, — шепотіли сусідки. — Який господар! Яка сім’я!
А хто знав, що Маша жила не своїм життям?
Жінка навчилася чекати. Вона казала собі: «От сини школу закінчать — тоді подумаю». Потім: «Нехай інститут закінчать». А тоді: «От одружаться, тоді я…»
І завжди відкладала себе на «потім».
Коли її мами не стало, їй відійшла у спадок квартира. Марія вперше відчула ковток свободи.
— Я могла б жити там, — шепотіла вона сама собі. — Тиша, мої книги, мій простір.
Та Петро вирішив інакше. Заселив у квартиру квартирантів і гроші знімав собі.
— На них і столи накриваємо, і друзям подарунки купуємо! — гордо казав він.
Марія дивилася, як він роздає щедрі дарунки, й стискала руки. Вона рахувала у голові: за рік тих грошей вистачило б на поїздку в Італію. Або в Іспанію. Вона бачила себе на вузеньких вуличках Барселони чи у Флоренції, але щоразу чула у відповідь:
— Викинь із голови свої бажання! Тільки гроші марно витрачати. Головне, вкладатися у стосунки, щоб друзі були поруч.
І жінка знову мовчала.
Одного разу, повертаючись із кладовища, вона зустріла свою однокласницю Наталку.
— Марійко! Скільки років не бачилися! — усміхнулася вона.
Вони сіли поруч в автобусі. Розмова йшла легко. Наталка розповіла, що з чоловіком не склалося, живе саме у просторій квартирі.
— А як справляєшся? — щиро здивувалася Марія.
— Та просто, — знизала плечима вона. — Мені багато не треба: бублик, пляшка кефіру.
Її серце раптом шалено закалатало. І, не роздумуючи, вона спитала:
— А можна я житиму з тобою?
Наталка навіть не здивувався.
— Живи, якщо хочеш, — спокійно відповіла вона.
Жінка хотіла вирватися на свободу, а тут шанс такий. Не потрібно нічого пояснювати чоловіку, не потрібно виселяти квартирантів. Все просто, зібрати валізу й переїхати.
У шістдесят років Марія Павлівна відчула себе… дівчинкою. Вона немов вирвалася на свободу. Перший місяць нічого не робила. Просто лежала, дивилася телевізор, їла пиріжки, які приносила Наталка із пекарні. Вперше у житті вона не мусила відповідати стандартам “ідеальної дружини”. А потім руки самі потяглися до каструль і ганчірки. Але вже з іншими відчуттями. Без примусу, без очікувань, без зайвих прохань.
Вони з Наталкою вечорами гуляли, про щось розмовляти та здавалося насолоджувалися життям. Перехожі думали, що це сестри. І Марії подобалася компанія її подруги.
Сини приїжджали й умовляли:
— Мамо, тато ж сам залишився. Повернись. Він обіцяв — найме кухарку, садівника.
— Пізно, хлопці, — відповідала вона. — Мені треба було піти від тата ще тоді, коли ви були малі. А тепер… тепер я хочу пожити для себе.
— А як же тато? — не вгамовувався Макар.
— А як же я? — тихо запитувала вона.
Петро дзвонив, кричав у слухавку, плакав, обіцяв:
— Я змінюся, Машо! Я все зрозумів!
Вона слухала й думала: «Скільки ж років ти мав, аби зрозуміти? Чому тільки тепер?»
Марія Павлівна не вважала себе переможницею. Вона переймалася, що не вистачило сміливості раніше сказати «ні». Шкодувала, що сорок років витратила на життя, яке їй не належало. Але коли ввечері вони з Наталкою повільно йшли парком, вона відчувала: зараз — її час. Хай короткий, хай пізній, але справжній. І вперше за довгі роки на її серці було легко.
Марія Павлівна жила у квартирі Наталки кілька місяців. Спочатку все здавалось казкою: ніяких сварок, ніяких нескінченних «як ти могла» і «чому ти не зробила». Вона почувала себе гостею. Діти у подруги давно виросли, одружилися й жила за кордоном, тож жінка на пенсії жила для себе. Вона не часто навідувала дітей, проте вони завжди кликали й підкидали їй гроші. Наталка не хотіла набридати їм своєю присутністю й повчанняи, тому навідувалася лише на великі свята. Жінка не вимагала від гості ідеальної чистоти, не чіплялася до кожної дрібниці. Можна було просто лежати на дивані з пиріжком й дивитися фільми, а потім прогулятися вечірнім містом. Наталка дала подрузі відпочити.
Але поступово до Марії почало повертатися відчуття порожнечі. Без сварок теж не було яскравих емоцій. Раніше вона відчувала себе частиною великої родини, хоча не все було так просто, а тепер — самотність.
— Наталко, — тихо промовила вона одного вечора, сидячи за кухонним столом з чашкою чаю. — Мені здається, що я не знаю, чим зайнятися. Що мені робити вдень?
Він лише усміхнувся:
— Зроби те, що хочеш. Живи, насолоджуйся.
Але слова не допомагали. Тихий комфорт перетворювався на тишу, яка була важче, ніж будь-яке непорозуміння. Вона розуміла: свобода — це чудово, але свобода без мети, без відчуття причетності, без сенсу… не приносить щастя.
— Наталко, а якби я повернулася додому? — одного вечора запитала вона. — Я маю на увазі… до Петра.
— Ти серйозно? — здивувалася вона. — Повернешся, щоб продовжувати працювати на городі, прибирати у домі й готувати їсти?
— Можливо, — прошепотіла Марія. — Там я знала, що роблю, навіть якщо було важко. А тут я просто… вільна, і ця свобода мені не подобається. Не хочу жити без мети.
Наталка мовчала. Вона розуміла: у Маші не було впевненості, що навіть нове життя дасть їй відчуття справжнього щастя. Цікаво, але після сорока років життя з Петром вона сумувала за знайомим сценарієм. Хоча знала, що знов буде важко. І тоді Марія вперше усвідомила: проблема не в Петрі, не в його вимогливості, не у селі чи у місті. Проблема була у ній самій.
Наступного дня жінка повернулася додому. Вона відкрила знайомі двері, відчула запах саду і старих книг, що стояли на полицях. Тут все було її: її будинок, її спогади, її життя, яке вона сама вибудувала разом із Петром.
Чоловік зустрів її на порозі мовчки. Ніяких гучних слів, жодних обіцянок. Лише тиша, що говорила більше, ніж будь-які фрази. Марія усміхнулася й простягла йому руку.
— Я повернулася, — тихо сказала вона.
— Добре, — відповів Петро.
Вони обидва знали: нічого не зміниться миттєво. Звички залишаться, образи не зникнуть, але тепер було щось нове: відчуття вибору, коли людина повертається з усвідомлення.
Марія сіла за стіл, подивилася на сад і на будинок, який стільки років був її домом і одночасно випробуванням. Вона знала, що залишиться тут на своїх умовах. З усмішкою вона взяла в руки рушник й пішла на кухню. Життя продовжувалося.
