Марька жила в дитячому будинку з п’яти років. Вона не знала точно, чому потрапила туди — пам’ятала тільки, як бабуся одного разу не прокинулася, а мама все не поверталася. Потім були чужі руки, фарбовані стіни й запах вареної капусти, який здавався вічним. Спочатку вона плакала ночами, потім — перестала. Просто жила й училася: тихо, старанно, наче сподівалася, що за старання їй дадуть щось справжнє.
З усіх дитбудинківських приміщень їй найбільше подобався спортзал. Він був великий, зі скрипучою підлогою й запиленими вікнами під стелею, але божевільно вабив до себе. Після її тісної кімнати номер вісім із чотирма ліжками, де минало її життя, він здавався казковим палацом. А коли туго накачаний оранжевий м’яч починав відстукувати мірний ритм по дерев’яній підлозі — забувалися всі негаразди. А якщо вдавалося послати його точно в кільце, Марька почувалася майже щасливою. Чому майже? Повне щастя могло бути тільки в сім’ї, в це вірили всі діти й залишали в душі закуток за фіранкою, розчахнувши яку можна буде радіти й сміятися на повний голос.
Марька швидко бігала, стрибала високо, м’яч її слухався. Вихователька — Наталія Андріївна одного разу сказала:
— У тебе спортивний характер, Мар’яно, подзвоню сьогодні знайомому тренеру, може, вдасться влаштувати тебе в справжню баскетбольну секцію.
З дванадцяти років вона стала регулярно ходити на тренування. Спочатку ввійшла до збірної району, потім і міста. А у фіналі обласної спартакіади й взагалі стала найкращим гравцем матчу, принісши своїй команді 32 очки.
Вручаючи медаль, керівник спорткомітету сказав Марьці:
— Вітаю, у тебе велике майбутнє, доню.
Від цих слів у Мар’яни мало не бризнули сльози з очей, але функціонер списав ці емоції на дитячу радість. А коли побачив її за годину, самотньою, що виходила в ніч зі спортзалу, — зупинив.
— Мар’яно, а чому тебе ніхто не зустрічає? Де ти живеш?
— Я живу в дитячому будинку номер три, звідси чотири зупинки на трамваї.
— Вибач, Мар’яно, не знав. Мене звати Ігор Олегович. Сідай у машину, відвезу тебе.
Чотирнадцятирічна Марька вперше в житті їхала в машині й почувалася незвично добре.
— А хто там у вас за тебе відповідає?
— Наталія Андріївна, вихователька.
— Познайомиш мене з нею?
— Так, добре, тільки її зараз немає, вона прийде тільки завтра вранці.
— Добре, отже, завтра поговорю з нею.
Марьці було дуже цікаво, про що таке хотів поговорити цей представницький чоловік із вихователькою, але спитати вона посоромилася.
Наступного дня після уроків Наталія Андріївна покликала Мар’яну до себе у виховательську.
З розповіді виховательки дівчинка дізналася, що Ігор Олегович запитав, у чому найбільше потребує Мар’яна Галушкіна? Вона й сказала, що ні в чому Марька тут не потребує, хіба що нового пальта.
— Так і сказала йому, що ростеш ти дуже швидко і всі дитячі розміри вже малі. На твою фігуру треба вже звертатися до дорослого магазину одягу. Він запитав твій розмір і ось, — Наталія Андріївна поклала на стіл паперовий згорток, перетягнутий шпагатною мотузкою, — давай, будемо міряти.
Перед очима онімілої від несподіванки Мар’яни вихователька вийняла зі згортка білосніжне пальто з вузьким поясом і бурштиновими ґудзиками. Воно було настільки гарне й несхоже на все те, що вона носила раніше, що й без того небагатослівна дівчинка не могла промовити ні слова. А ще дуже важливо, що воно було новим, без прізвищ на підкладці, які виводила хімічним олівцем завідувачка складу.
— Господи, Маречко, я таке пальто тільки в кіно бачила на артистках! От це подарунок то подарунок! Ану лиш, одягни й покрутись!
Як у тумані вона відчула холодок підкладки, який тут же змінився приємним теплом. Її ніби хтось обійняв і закружляв. Глянувши на себе в дзеркало, Марька побачила розчервонілу й незвично усміхнену себе в модному пальті, яке чудово сиділо на її спортивній постаті. Щоправда, старенька спідниця й червона футболка зовсім не поєднувалися з цією розкішшю, але то були дрібниці, які зовсім не псували відчуття свята.
— І це ще не все! — сказала Наталія Андріївна, яка, здавалося, теж була щаслива разом зі своєю вихованкою. — Ось, тримай!
З цими словами вона простягнула Марьці згорнутий удвоє листочок.
— Що це, тьотю Наташо?
— Путівка до табору «Артек»! Поїдеш улітку, на першу зміну, там така краса! Це теж Ігор Олегович привіз, дай боже йому здоров’я.
Вночі Марька довго не могла заснути, в її голові, як у кольоровому телевізорі, миготіли події останніх днів. Перемога у фіналі, медаль, поїздка на машині з Ігорем Олеговичем, путівка до табору і, звісно, прекрасне новеньке пальто, яке зараз чекало на неї в шафі.
Вона тихо вибралася з ліжка, м’яко ступаючи, підійшла до відчинених дверцят і вкотре накинула на плечі пальтошу — так вона назвала свою обновку.
Вийшовши в коридор, дівчинка підійшла до вікна, за яким накрапав перший весняний дощ. Уперше в житті вона не раділа відходу зими. Їй хотілося якомога довше походити вбранною.
— Взуття — змінне та спортивне, — перелічувала написане в путівці Наталія Андріївна напередодні поїздки, — головний убір обов’язковий. І пальто… демісезонне, Мар’яно, дивись, так і написано. Не сперечайся, раз написано в путівці — отже, має бути.
Марька кивнула, хоча не розуміла, яке може бути пальто влітку. Але з іншого боку, вечорами було ще прохолодно, та й залишати свою найціннішу річ у спільній шафі не хотілося.
У корпусі першого загону табору на неї одразу витріщилися, як на щось не від світу цього. Інші дівчатка були в легких вітровках, куртках зі зжатої тканини й модних джинсових жилетках. Вона — в пальті. Скласти його в рюкзак не вийшло, там майже все місце займав баскетбольний м’яч, довелося надіти на себе.
— У тебе бабусин стиль? — усміхнулася худорлява Лєна з сусіднього ліжка.
— Дідусів! — дотепнув ще хтось.
— Зима давно закінчилася, — підтакнула дівчинка біля вікна.
— Вона, мабуть, з півночі на оленях приїхала!
— Не ваша справа, — відповіла Марька не голосно, але стиснула кулаки й обвела поглядом усіх так, що більше ніхто нічого не запитував.
Пальто вона повісила на спинку ліжка й вийшла з кімнати.
— Чокнута якась, — прошепотіла одна з сусідок, коли двері за Марькою зачинилися.
Марька тим часом пройшла табором, озирнулася, побачила їдальню, естраду з рядами лавок, футбольне поле, волейбольний майданчик зі старою сіткою. А от баскетбольна ділянка густо заросла травою, і з двох щитів кільцем був оснащений тільки один.
«Навіщо я сюди приїхала?» — подумала вона, притулившись до високої берези, але потім, трусонувши головою, вирішила — що двадцять один день якось перетерпить. Пальтоша й м’яч із нею, а ті дівчатка з кімнати… та хай ідуть вони. Вона знову, як колись, відчула себе самотньою.
Наступного дня було урочисте відкриття зміни, з багаттям і святковою дискотекою. У великих очах Марьки спочатку танцювали відблиски палаючих гілок, а потім електрична круговерть кольоромузики. Танцювати вона не вміла, але музику любила й тому сиділа на лавці осторонь від майданчика, між густими кущами акації, прислухаючись до диковинних пісень.
Перед сном дівчатка по черзі розповідали страшні історії та сюжети з іноземних фільмів, у деяких із них вдома вже були відеомагнітофони. Марька слухала із заплющеними очима, вдаючи, що спить. Чим вона могла здивувати цих щасливих красунь? Розповіддю про нічні схлипування новачків? Про хлібні шкоринки під подушкою, які тягали з їдальні? Про те, як дивляться на кожного стороннього дорослого — чи не за мною?
Коли набирали волейбольну збірну табору і не вистачало людей у команду, вожата сказала:
— Мар’яно, ти ж спортом займаєшся, іди, спробуй.
Вона пішла, хоча ніколи не грала у волейбол — там м’яча треба було бити долонею і не ловити, а відбивати. Капітанкою команди була Даша. Бойова, гарна, з довгою косою.
— Ну що ж ти знову його ловиш? Це не баскетбол, відбивай, м’якше, пасуй! — кричала вона Марьці.
Але м’яч не слухався. Він був незвично легкий і після відбиття відлітав далеко за майданчик.
— Ех, довготелеса, нав’язали тебе на мою голову, — нарікала Даша, — іди під сітку, будеш блокуючою!
Засмучена Марька після кількох невдалих блоків і чергової порції Дашиного невдоволення пішла з майданчика. Сходила по оранжевий м’яч, вирвала бур’ян на баскетбольному полі й прийнялася раз за разом відправляти м’яч у кошик.
Потяглися табірні будні — з ранковою зарядкою, прибиранням території, відвідуванням їдальні, підготовкою до конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти» та іншими, звичними для табірних завсідників заходами.
Найбільше Марьці подобалися дні, коли показували кіно. Через день чергові вивішували афішу з назвою фільму, і ввечері ці картини привозив кіномеханік із селища. Марька завжди сідала на останній ряд, щоб не закривати огляд іншим, і зачаровано дивилася на великий екран, де хоробрі моряки билися з піратами або чорнявий індіанець Чингачгук стріляв з лука й рятував своє плем’я від ворогів.
Увесь інший час вона кидала м’яч у кільце, навіть пізніми вечорами, коли табірний люд збирався в гуртки за інтересами. І тільки пальто, як солдат у караулі, завжди було поруч, біліючи в темряві.
На дискотеки Марька, як і раніше, не ходила. Коли інші дівчатка підфарбовувалися, вбиралися й ішли в коло своїх загонів, вона залишалася в тіні на старій лавці.
Одного з таких днів вона почула поруч шепіт — за кущами були Даша й хлопчисько з першого загону. Вони ховалися, думаючи, що одні тут. Але тут із будівлі клубу вийшли троє місцевих парубків — довгов’язих, напідпитку, з тліючими цигарками. Вони побачили парочку, підійшли. Дашин кавалер тут же втік, і дівчинка залишилася сама — розгублена, наче загнана птаха.
— Ох, яка краля до нас у село завітала! Міська, в міні-спідниці! Ходімо, пройдемося при місяці, красуне! — тараторили вони наперебій, обходячи дівчинку з трьох боків. Даша щось крикнула, але через гучну музику ніхто не почув її голосу.
Не роздумуючи, Марька вискочила з тіні, швидка, рішуча, стала поруч із Дашею.
— Відваліть, — прошипіла вона, — зараз наваляю вам!
Парубки спершу опешили, наче побачивши вирослого із землі білого привида, але потім, розгледівши дівочу постать, ще більше осмілішали.
— О, а ось і тобі подружка, Колян! Саме під тебе, довгонога, модна!
Найвищий із парубків спробував схопити її. Та не встиг. Марька вдарила першою — невміло, але від усієї душі. Отямившись, Даша вчепилася у волосся другому й знову закричала. Якраз у цей момент утворилася пауза між піснями, і на Дашин крик прибігли хлопці та вожаті. Двох скрутили одразу, а третьому вдалося вирватися. Але він зміг пробігти лише з десяток кроків. Марька схопила свого м’яча й точно послала його в потилицю втікачеві. Той повалився на асфальт і тут же був оточений.
— Чудовий кидок, сестричко, — сказала Даша. Вона вже прийшла до тями, хоч і дихала важко. — Дякую тобі.
— Будь ласка, — відповіла Марька і, підібравши м’яча, закрокувала до корпусу.
— Ти як, у порядку? — спитала Даша, наздоганяючи її, і вперше подивилася на Марьку без глузування.
— Так, усе добре.
Наступного ранку після зарядки Даша гукнула Марьку:
— Сестричко, ставай зі мною в пару! Вчитиму подач!
— У мене не вийде, Даш…
— Все в тебе вийде, ручаюся!
Уже за кілька хвилин м’яч літав через сітку від однієї дівчинки до іншої.
— Ніжніше, Мар’є, кінчиками пальців. Ось, молодець!
З тих пір багато що стало іншим. Не одразу. Але точно.
А в Батьківський день несподівано випав сніг. Він ішов із самого ранку — великими, тихими пластівцями. Пагін і сніжинки на трояндах біля їдальні виглядали дуже красиво, але від цього тепліше дітям не ставало.
Через сніг Марька не могла, як зазвичай, покинути корпус і піти кидати м’яч, тому просто сиділа в кімнаті й дивилася у вікно.
Ближче до обіду стали приїжджати батьки. Між центральним входом до табору й радіовузлом був протягнутий телефонний провід, який цього дня гудів не перестаючи.
Гучномовець, прироблений до високої сосни, і часу оживав:
— Кукушкіна Лєна, Султанова Аїда, Ілля Щукін, до вас приїхали батьки, — такі повідомлення неслися з гучномовця, приробленого до високої сосни.
Почувши свої імена, діти мчали до табірних воріт і з розбігу пірнали в обійми мам і тат.
— Ой, дівчатка, холоднеча яка, я поки дійду, захворію, — сказала Лєна Кукушкіна, почувши оголошення, — ну гаразд, як-небудь і в кофті не замерзну.
Але тут раптом пролунав голос, який рідко лунав у цих стінах:
— Надінь моє пальто, Лєн, воно тепле, не застудишся.
Всі повернулися до вікна й побачили, як Марька знімає пальто й простягає його дівчинці, яка тиждень тому назвала його бабусиним.
— Ой, дякую, Марь… Мар’яно.
Так вона відправила пальто з однією, потім з іншою сусідкою. Пальто мандрувало туди-сюди, побувало в десятках обіймів, просочилося чужими парфумами, запахом яблук, цукерок.. Кожна дівчинка щось приносила Марьці — шоколадку, баночку соку, жменю горіхів. І хоч Марька відмовлялася приймати частування, надвечір на її тумбочці утворився справжнісінький магазин.
Останньою побігла Даша. Накинувши пальто, вона зникла за дверима й пружною, спортивною ходою рушила в освітлені ліхтарем сутінки. Дивлячись їй услід, Марька подумала, що віддала б усе, аби й до неї хтось приїхав.
Вона лягла на ліжко, вкрилася з головою, як колись у ранньому дитинстві, намагаючись пожити кілька хвилин у своєму маленькому будиночку з ковдри.
Прокинулася вона від того, що хтось гладив її по плечу. У півдрімоті вона глянула й побачила профіль жінки, яка сиділа поруч із нею. Подумавши, що це, скоріше за все, сон, Марька перевернулася на інший бік — її ж ніхто ніколи не гладив. Але жінка не зникла й продовжувала сидіти поруч.
— Мамо? — спитала раптом Марька, не розплющуючи очей.
— Так, — відповіла жінка, — дозволь мені бути твоєю мамою.
— А мені — сестрою, справжньою, — це вже був голос Даші.
Після цього Марька остаточно прокинулася й сіла на ліжку. Жінка, яка хотіла стати її мамою, була такою ж гарною, як дочка. Марьці дуже сподобався її погляд, прямий і чесний, як у Наталії Андріївни.
Усміхнувшись, жінка сказала:
— Даша мені стільки про тебе розповіла, що я теж полюбила тебе. А ще вона каже, що ти найкраща дівчинка на світі й що без тебе вона звідси не поїде.
— Погоджуйся, Мар’є, будь ласка, — знову вступила в розмову Даша, підсівши ближче.
— А твій тато не буде проти? — спитала Марька. — Може, він не захоче?
— Він уже не проти, і до речі, він тебе знає.
— Звідки?
— Він як побачив мене в твоєму пальті, одразу спитав, де я його взяла. Я кажу: у сестри позичила, в Марьки. Він зрадів і сказав, що ти дуже хороша. Пам’ятаєш Ігоря Олеговича? Це він!
— Згодна, — сказала Марька і, заплакавши, впала в обійми мами й сестри.
Саме таку сцену побачили, повернувшись з вечері, сусідки по кімнаті.
Ігор Олегович чекав на Марьчине рішення в машині. І коли побачив сяючих дівчаток і дружину, все зрозумів і сказав, що буде щасливий стати батьком ще однієї доньки.
Дівчатка полюбили її після історій із хуліганами й пальтом. А ще вона не стала сама їсти все своє недільне частування, а влаштувала нічний пікнік зі свічкою, розклавши солодощі на своєму ліжку й запросивши сусідок розділити з нею цю трапезу.
Дівчатка вмовили її брати участь у конкурсі «Міс Юність», учили танцювати, робити зачіски й носити сукні.
А ще за тиждень табірний гучномовець сповістив відпочиваючих про те, що до Даші й Мар’яни приїхали батьки. Взявшись за руки, дівчатка помчали назустріч із тими, хто чекав на них біля воріт.
Причому і ті, хто зустрічали, і ті, кого зустрічали — розуміли, що переживають зараз, можливо, найщасливіші моменти у своєму житті.
