Зима наближалася до міста повільно, але невблаганно. Вітер уже гудів у вузьких вуличках, а перші сніжинки, легкі й несміливі, осідали на дахах багатоповерхівок.
Марта сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках горнятко з гарячим чаєм. Її погляд був прикутий до старої фотографії, що лежала перед нею: на ній її мати, Віра Петрівна, ще молода, стояла перед дерев’яною хатою в селі, тримаючи за руку маленьку Марту.
Хата виглядала затишно, з димом, що в’ється з комина, і засніженим садом навколо. Але це було давно. Зараз хата стояла пусткою, і Марта знала, що мати, якій уже виповнилося сімдесят п’ять, навряд чи впорається там сама.
— Треба її туди відправити, — пробурмотіла Марта, ніби сама до себе, хоча в кухні був її чоловік Сергій, який щойно повернувся з роботи.
Сергій, високий чоловік із сивиною на скронях, зняв пальто і кинув його на спинку стільця. Він нахмурив брови, почувши її слова.
— Куди це відправити? — перепитав він, наливаючи собі кави. — Ти про що, Марто?
— Про маму, — відповіла вона, не відриваючи очей від фотографії. — Вона ж сама казала, що сумує за селом, за своєю хатою. Може, їй там буде краще, ніж у нашій тісній квартирі.
Сергій поставив чашку на стіл так різко, що кава ледь не вихлюпнулася.
— Ти серйозно? — його голос звучав здивовано, майже обурено. — Та ж зима йде, Марто! Холодно буде, а топити як Віра Петрівна буде? Їй сімдесят п’ять, вона ледве по квартирі ходить, а ти хочеш її в село, в ту стару хату, де, підозрюю, уже й пічка не працює!
Марта зітхнула. Вона знала, що Сергій має рацію, але щось у ній опиралося цій логіці. Мати останнім часом стала ще більш дратівливою: вона скаржилася на шум міста, на сусідів, на тісноту їхньої двокімнатної квартири.
Кожного вечора Віра Петрівна розповідала історії про село, про те, як вона там була щасливою, як пекла хліб у печі, як ходила до лісу по гриби.
Марта відчувала, що мати задихається в місті, але водночас не могла позбутися думки, що відправити її в село — це ніби позбутися клопоту.
— Вона сама хоче, — тихо сказала Марта. — Ти ж чув, як вона вчора казала, що в місті їй душно, що вона хоче назад, до своєї хати.
— Хоче — це одне, — відрізав Сергій. — А чи зможе вона там жити — зовсім інше. Ти була в тій хаті востаннє коли? П’ять років тому? Десять? Ти знаєш, у якому вона стані? Там, може, дах тече, а ти її туди відправити хочеш, без краплинки жалю.
Марта різко підняла голову. Його слова зачепили її.
— Без краплинки жалю? — перепитала вона, і її голос затремтів. — Ти думаєш, мені легко про це думати? Вона моя мати, Сергію! Але я бачу, як вона тут мучиться. І ми з тобою… ми ж теж не можемо весь час бути з нею. У нас робота, діти, свої проблеми.
Сергій потер скроні, ніби намагаючись стримати роздратування.
— Марто, я все розумію. Але це не вихід. Якщо ти хочеш, щоб вона була щасливою, давай спочатку поїдемо в село, подивимося, що там із хатою.
Може, її треба ремонтувати, може, там узагалі жити неможливо. Ти ж не хочеш, щоб вона там замерзла чи занедужала?
Марта кивнула, хоча в її очах було видно сумнів. Вона знала, що Сергій правий, але в глибині душі боялася цієї поїздки. Що, якщо хата справді в жахливому стані? Що, якщо її мрія дати матері спокій і свободу розіб’ється об реальність?
Наступного тижня Марта і Сергій вирушили в село. Їхня донька, шістнадцятирічна Оленка, напросилася їхати з ними, бо, за її словами, “в місті нудно, а в селі, може, щось цікаве буде”.
Дорога була довгою, майже чотири години по засніжених трасах. Село, куди вони їхали, називалося Вільшани, і воно лежало в глибині лісів, далеко від великих міст. Коли вони нарешті дісталися до старої хати, сонце вже сідало, і все навколо було вкрите тонким шаром снігу.
Хата стояла на краю села, біля лісу. Її дерев’яні стіни потемніли від часу, а дах, вкритий старим шифером, виглядав так, ніби ще трохи — і він завалиться. Вікна були затягнуті павутинням, а сад, який колись буяв яблунями, тепер був зарослим бур’янами.
— Ого, — протягнула Оленка, виходячи з машини. — Це що, тут бабуся має жити? Це ж як у фільмі жахів!
— Не перебільшуй, — буркнула Марта, хоча сама відчула тривогу.
Сергій мовчки підійшов до дверей і спробував їх відчинити. Замок заіржавів, але після кількох спроб двері зі скрипом відчинилися.
Усередині пахло вогкістю і старим деревом. Пічка, що стояла в кутку, виглядала так, ніби її не топили роками. На підлозі лежав шар пилу, а меблі — старий стіл, кілька стільців і ліжко з прогнутою сіткою — були вкриті товстим шаром бруду.
— Ну, що я казав? — Сергій обернувся до Марти. — Це не хата, а руїна. Тут жити неможливо.
Марта мовчала. Вона пройшлася по кімнаті, торкаючись пальцями до стін. У її пам’яті спливали дитячі спогади: як вона бігала по цій хаті, як мати готувала вареники, як вони разом сиділи біля печі в зимові вечори. Але тепер усе це здавалося таким далеким, ніби з іншої реальності.
— Може, ми її відремонтуємо? — тихо запропонувала вона.
Сергій зітхнув.
— Відремонтувати? Ти уявляєш, скільки це коштуватиме? Новий дах, нова піч, утеплення, вікна… І хто цим займатиметься? Ми з тобою? У нас часу немає, Марто.
— А я б могла допомогти! — раптом втрутилася Оленка. Вона стояла біля печі, розглядаючи стару кахлю. — Ну, типу, прибирати, фарбувати. Це ж круто було б! Бабуся завжди розповідала, як їй тут подобалося. Може, вона б тут ожила.
Марта здивовано подивилася на доньку. Оленка рідко проявляла інтерес до сімейних справ, а тут раптом така пропозиція.
— Ти серйозно? — перепитала вона.
— Ага, — кивнула Оленка. — Тільки давайте спочатку спитаємо бабусю, чи вона взагалі хоче тут жити.
Коли вони повернулися додому, Віра Петрівна сиділа у своїй кімнаті, гортаючи старі альбоми з фотографіями. Її сиве волосся було зібране в акуратний пучок, а очі, колись яскраво-блакитні, тепер здавалися тьмяними від утоми.
— Мамо, — почала Марта, сідаючи поруч. — Ми були в селі. У твоїй хаті.
Віра Петрівна підняла голову, і в її очах спалахнув інтерес.
— У моїй хаті? — перепитала вона. — І як вона там? Стоїть ще?
— Стоїть, — кивнула Марта. — Але… вона в поганому стані. Дах старий, піч не працює, холодно там. Але ми з Сергієм подумали… може, її відремонтувати? Якщо ти хочеш туди повернутися.
Віра Петрівна на мить завмерла, а потім її обличчя осяяла слабка усмішка.
— Повернутися… — тихо повторила вона. — Знаєш, Марто, я ж там усе своє життя прожила. Там твій батько мені освідчився, там ти народилася. У місті мені… душно. Але я не хочу бути вам тягарем. Якщо хата в поганому стані, то, може, не варто?
— Ні, бабусю, варто! — втрутилася Оленка, яка стояла в дверях. — Ми її полагодимо, і ти там будеш, як королева! Я вже навіть придумала, як ми стіни пофарбуємо. Уявляєш, яскраво-жовті, як соняшники!
Віра Петрівна засміялася, і цей сміх був першим за довгий час, який Марта почула від матері.
— Жовті, кажеш? — перепитала вона. — Ну, це ми ще подумаємо. Але… якщо ви справді хочете, я не проти. Тільки обіцяйте, що не будете себе заганяти.
Наступні тижні були сповнені роботи. Сергій найняв кількох майстрів із сусіднього села, які погодилися відремонтувати дах і піч.
Марта з Оленкою взялися за прибирання і фарбування. Оленка, попри свій юнацький скептицизм, виявилася напрочуд завзятою.
Вона годинами вимивала вікна, чистила меблі і навіть намалювала на стіні в кухні маленький соняшник, який, за її словами, “додаватиме хаті тепла”.
Одного вечора, коли вони втрьох сиділи в хаті, п’ючи чай із термоса, Оленка раптом сказала:
— Знаєте, я думала, що це буде нудно. Але мені подобається. Тут так… спокійно. І бабуся, коли сюди приїде, точно буде щаслива.
Марта посміхнулася, дивлячись на доньку. Може, це і є той зв’язок між поколіннями, про який так часто говорила її мати?
Сергій, який досі був скептичним, також пом’якшав.
— Ну, що ж, — сказав він, оглядаючи свіжопофарбовані стіни. — Може, ми тут і самі колись захочемо жити. Але спочатку треба піч перевірити. Якщо вона не грітиме, усі наші старання підуть коту під хвіст.
Через місяць хата була готова. Дах більше не протікав, піч гуділа, наповнюючи кімнати теплом, а стіни сяяли свіжою фарбою. Марта привезла матір у село в ясний зимовий день, коли сніг виблискував під сонцем, а повітря було таким чистим, що аж різало легені.
Віра Петрівна вийшла з машини і зупинилася перед хатою. Її очі наповнилися сльозами.
— Боже мій, — прошепотіла вона. — Це ж моя хата… Моя домівка.
Вона повільно увійшла всередину, торкаючись до стін, до печі, до старого столу, який Оленка старанно відчистила. Марта йшла за нею, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.
— Мамо, тобі подобається? — тихо спитала вона.
Віра Петрівна обернулася, і її обличчя було сповнене вдячності.
— Подобається? — перепитала вона. — Марто, це більше, ніж я могла мріяти. Ви… ви повернули мені моє життя.
Оленка, яка стояла поруч, раптом кинулася обіймати бабусю.
— А я казала, що буде круто! — вигукнула вона. — І дивися, я ж тобі соняшник намалювала!
Віра Петрівна засміялася, обіймаючи онуку.
— Мій соняшник, — сказала вона. — Мої любі, дякую вам.
Тієї ночі вони вперше за багато років усі разом сиділи біля печі, слухаючи, як потріскують дрова, і розмовляли про минуле, про майбутнє, про те, як важливо пам’ятати, звідки ти родом.
Марта дивилася на матір, на доньку, на Сергія, і розуміла, що ця хата стала не просто домівкою для Віри Петрівни. Вона стала мостом, який з’єднав їх усіх.
Віра Петрівна залишилася в селі. Вона ожила, як і передбачала Оленка. Щодня вона поралася в саду, пекла хліб, а вечорами писала листи, які Оленка жартома називала “бабусиними мемуарами”.
Марта з Сергієм приїжджали щотижня, привозячи продукти і допомагаючи по господарству. А Оленка, яка спочатку вважала село “нудним”, тепер із нетерпінням чекала кожної поїздки.
— Знаєш, мамо, — сказала вона якось, коли вони їхали назад до міста. — Я думала, що це все для бабусі. Але, здається, це було і для нас.
Марта посміхнулася, стискаючи руку доньки.
— Може, ти й права, — відповіла вона. — Може, нам усім потрібна була ця хата.
Галина Червона
