Того року білі вродили так, що старі люди хрестилися. Після липневих дощів і теплих ночей ліс над селом пахнув вологою землею, а в моху стояли міцні боровики з бурими капелюхами, мов хлібини, що самі вийшли з печі.
Микола вертався з лісу тільки вночі. Заходив у двір тихо, ставив у сінях два повні кошики, накривав їх мішковиною і довго мив руки біля криниці.
Галина стояла на ґанку з рушником на плечі.
— Знову до півночі ходиш, — сказала вона.
— Гриб не питає, котра година, — відповів Микола. — Він або є, або його немає.
— А вдень де був?
— У лісі.
— У якому лісі, Миколо? Василь о четвертій заходив. Каже, ви з ним домовлялися йти разом, а ти встав до світанку і пішов сам.
Микола випростався, і вода стекла з його долонь на землю.
— Я йому не наймит і не дитина. Хочу, то йду з ним, хочу, то сам.
— Ви ж усе життя ділили навпіл. І гриби, і дрова, і сіно.
— Те, що було, вже було. Лягай спати.
Вона не лягла. Дочекалася, поки він засне, вийшла в сіни, підняла мішковину й довго дивилася на гриби. Це були не лісові дрібнички.
Кожен гриб був такий, що хоч у музей: товсті ніжки, пружні капелюхи, жодного червивого. Таких не знайдеш у звичайному лісі, їх росте стільки тільки на старих місцях, де ніхто не ходить.
Вона зрозуміла, звідки вони, і серце її стислося.
Наступного дня вранці Микола поїхав у місто. Повернувся надвечір, чисто поголений, у чистій сорочці, і ще з порога простягнув їй маленьку коробочку з темно-синього оксамиту.
— Це тобі, — сказав він. — До річниці. Двадцять п’ять років скоро.
Галина відкрила коробочку. Золота обручка з тоненьким каменем лежала на білому атласі й ловила світло з вікна.
— Миколо, це ж дуже дорого.
— Не дорожче за тебе.
— Звідки гроші?
— Я продав трохи грибів.
— Трохи грибів не стільки коштують, — тихо сказала вона. — Скільки ти їх продав?
— Скільки було, стільки й продав. Чого ти починаєш? Я тобі подарунок приніс, а ти допит влаштовуєш.
— Бо я знаю, де такі гриби ростуть, — сказала Галина. — Це Явдохине урочище. Це земля Оксани.
Микола відвернувся до вікна і довго мовчав.
— Оксана в Польщі, — нарешті сказав він. — Земля пустує, гриби гниють. Нікому від того ні тепло, ні холодно.
— Їй тепло. Це її земля.
— Земля. Дві сотки лісу з вільхою. Вона туди п’ять років не заходила.
— Це не твоє, — повторила Галина.
— А що в мене твоє, а що моє? Ти все життя рахуєш, хто кому винен. А я хотів, щоб ти хоч раз усміхнулася.
Вона поклала коробочку на стіл, але обручку лишила на долоні.
— Я усміхнулася б, якби ти приніс її чесно.
У ту мить на подвір’ї гавкнув пес, і хтось сильно, по-хазяйськи грюкнув хвірткою. До хати зайшов Василь, брат Миколи, а за ним його дружина Марта з очима, що вже наперед горіли.
— Добрий вечір, — сказав Василь, не дивлячись на Галину. — Ми по справі.
— Сідайте, — відповіла вона.
— Постоїмо, — сказала Марта. — Миколо, ти був сьогодні в Івана-Франківську.
— Був.
— У Степана на базі. Він вітається, він усе розповів. Сорок два кілограми білих за два дні. І гроші ти взяв наперед, і ще сказав, що то від нас обох.
Микола повільно повернувся до них.
— Хто тобі таке сказав?
— Степан. Він телефонував Василеві, питав, чи й надалі від нас брати, бо йому дуже сподобався товар. Ми з Василем стояли й слухали, як ми, виявляється, вже віддали сорок кілограмів, яких у вічі не бачили.
— Я нічого не казав, що від вас обох, — сказав Микола.
— А що ти казав?
— Що від Миколиних.
— А хто такі Миколині, коли в усіх селі знають, що ми з тобою двоє і що ліс у нас спільний?
Василь нарешті підняв голову.
— Брате, я не питаю про гроші, — сказав він. — Гроші то дрібниця. Я питаю, чому ти мені збрехав. Ти сказав, що поїдеш у Кути по дрова. А сам пішов на Явдохине урочище.
— Я нікому нічого не мусив пояснювати.
— Мусив, — тихо відповів Василь. — Бо там я ходив ще хлопцем. І коли Явдоха вмирала, вона мені сказала: «Гляди за місцем, Васильку, воно добре людям служить, якщо його не чіпати».
— То чого ж ти не глядів?
— Бо я чесно думав, що ти теж пам’ятаєш.
Марта скинула хустку на плечі.
— Він пам’ятає тільки те, що йому вигідно. Он і Галині обручку купив. Ми вже бачили, у якому магазині, і скільки заплатив.
Галина стояла, стиснувши коробочку так, що аж побіліли пальці.
— Мартусю, прошу тебе, не тут.
— А де, Галю? Де нам про це говорити? У церкві? Твій чоловік украв у сироти гриби, щоб купити тобі золото, а ти ще й дякуєш?
— Я не дякую, — тихо сказала Галина.
— Тож віддай.
— Віддам.
— Що ти віддаси? — різко спитав Микола. — Обручку? Вона вже моя і твоя. Я за неї заплатив.
— Ти заплатив чужим, — відповіла вона. — Тож вона не наша.
— Дуже ти розумна стала.
— Це не розум, Миколо. Це сором.
Наступного ранку в село з міста приїхав Степан. Високий, у шкіряній куртці, з усмішкою, яка нікому не віщувала добра. Він без запрошення зайшов у двір до Миколи.
— Дядьку Миколо, привіт, — сказав він. — Хотів поговорити по-людськи.
— Говори.
— Мій клієнт з Польщі просить завтра ще вісімдесят кілограмів. Платить удвічі. Тільки гриби мають бути такі ж, як ті, що ви привозили.
Галина вийшла з хати, витираючи руки.
— Ви хто такий? — спитала вона.
— Покупець. Ми з вашим чоловіком працюємо.
— Ми з ним нічого не працюємо, — відповіла вона. — Їдьте собі.
— Пані, ви не ображайтеся, але ваш чоловік мені вже винен.
Микола зблід.
— Я тобі нічого не винен.
— Ви взяли аванс. Десять тисяч гривень. За весь тиждень. А привезли тільки сорок кілограмів, а мали шістдесят.
— То ти ж сам казав, що можна потім докласти.
— Можна, дядьку, можна. Але вже завтра.
Галина повільно спустилася сходами.
— Ти взяв наперед? — спитала вона у чоловіка.
— Я хотів на обручку…
— Ти купив обручку в борг?
— Не в борг. Це ж гроші за гриби.
— За гриби, яких ти ще не привіз, — сказала вона. — Тобто ти ще й боржник. Це ти мені приніс? Подарунок на кредитці з чужого лісу?
— Я хотів, щоб тобі було приємно.
— Мені приємно було б, якби ти хоч раз зайшов до дому і сказав мені правду.
Степан тихо засміявся.
— Родинні розбірки, я розумію. Я зачекаю в машині. Але завтра до дванадцятої, будь ласка.
Він пішов, і в дворі лишилася тиша, густа, як перед грозою.
— То що тепер? — спитала Галина.
— То піду ще раз, — відповів Микола. — Назбираю, віддам йому, і закрию тему.
— Ти знову підеш на Оксанину землю?
— А куди ще?
— Нікуди. Ти нікуди більше не підеш.
— Ти мені не заборониш.
— Заборонять інші.
Увечері в хату зайшов син Тарас, студент, який приїхав на вихідні з Львова. Він мовчки слухав розмову з порога, а потім кинув рюкзак на лавку.
— Я все чув, — сказав він. — Тату, ти що, справді це зробив?
— Не вмішуйся.
— Я вмішуюся. Бо це моя мама. І моя тітка Оксана, яка мені, між іншим, оплатила перший семестр, коли в нас не було грошей.
— Вона тобі що?
— Вона тобі не казала. Бо просила не казати. Але так, тату. Вона тоді надіслала мамі півтори тисячі злотих, і мама відразу віддала їх за моє навчання.
Микола повільно сів на лавку.
— Галю, це правда?
— Правда.
— Чому ти мені не сказала?
— Бо ти б образився. Бо ти завжди ображаєшся, коли комусь щось винен.
— То ось чому ти так…
— Так, — кивнула вона. — Ось чому.
Тарас підійшов до стола, подивився на синю коробочку і взяв її в руки.
— Скільки вона коштує?
— Двадцять вісім тисяч, — сказав Микола.
— Двадцять вісім, — повторив Тарас. — Тату, ти рік мене на цю суму годував.
— Я не думав.
— Вірю. Ти й не думав. Ти просто хотів бути героєм.
— Не говори так із батьком.
— Мамо, — сказав Тарас, не відводячи погляду від Миколи, — я завтра їду з тобою в місто. Віддамо обручку, повернемо гроші, а решту скажемо Оксані самі. Хай вирішує, що з ним робити.
— Ви мене судите, мов злодія, — прошепотів Микола.
— А ти хто? — тихо спитала Галина.
Він довго мовчав, а потім раптом піднявся, схопив куртку і вийшов у ніч. Двері гупнули. Галина не рушила за ним. Вона сіла за стіл, розгорнула коробочку й дивилася на обручку, поки та не стала розпливатися перед очима.
Микола повернувся під ранок, промоклий, із глиною на колінах. Пройшов у сіни, не роззуваючись, і поставив на підлогу порожній кошик.
— Я ходив туди, — сказав він глухо.
— Навіщо?
— Хотів назбирати, що відвезти Степанові. А там… Галю, там сидить Василь.
— Василь?
— Сидить під вільхою з ліхтариком. Каже, що вночі стеріг урочище. Бо знав, що я прийду.
Галина підняла очі.
— І що він сказав?
— Нічого. Подивився й сказав: «Іди додому, Миколо». І я пішов.
— Він мав право тебе вигнати.
— Мав.
— Ти розумієш, що він тебе пожалів?
— Розумію, — сказав Микола. — Тому й сорому більше.
Він сів навпроти, поклав руки на коліна, і вона вперше побачила, які вони в нього втомлені, зі старими тріщинами від роботи.
— Галю, я хотів тобі подарувати щось, чого ніхто в селі не має. Я все життя тільки сіно косив. А тут раптом узяв і зміг.
— Ти зміг узяти чуже.
— Так.
— Але ти хоч скажеш це вголос?
— Сказав.
— Не мені. Оксані.
Він кивнув.
Уранці вони поїхали втрьох. У ювелірній крамниці продавець довго крутив обручку в пальцях, а потім сказав, що без чека та з розпакованою коробочкою може повернути лише дев’яносто відсотків.
— Нехай дев’яносто, — сказала Галина.
— Хай, — відповів Микола.
Тарас мовчки рахував гроші.
Із Оксаною він зв’язався відеодзвінком просто біля банкомата. Вона з’явилася на екрані втомлена, в робочому жилеті, десь на складі.
— Що там у вас? — спитала вона.
— Тітко Оксано, — сказав Тарас. — Тут тато хоче вам щось сказати.
Микола стояв, дивлячись у землю.
— Оксано, — вимовив він. — Я брав гриби з твого урочища. Продавав. Хотів купити Галі подарунок. Мені соромно.
На екрані запала довга тиша.
— Скільки? — нарешті спитала вона.
— Сорок два кілограми.
— Ти мені їх повернеш?
— Гроші поверну. Усі, що були.
— А гриби?
— Грибів уже нема, Оксано.
— Ото ж, — сказала вона. — Знаєш, Миколо, я в тому лісі виросла. Баба Явдоха мене туди водила, коли мені було шість. Я не заходила п’ять років, бо мені боляче там бути. Але це не означає, що воно нічиє.
— Я розумію.
— Не думаю. Але вже добре, що ти це сказав. Гроші віддай мамі. Хай вона купить собі дрова на зиму.
— Віддам.
— І ще одне, Миколо. Наступного року на Покрову прийдіть із Галиною й Василем разом. Нехай буде спільний кошик. Тільки тоді, коли я скажу.
— Прийдемо.
Екран погас.
Гроші вони віддали Оксаниній мамі в той же день. Стара сиділа на лавці, довго рахувала купюри, а потім сказала тихо:
— Бог із тобою, Миколо. Тільки більше не ходи тим шляхом.
Василь два тижні не розмовляв із братом. Потім одного вечора підійшов до Миколиного плоту, поставив на землю старий кошик і сказав:
— Субота. Рано. Ходімо на Кути, там дрібніші, але наші.
— Наші?
— Ні, не наші. Нічиї. Але чесні.
Вони пішли вдвох у суботу. А Галина в той день стояла на ґанку з рушником на плечі й дивилася їм услід. На пальці в неї було те саме тонке колечко, яке Микола двадцять п’ять років тому купив у районному магазині за місячну зарплату, без жодного каменя. Воно трохи потемніло, але сиділо як вросле.
— Гарне, — сказала Марта, проходячи повз ґанок із відром.
— Яке?
— Оте, що ти носиш.
Галина подивилася на свою руку, посміхнулася й відповіла:
— Воно правдиве.
Світлана Малосвітна
