Баба Парасковія пішла з життя тихо, у середу вранці, коли за вікном ще лежав туман, а в курнику вже сердито квоктали кури, які чекали на зерно. Поховали її в суботу на сільському цвинтарі біля чоловіка. А в неділю по обіді в хаті, де ще пахло воском і сушеною м’ятою, за довгим дубовим столом зібралися троє її онуків.
Оксана приїхала з Києва на новенькій машині й тримала сумочку на колінах, ніби в чужому місці. Микола жив за чотири кілометри, в сусідньому селі, і вже третій день ходив по двору з рулеткою. Галина прилетіла з Кракова лише напередодні й мала квиток назад на вівторок.
— Давайте по-людськи, — почала Оксана. — Без криків. Складемо список і розділимо все порівну.
— Список уже є, — сказав Микола й витяг зі штанів складений учетверо аркуш. — Я вчора вночі писав.
— Вночі писав, — повторила Галина. — Бабу ще не охололи могили, а ти вже список пишеш.
— А що я мав робити? Чекати, поки ви нагрянете й порозбираєте все, що кому сподобалось?
— Ніхто нічого не розбирає.
— Ти он на скриню ще на похороні дивилась, як на здобич.
— Я на скриню дивилась, бо в ній баба тримала мамине весільне вбрання.
— От бачиш. Уже є що ділити.
Оксана постукала долонею по столу.
— Тихо обоє. Читай, Миколо.
Микола розправив аркуш і прочитав повільно, з притиском, ніби оголошував вирок.
— Хата. Хлів. Город, тридцять соток. Садок. Сарай із косою й граблями. Телевізор. Піч. Скриня. Швейна машинка. Образи. Килими. І курник.
— Курник, — сказала Галина. — У нас у списку курник.
— А що, не майно? Одинадцять курей і півень.
— Дванадцять курей, — тихо сказала Оксана. — Баба рахувала рябу окремо, бо вона ходить за огорожу.
— Тим більше, — буркнув Микола.
Спершу ділили легке. Оксана взяла килими, бо вони були гарні й не займали місця в багажнику. Галина попросила образи й мамину скриню, і ніхто не заперечив. Микола забрав телевізор, косу, сокиру й дві бочки з погреба. Тільки коли дійшло до швейної машинки, у кухні стало тісно.
— Машинка моя, — сказала Оксана.
— З якого це дива?
— З такого, що вона найдорожча. Це справжній «Зінгер», ще довоєнний.
— Тим паче, — сказала Галина. — Мама на ній шила наші перші сорочки. Я хочу її забрати.
— Ти її в Краків потягнеш? У літак засунеш?
— Дошлю. Заплачу й дошлю.
— Заплатить вона, — Оксана гірко посміхнулась. — Ти в Польщі пару років попрацювала, і все, пані?
— А ти в Києві що, княгиня? Ти приїздила до баби два рази за п’ять років. Я хоч гроші слала щомісяця.
— Гроші, — повторила Оксана. — Он воно як. Гроші слала. А хто їй у лікарню вози купував, поки ти лічила злоті?
— Ти купувала? Ти?
— Так, я.
— Це неправда, — вдруге втрутився Микола. — Лікарняні вози купував я. Ти тільки перевела гроші, і то на другий тиждень.
— Ну от, — сказала Оксана. — Тепер і ти герой.
— А хто, по-твоєму, баби город копав? Хто дрова возив? Хто дах латав торік, коли текло в коридорі?
— Ніхто тебе не просив, — відрізала Галина.
— Баба просила.
— А гроші за дах ти в неї потім не брав?
Микола зблід і поставив аркуш на стіл дуже обережно.
— Що ти сказала?
— Те, що чула. Баба мені по телефону казала, що давала тобі шість тисяч на шифер.
— Давала. І я той шифер купив.
— Шифер коштував чотири.
— Двісті гривень я додав із власної кишені на цвяхи й рубероїд. Чого ти рахуєш мої кишені, ти, що нічого тут не робила?
— Тихіше, — сказала Оксана. — Он віконце відчинене, Степан усе чує.
Вони справді замовкли. За перелазом, на межі, стояв дід Степан, сусід, у вичовганому кожусі, хоч на дворі було майже тепло. Він стояв там уже, мабуть, хвилин десять і не вдавав, що слухає.
— Добрий день, — гукнув він. — Я не заважаю.
— Заважаєте, — сказав Микола. — Ми тут сімейні справи розбираємо.
— Розбирайте, розбирайте. Тільки я хотів нагадати про межу. Парасковія мені обіцяла півметра вздовж тину, бо в мене там стара груша.
— Яка ще обіцянка? — Оксана вийшла на ґанок. — Ніхто нам нічого не казав.
— Бо вона не казала, вона мені слово дала. На похороні чоловіка свого, вісім років тому.
— Слово не документ, діду, — сказав Микола. — Є кадастр, є межа, а груша ваша росте на нашій землі.
— На нашій, — підтвердила Галина, і це були перші слова за день, коли троє погодились.
Степан довго дивився на них, потім махнув рукою.
— Будете жалкувати, — сказав він і пішов у свій двір, накульгуючи.
Повернулись на кухню, і сварка спалахнула з новою силою. Тепер ділили курник.
— Я беру кури, — заявив Микола. — Мені ближче доглядати, в мене господарство, у вас міські квартири.
— А яйця? — спитала Галина.
— Що яйця?
— Куди яйця діти? Вони ж щодня несуться. До мого вівторка їх набереться штук сорок.
— Мої яйця. Кури мої, яйця мої.
— Ні, — сказала Оксана. — Поки хата не розділена, все спільне. Кури теж, і яйця теж.
— То що, мені їх вам по чотири штуки роздавати?
— Роздавати поровну. Це справедливо.
— Справедливо, — Микола засміявся без радості. — Ти мені про справедливість будеш розповідати? Ти, що в Києві жила, поки я баби підгузки міняв останній місяць?
У кухні стало дуже тихо. Оксана повільно підвелась.
— Не смій, — сказала вона. — Ти не знаєш, що я робила.
— А що ти робила? Розкажи.
— Я платила за ліки. Кожного місяця. Двісті доларів. Баба сказала нікому не говорити, бо вам було б соромно.
— Двісті доларів, — Галина відкинулась на спинку стільця. — А мені вона казала, що ліки оплачую я.
— Бо вона не хотіла нас сварити, — сказав Микола, і голос у нього раптом став хрипким. — Вона всім казала, що тільки ти допомагаєш. Кожному.
Вони подивились одне на одного, і вперше за весь день ніхто нічого не сказав. Годинник на стіні цокав голосно й нахабно.
— То баба нас обдурювала, — промовила нарешті Галина.
— Не обдурювала, — Оксана сіла назад. — Берегла.
— Від чого берегла?
— Від цього самого.
Уже сутеніло. Микола вийшов у двір. Минуло з десять хвилин, і всі троє почули, як у курнику щось гепнуло. Потім заквоктали кури, потім стукнули двері, і Микола став на порозі кухні, весь у пір’ї й соломі, з іржавою бляшанкою від чаю в руках.
— Що там? — спитала Галина.
— Рябу шукав. Вона знову сховала кубло. Залізла під сідало, а там дошка хитається. Дивіться.
Він поставив бляшанку на стіл. Оксана відкрила кришку, і всередині на пожовклому ситцевому клаптику лежали складений удвічі папір, конверт із трьома іменами й акуратно перев’язана ниткою пачка грошей.
— Читай, — сказала Галина.
— Це не мені, це нам усім, — Микола дістав конверт. — Тут написано «Оксані, Миколі й Галі, коли почнуть сваритись».
— Вона знала, — тихо сказала Оксана.
Микола розірвав конверт і розгорнув листок. Читав він повільно, спотикаючись на кожному слові, бо почерк був старечий, тремтливий.
— «Любі мої. Якщо ви читаєте це, значить, мене вже нема, а ви вже на другий день ділите хату. Знаю я вас. Ви всі в маму пішли, така була впертюха, що з рідною сестрою тридцять років не розмовляла через діжку».
— Яку діжку? — спитала Галина.
— Не перебивай. «Хата записана на вас трьох порівну. Папери в нотаріуса в Коломиї, він знає. Гроші в цій бляшанці не ділити. Це на пам’ятник мені й вашим дідові з мамою, щоб був один, гарний, а не три криві».
— Три тисячі доларів, — Оксана перерахувала пачку. — Досить на хороший граніт.
— «Курей віддайте Степанові. Він добрий чоловік, тільки забудькуватий, а я йому літо тому позичила тисячу й так і не взяла назад. Нехай кури будуть замість боргу, а півмера землі вздовж тину нехай буде за грушу. Вона родить гарно, пригостіть його».
Микола зупинився й подивився на сестер так, ніби хтось різко вдарив його по лобі.
— Вона все знала, — повторила Оксана. — Про Степана, про курей, про нас.
— Читай далі, — прошепотіла Галина.
— «А тепер головне. Я не просила вас повертатись. Не просила помирати разом зі мною. Я просила одного: щоб ви посиділи за моїм столом, хоч раз усі разом. Бо за тим столом ми й обідали, й плакали, й вас хрестили. Не віддавайте швейну машинку нікому з вас окремо. Хай стоїть у хаті, а хата хай стоїть у вас у трьох. Приїздьте на Великдень. Яйця фарбуйте разом, так, як мама з вами фарбувала. Цілую вас. Ваша баба Парася».
Микола опустив листок на стіл. У кухні було чути, як ледь хрипить старий холодильник, як у курнику щось шарудить і як де далеко гавкає собака.
— Ми справді вдурні, — сказала Галина й витерла щоку рукавом.
— Ми діти, — відповіла Оксана. — Просто діти, які багато років не говорили одне з одним.
— Я по телефону про шифер, — почав Микола й затнувся. — Галю, вибач. Я справді взяв шість, а шифер коштував чотири. Решту я в баби на ліки віддав, а їй не сказав, бо соромився.
— Я думала погане про тебе, — Галина зітхнула. — Усі ці роки думала.
— А я думала погане про вас обох, — сказала Оксана. — Що ви тут при бабі, а я там сама, і не знаю, як це все так вийшло.
Вона раптом засміялась, першим тихим коротким сміхом, і сміх підхопили інші двоє, і за хвилину вони вже сміялись усі разом, до сліз, до кашлю, ніби хтось відчинив вікно в душній кімнаті.
— Яйця, — сказав Микола, ледь переводячи подих. — Ми ж три години ділили яйця.
— Сорок штук, — Галина витерла очі. — Ми майже розійшлись через сорок яєць.
— Ну то давайте їх з’їмо, — запропонувала Оксана. — Усі. Прямо зараз.
— Всі сорок?
— Скільки є. Я яєчню на салі зроблю, як баба робила. Ти, Галю, хліб поріж. А ти, Миколо, піди Степана поклич.
— Степана? — Микола підвів брови. — Навіщо?
— Бо в листі сказано, що його треба пригостити. І розповісти, що груша його.
Микола зморщив лоба, потім похитав головою, але вже без злості.
— Піду. Тільки хай він нам не розказує, що це ми були неправі.
— Звісно, будемо, — сказала Галина. — Ми були неправі. Просто сьогодні нехай це залишиться між нами.
Через пів години на кухні шипіла велика чавунна сковорода, а за столом, під вишитим рушником на образах, сиділи четверо. Степан, трохи збентежений, тримав у руках шапку й дивився то на яєчню, то на молодих.
— Парасковія була жінка, — промовив він урешті. — Таких тепер немає.
— Вона нас усіх одним листом помирила, — сказала Оксана.
— А мене півметром землі, — додав дід, і на губах його заграла хитра усмішка. — І тисячею, яку я давно забув.
— Не забули ви, — сказав Микола. — Ви цілий рік чекали, що ми вам про неї скажемо.
— Може, й чекав.
Галина розламала скибку хліба й поклала її поруч із Оксаниною тарілкою.
— Давайте домовимось, — сказала вона. — Швейна машинка залишається тут. Хата теж. Ми ставимо один пам’ятник і приїжджаємо на Великдень усі разом, навіть коли кожен із нас буде злий на інших.
— Навіть тоді, — підтвердив Микола.
— Особливо тоді, — додала Оксана.
Надворі зовсім стемніло. Десь у курнику рябу ще вовтузилась на сідалі, наче не могла вмоститись, і час від часу тихо, ображено квоктала, мов розповідала сусідкам, як люди довго не вміли ділити те, що ділити не варто. А в хаті світилось вікно, і за ним вчотирьох доїдали яєчню з недоїденого, неподіленого бабиного хліба.
Тетяна Макаренко
