Ми раніше проживали в іншому районі, там у мене була сусідка – Маринка. У її мами – досить милої і чудової жінки Ірини – було своє кафе. Гроші її геть не псували, як то часто буває. Вона ніколи не дивилась зверхньо на когось. Завжди приязно з усіма спілкувалась.
Я спілкувалася і з мамою, і з донькою. З Маринкою – так як діти ходили в одну групу, з Іринкою – за віком підходили, і були спільні інтереси. Маринка сина виховувала одна, бабуся у внукові душі не чула. Але пацану потрібен батько, тому Маринка була у вічному пошуку. Вона була слабка на всі місця, тому шукачів на ці місця було море, а от бажаючих стати татом не знаходилося. Результати пошуку не змусили себе чекати. Маринка стала матір’ю дочки.
Бабуся взяла на себе відповідальність і за внучку, благо, гроші в сім’ї водилися. Потім ми купили квартиру, переїхали, доньку і спілкування наше припинилось.
З Маринкою довго не бачилися. І тут я її зустрічаю знову при надії. Знову, Карл. Маринка дарує бабусі дочку і тікає. На моє здивоване запитання бабуся сказала: хіба вона нам потрібна? Саме бабуся заборонила забирати дитину додому.
Тобто, виходить, що двоє онуків їй потрібні, а третя стала не потрібна? І як вона це визначила?
Дівчинку потім таки удочерили, а у Ірини бізнес прогорів. В прямому сенсі. Замкнула проводка в кафе. Чи не кара?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
