— Мариночко, твоя весільна сукня сім років у шафі висить, а я покупців знайшла, — тараторила Людмила невістці телефоном. — Моя сусідка Катерина купить її сьогодні.
— Мені все одно, якщо знайшли покупців, можете продати й гроші собі залишити, — відповідала вічно заклопотана Марина.
Насправді вона давно забула про існування весільного вбрання, яке залишилось у домі свекрухи після переїзду. Просто одразу після весілля молоді жили разом із батьками, а через кілька років купили квартиру й перебралися в інший район міста. Там місця було багато, а меблів мало, тому речі перевозили частинами.
— Сукню забирати навіть не буду, — сказала вона тоді свекрусі. — Може, продамо, а якщо ні, то поріжете на клапті — на дачі згодиться.
— Воно занадто гарне для дачі, — милувалася вбранням Людмила. — Воно б іще могло одну наречену прикрасити!
— Авжеж гарне, але воно цінне тільки в день весілля, а через кілька років стане просто збирачем пилу, тож нехай залишається тут, — підтримав дружину Руслан.
Потім вони й думати забули про речі, що лишилися в материнському домі. На роботі накопичилися проблеми, потім у них з’явилося троє дітей, і вся увага йшла на них. А дзвінок свекрухи щодо продажу не викликав у Марини особливих емоцій, бо вона щойно вийшла з батьківських зборів у садочку старшої доньки, поспішала в продуктовий магазин і думала, що приготувати на вечерю для сім’ї.
— Ти нормальна взагалі? — виплеснула на Марину невдоволення за кілька днів подруга Ірка.
— Для початку поясни суть претензії, ми ж наче не сварилися, — зовсім не розуміла її Марина.
— Навіщо ти погодилася свою весільну сукню продати? — кричала вона. — Я розумію, можна не вірити в прикмети й погану енергетику, але навіщо загравати з негативом?
— Чим більше ти говориш, тим менше я розумію суть проблеми, — почала сердитися у відповідь Марина. — Нормально поясни, про що ти взагалі.
— Я тебе взагалі не розумію. На минулому тижні навіщо у твоїй весільній сукні Лізу в останню путь проводжали? — не здавалася Іра. Ліза була племінницею вашої сусідки. Ти, скоріш за все, її не пам’ятаєш, бо вони жили на іншій вулиці. Дівчини нестало несподівано, а я впізнала твою сукню.
— Що? Як це? — не розуміла суть того, що відбувається, Марина. — Мені свекруха казала, що хоче продати весільну сукню і все.
— Чудово, ти навіть не знала, зате тепер у курсі, — невдоволено відповіла роздратована подруга.
Марині знадобився час, аби зібратися з думками, знайти слова й нормально поговорити зі свекрухою, яку хотілося насварити.
— Що тут такого? — щиро не розуміла свекруха. — Я не стала тобі казати, щоб не засмучувати.
— Якби ви правду сказали, я б не дозволила продавати сукню, — намагалася не розплакатись Марина. — Краще б ви просто її на смітник викинули!
— А навіщо викидати те, що людям знадобилося? — відстоювала свою точку зору пенсіонерка. — Я сама Катерині цей варіант запропонувала, коли дізналася про їхню проблему. Вони люди небагаті, а я й грошей багато не просила, у підсумку сусідам допомогла.
Сусідів Марина розуміла й щиро їм співчувала, але на свекруху була ображена, вважаючи її вчинок передвісником негативних подій.
— Мати, звісно, негарно вчинила, але ти не переймайся так сильно, — втішав її потім чоловік. — Нічого не сталося, а ту дівчину я ще дитиною пам’ятаю, щиро шкода її.
Відтоді Марина втратила сон і спокій, бачачи у всьому негативні знаки. Зі свекрухою вона категорично відмовилася спілкуватися, порятунок шукала у роботі та домашніх клопотах. Та все одно подумки постійно поверталася до пережитого, від чого на душі ставало важко. А потім справді почалася низка неприємностей, у яких Марина бачила певну причину.
— За останні два місяці діти перехворіли по кілька разів, побутова техніка в домі почала ламатися, чоловік якось віддалився, а я почуваюся дивно, — скаржилася вона подрузі.
— А я одразу казала, що нічого доброго з вчинку твоєї свекрухи бути не може, — накручувала Ірина. — Треба терміново в церкву йти, щоб зняти негатив.
І почалися забіги до священиків, які обіцяли вирішення всіх проблем, тільки от покращення не було видно. Марина нервувала.
— Заспокойся? — сердився Руслан. — Що з тобою відбувається? Ходімо до лікаря.
— Матір свою краще відведи, це вона мене доводить, — кричала Марина. — Я так і знала, що вона мене терпіти не може і вирішила позбутися через сукню.
— Що за нісенітниця, не хочу нічого слухати, — сумнівався у адекватності дружини чоловік.
— Це правда, — не здавалася вона.
Дивна поведінка жінки тривали кілька місяців, поки Руслан не поставив умову: або вони йдуть до психолога, або подають на розлучення, бо далі існувати в такому режимі було важко для всіх. Лікар довго й уважно слухав емоційну розповідь жінки, давав поради й намагався повернути її в реальний світ, бо вона сама себе загнала в глухий кут через такий стан. Лише після курсу лікування Марині стало трохи легше, але остаточно від тривоги вона не звільнилася.
Жінка наважилася зайти ще в один храм. Для цього спеціально поїхала до Львова.
— Бачу, щось тебе тривожить, — сказав їй сивий священник. — Якщо хочеш, можемо поговорити.
І Марина зрозуміла, що саме цього вона зараз і хоче. Вона довго розповідала священнику історію в подробицях і деталях, а він слухав і важко зітхав.
— Проблеми у твоєму житті почалися не через свекруху, — сказав він потім. — Не кажу, що вона вчинила мудро, але ще більше помилок ти зробила, коли поводила себе неправильно зі своїми рідними, своєю сім’єю.
— А що ж мені треба було робити? — не розуміла Марина.
— Не там шукала і не в тому, — промовив старець, поклавши зморшкувату руку на руку Марини. — Не треба нічого надумувати, просто живи, як раніше: дітей виховуй, чоловіка люби й батьків поважай.
— І нічого після історії з сукнею не буде? — все ще сумнівалася вона.
— Ми те, у що самі віримо, — продовжив священник. — Вір у світло й добро, за душу тої дівчини можеш поставити свічку, і відпусти все з миром.
— І я житиму нормально? — не розуміла Марина.
— Ти б і жила весь цей час нормально, якби сама негатив не притягувала, — повчав він. — Вір у Любов, вона допоможе все вирішити й від проблем урятує.
Цим мудрим порадам Марина послухалася: увагу від неприємної історії переключила й намагалася повернутися до колишнього ритму життя. З квартири свекрухи решту своїх речей вона все одно забрала — про всяк випадок. У сім’ї домовилися назавжди цю тему забути й не згадувати. Лишалося тільки помиритися зі свекрухою, але до цього Марина поки що не була готова.
