«Матусю моя, не йди!»- але вона пішла й не повернулася

Він лежав і плакав на ліжку в кімнаті дитбудинку. Йому, маленькому чотирирічному Сашкові, було страшно. Він не розумів, куди пропали його мама і тато. Маленьке сердечко стискалося від болю, схлипуючи, Сашко кликав: «Матусю, матусю …!» Але ніхто не приходив, всі діти спали, а вихователям не було діла до сліз чергової покинутої дитини.

Сашка народила світові якась наpкоманка, кинувши його тут же в полoговому будинку. Через півроку його усиновила благополучна сім’я, в якій він прожив три з половиною роки.

Він нічого цього не знав, в дитячій пам’яті не збереглися спогади перших місяців життя. Всі вважали, що малюкові дуже пощастило, адже відразу знайшлися батьки, і він не встиг своїм маленьким розумом усвідомити, що його покинули.

Три з половиною роки Сашко жив в родині, де мама і тато любили його … Потім, сталося несподіване щастя – мама Світлана сказала, що у нього з’явиться братик або сестричка. Сашко був радий, хоча навіть не розумів чому. З цього дня все змінилося. Він став відчувати, що матеріі він не потрібен, а тата, взагалі дратує. Малюк з усіх сил намагався зробити приємно своїй матусі, обіймав її, залазив на коліна, але Світлана стала його  уникати.

Читайте також: Його життя написане сльозами. Маршрут на Небо

Сергій, чоловік Світлани, завжди був проти усиновлення. Він не розумів, як можна відчувати любов до дитини, яка не має відношення до нього. Але дружина була в такому відчаї, що не могла народити йому дитину. І врешті-решт він піддався на вмовляння. «Я сподіваюся, що все складеться добре,» – сказав він. Сподіваюся.

Як страшно, що доля маленького чоловічка залежала від виправдання надії. Все складалося цілком добре. Сашко ріс звичайною дитиною, яка доставляє батькам і радості і турботи. Сергій навіть прив’язався до нього, хоча в глибині душі так і не визнав. Всього лише надія – це іноді так багато, і так мало, коли на карту поставлена ​​доля   дитини.

Йшли роки. І тут, – Світлана завагітніла! Чудо! Воістину промисел Божий! Як же тоді він був щасливий, адже сталося це всупереч всім діагнозами і прогнозами лікарів. Ніхто з них в той момент не зрозумів головного – цей дар їм було дано виключно через Сашка.

А Сашка став зайвим, непотрібним. Тато перестав з ним гратиcz і взагалі звертати на нього увагу, мати завжди думала про щось своє. Його годували, вигулювали як собачку, а вдома говорили – «місце!» Він почав плакати і мочитися ночами, це шалено дратувало тата, він навіть підняв руку на малого.

Біль. Перший раз зіткнувшись з болем, малюк навіть не розумів, чому все змінилося. Чому тато не любить його, а тільки кричить, а мама не звертає на нього увагу. Як можна було зрозуміти цій маленької безневинній душі – що вона чужа, що так і не стала рідною цим двом дорослим людям.

Сергій став заводити розмову про те, що дитину потрібно повернути в дитбудинок. Він приводив десятки аргументів, але головний з них був той, що у них з’явиться свій, рідний, бажаний. Світлана не сперечається з чоловіком, люблячи дитя, зростаюче у неї під серцем, вона розуміла, що ніколи не буде любити ТАК чужу дитину. На жаль, тільки зараз …

Рішення було прийнято, батьки подали документи до суду про відмову від опіки . Надії Сергія зазнали краху

Нічого не розуміючи, малюк сидів на стільці в дивному будинку, куди його привели, за зачиненими дверима йшов суд. Суд, на якому мама і тато відмовлялися від нього. Він озирався навколо, помічав співчутливі погляди, і зіщулившись у грудочку, оченятами повними сліз дивився на  чужих людей. Сашкові було  страшно, він тремтів, і здригався.

Коли мама і тато вийшли, то тато навіть не глянув у бік малюка. А мати підійшла до нього з якоюсь тіткою і сказала: «Саша, ти поїдеш з цієї жінкою.»

Не обертаючись вона пішла слідом за чоловіком, а Сашко зрозумівши, що вони йдуть, закричав і побіг слідом. Тітка, схопила його за руку, а він, розуміючи, що трапилося щось дуже страшне, став її кусати, бити і вириватися. Він кричав: «Матусю, не йди!» Але Світлана не чула його, разом з чоловіком вони сіли в машину і поїхали додому.

Сашка, заплаканого , привезли в якийсь страшний будинок. Він озирався навколо, і йому здавалося, що світ перевернувся. Його завели в кімнату з такими ж дітьми. Він швидко пробіг в кут, і сівши, закрив маленьке личко руками, як би відгородився від усього. Він думав, що закриє очі, відкриє, і мама знову буде поруч. Читатиме йому казки на ніч і цілуватиме, а тато кататиме на шиї і підкидатиме в небо.

Минали дні, але мама не приходила і не забирала його. Він плакав, плакав постійно, не грав з іншими дітьми.Бідний малюк не знав, що його, такого беззахисного вже два рази зрадили. Тільки одна стара вихователька могла умовити його поїсти. У ній було стільки любові і тепла, що в зміну, коли вона працювала, Сашко просто відтавав. Тітонька Валя садила його на коліна, і качала, примовляючи: «Бідний, ти мій, за що ж тобі таке. Невже Господь не бачить … »Сашко не розумів її голосінь, але йому ставало тепло і добре, і він засинав у неї на руках.

Даремно тітка Валя сумнівалася в Господньому провидінні. Світлана помepла при ранніх дуже складних полoгах, народивши меpтву дитину. А Сергій,  що так сподівався на те, що все буде добре, просто спився, втративши і роботу, і квартиру і свою душу.

А Сашка усиновила родина священика, який прочитав про цей жaхливий випадок з місцевої газети. І хоч у нього  було п’ятеро своїх дітей ні хвилини не сумнівався, коли прочитав цю історію. І Сашко більше ніколи в житті не відчував себе чужим і відкинутим.

Автор: Пчелінцева Олена

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram