Мати ніколи не схвалювала вибір сина. Коли він привів Христину додому, щоб познайомити улюблену дівчину з мамою, вона старательно вдавала, що рада, посміхалася, частувала майбутню невістку, не ставила ніяких незручних питань. Але Віталій добре її знав і бачив. Христина їй не сподобалася.
Пізніше, вже наодинці, мама прямо сказала синові про це, не приховувала свого ставлення до ситуації.
— Не буде тобі з нею щастя, Христина тобі не пара. Невже ти сам не бачиш?
Віталій розумів, що мати має на увазі. Можливо, в глибині душі він навіть поділяв її думку, і від цього було ще більше прикро.
Христина була яскрава, як крихітна пташка колібрі — невисока, витончена, тендітна. Вона вправно вміла заповнити собою будь-який простір. У ній відчували силу й бурхливу енергію. Вона голосно сміялася, блискавично жартувала, була впевненою в собі, легкою на підйом і цілеспрямованою. Віталій був радий і гордий, що така чарівна дівчина звернула на нього увагу, обрала саме його. Але при цьому він не міг не задаватися питанням, що ж вона все-таки в ньому знайшла. Зуміла розгледіти його унікальність, розум і характер. Хотілося так думати, але сумніви гризли. А тут ще й мамині слова.
— Ти хочеш сказати, що я занадто сірий і нудний, щоб Христина могла мене полюбити, що я її не вартий? — образився він.
Мама розвела руками.
— Та ні, звичайно, ні, Віталю, — казала вона, здавалося, щиро. — Я зовсім не це мала на увазі. Господи, та невже ти так про себе думаєш? Даремно. Абсолютно даремно.
— А що тоді?
Мама завагалася, відвела очі.
— Ця дівчина занадто проста, поверхнева. Ну це ж одразу видно. Ні глибини, ні внутрішньої сили. У неї, знаєш, тільки зовнішність, але немає в ній тонкості. І інтелектуально вона тобі поступається. Христина має смутне уявлення про ті речі, які подобаються тобі. Книги, театр, комп’ютери. Вона, швидше за все, не читає нічого, крім стрічки в соцмережах. Ти колекціонуєш географічні карти, а вона, мабуть, парфуми і помади. Про що ви станете розмовляти?
Віталій обурився.
— Мені 30 років, і я вмію розбиратися в людях. А от у тебе відсталі уявлення про життя. Партнери, між іншим, можуть бути близькі духовно, навіть якщо в них і різні інтереси. Христина дуже добра й розумна людина. Багато хто не любить читати. Що ж тепер? Така сучасна реальність. Ми підходимо одне одному.
І він плутався в словах, розумів, що говорить банальності, але ніяк не міг зрозуміло пояснити матері, що відчуває повну спорідненість з Христиною і любить її більше за життя. Мати хитала головою і дивилася жалосливо. Це було образливо.
У підсумку вони посварилися, довгий час не розмовляли, а помирилися лише на весіллі.
Було це 4 роки тому. З того часу, як то кажуть, багато води втекло. Позаминулого року його матері не стало. Вони давно не сперечалися через Христину, точніше, взагалі ніколи не поверталися до тієї розмови. Та й навіщо було. Мама бачила, що помилилася, що син щасливий з дружиною. Христина працювала в оптиці. Віталій був програмістом. У вихідні вони їздили в кіно, зустрічалися з друзями. В основному це були друзі Христини. Гуляли, ходили в кафе, їздили у відпустку, завели кота, планували завести дітей. «Поки, — казала Христина, — ще рано, треба пожити для себе». Вона була молодшою за Віталія. Їй нещодавно виповнилося 25. Він погоджувася.
Молода жінка була гарною господинею, вміла й любила готувати, тримала будинок у чистоті. Віталій допомагав у всьому, хоча майже завжди працював допізна, але не вважав, що займатися домом — обов’язок дружини, тому міг і підлогу вимити, і до магазину сходити, і речі скласти. Мати його правильно виховала.
Відійшла жінка в лікарні, куди її поклали, щоб зробити операцію. Не встигли. У мами було хворе серце. Віталій розумів, що рано чи пізно воно відмовить, але все одно її відхід став повною несподіванкою. Христина допомогла чоловікові впоратися, і це ще сильніше зблизило подружжя. Вона була уважною, турботливою, тактовною. Якби не дружина, Віталій провалився б у чорну яму депресії, і невідомо, вибрався б чи ні. Коли із життя йде мати, людина втрачає опору. Неважливо, скільки йому років, чого він добився в житті, і з’явилися в нього власні діти. Коли та, хто привів тебе в цей світ, покидає його, ти залишаєшся зі світом один на один. Відтепер ти відкритий усім вітрам, і тебе легше збити з ніг. Віталій був втрачений і слабкий, і лише завдяки Христині зумів подолати невпевненість і розгубленість. Хоч біль нікуди не пішла й не піде, звичайно, але він навчився з нею справлятися.
Приходячи на кладовище або просто подумки бесідуючи з мамою, він щоразу продовжував колись розпочату суперечку. «Тепер ти бачиш, мамо, що все-таки ти була неправа. Ти недооцінювала Христину. Вона хороша, краща за всіх».
Життя йшло, дні миготіли, зливаючись у тижні та місяці. Коли саме в душі поселилися сумніви у вірності дружини, сказати Віталій не міг. Не було конкретної дати, події, після якої він запідозрив, що Христина йому бреше. Не було різкого повороту, після якого він перестав довіряти дружині. Він не ловив її на обмані, не бачив, як вона фліртує з колегою, не натикався на фривольне листування в її телефоні. Ні, ні, нічого подібного. Просто з’явилася непевність. Звідки взялася — він не знав.
Віталій ніколи не був ні затятим власником, ні хворобливо підозрілим типом, але поступово почав відчувати, як його роз’їдють ревнощі. Раптом серед білого дня підступала до горла гіркота. Що вона зараз робить? А раптом з нею інший чоловік? І Віталій дзвонив і ставив обережні питання. З ким обідала? Чому довго не брала телефон? Ввечері, засиджуючись допізна, він скреготав зубами від злості, думаючи, що, можливо, хтось з колег запропонує підвезти Христину додому, щоб їй не довелося мерзнути на зупинці. Чим вони займаються в крихітному, тісному просторі автомобільного салону, дихаючи одним повітрям.
Коли доводилося працювати у вихідні або їхати у відрядження, Віталій скреготав зубами від злості, зводився з думки, чим займається дружина, і докладав неймовірних зусиль, щоб не вскочити, не помчати додому, не спробувати застукати Христину за чимось негідним, спіймати на гарячому.
Спочатку Христина нічого дивного у поведінці чоловіка не помічала, на питання відповідала легко. Він відчував, що все це принижує і його самого, і Христину, але не міг перестати телефонувати і розпитувати. Згодом це перестало її забавляти, і вона почала сердитися, тим більше, що ситуація погіршувалася.
Віталій став потроху перевіряти телефон дружини, коли вона була у ванній, читав її листування, обшукував кишені, вдивлявся в її пости в соціальних мережах, намагаючись знайти ознаки того, що вона адресує їх можливому коханцеві. Одного разу йому здалося, що волосся Христини пахне димом.
— Завжди так було. Що з тобою? — дивувалася вона, трохи почервонівши.
Віталій мямлив, вибачався, порився в пам’яті, правда, чи завжди так було чи ні, і не міг збагнути, бреше вона чи каже правду. Бувало, дружина застукала його, коли він відкрив її електронну пошту. Вони сильно посварилися, і Віталій, навіть знаючи, що читати чужі листи негарно, образився на Христину.
— Скажи, чого ти домагаєшся? Сподіваєшся в електронці знайти мого міфічного коханця?
— Так.
— А от і не сподівайся, бо його немає. Це, зрештою, образливо.
— А навіщо ти поставила на телефон вхід по відбитку пальця? Ага, значить, є що приховувати.
Вони підвищували голос одне на одного, і Віталій розумів, що поводиться недостойно, а припинити вже не міг. Навіть не знаходячи доказів зради, він продовжував вважати, що дружина вправно їх приховує, заметає сліди. Ні, ні, Христина невірна. Вона просто дуже вправна. Масла у вогонь підлив друг і колега, який, вже не згадати з якого приводу, сказав якось: «Якщо у вас параноя, це ще не означає, що за вами не стежать. Якщо тобі щось здається, то будь упевнений, тобі не здається. Все відбувається насправді. Твоя підсвідомість уже знає, просто до мозку поки не дійшло».
Слова друга не хотіли покидати змучений розум. Він проганяв їх знову і знову, думаючи, що в Христини, можливо, з’явилося паралельне життя, і він, люблячи її, відчув це.
«Віталію, ви розумієте, що, найімовірніше, дружина вам як і раніше вірна, але своїми підозрами ви можете відштовхнути її, зруйнувати ваш шлюб», — сказала психолог Ольга Семенівна, до якої в результаті звернувся Віталій, стомлений боротьбою з собою.
— Послухайте, а може мені приватного детектива найняти? Ну, щоб простежити за Христиною, перевірити і остаточно переконатися.
Психолог негативно похитала головою.
— Не варто підживлювати свої підозри. До того ж це не допоможе. Дивіться, ну, припустімо, наймаєте ви детектива. Простежив він, припустімо, за вашою дружиною, ну, скажімо, тиждень і нічого не виявив. Думаєте, ви заспокоїтесь?
— А ви думаєте, ні? — несміливо перепитав Віталій.
— Абсолютно в цьому впевнена, — рішуче проговорила Ольга Семенівна. — Ви станете думати, що детектив міг бути в змові з вашою дружиною. Або вирішите, що зараз, можливо, у Христини й справді немає роману, але ж це зовсім не означає, що його й не було ніколи. Зв’язок з іншим чоловіком міг бути в минулому, просто стосунки закінчилися. Або ж зрада трапиться в майбутньому, бо ж вашу дружину на роботі оточують чоловіки, зокрема. Вірно ж?
— Напевно, ви праві, — пригнічено проговорив Віталій.
— Не «напевно», а точно. А чому? А тому що справа не в Христині, не в її можливій невірності, а в вас. Ви розучилися довіряти близькій людині. Коли це сталося? Коли ви засумнівалися у вірності Христини? Ну згадуйте, згадуйте. Незабаром після того, як вашої матері не стало, так?
Віталій подумав і погодився. Так, це й справді було схоже на правду. Але як ці речі можуть бути пов’язані?
Ольга Семенівна пояснила.
— Ви були дуже сильно прив’язані до своєї матері і сприйняли її відхід як зраду. Несвідомо, звичайно, ні-ні, але на підсвідомому рівні. Мати пішла, і тим самим вона вас зрадила. І ви вважаєте, що і ваша дружина, теж кохана вами людина, може вчинити подібним чином. Тільки вона не з життя піде, а від вас.
Віталій поміркував і вирішив, що це, мабуть, звучить логічно.
— І що ж мені робити? — спитав Віталій.
— Не хвилюйтеся, ви вже зробили. Правильно вчинили, звернувшись за професійною допомогою, — посміхнулася психолог. — Ревнощі, Віталію, — це руйнівне, важке почуття, і впоратися з ним надзвичайно нелегко. Але ми з вами зуміємо все подолати.
Вони домовилися про сеанси, зустрічалися, розмовляли. Віталій старанно відвідував психолога у встановлені дні, не пропускаючи прийомів. Виконував те, що радила Ольга Семенівна, прислухався до її слів, вчився аналізувати свої почуття. Через 2 місяці він почав помічати, що його відпускає, що поступово йому стає легше. Віталій переніс фокус уваги з поведінки та слів Христини на власні почуття та вчинки. Вчився аналізувати свої думки та емоції. Дружині ставало все легше.
Коли Христина сказала, що у вихідні збирається в гості до подруги і залишиться у неї на ніч, Віталій не став заперечувати і навіть заснув, не уявляючи у барвах, де дружина насправді і з ким проводить час.
«Віталію, любий, ви робите успіхи», — сказала якось Ольга Семенівна, коли сеанс добігав кінця. — Гадаю, нам з вами можна вже почати бачитися рідше, а скоро ви зможете звертатися до мене лише у разі кризи.
Сьогодні Віталій був останнім у списку пацієнтів, чи, краще сказати, клієнтів. І, покірний пориву, він запросив Ольгу Семенівну прогулятися парком, що був неподалік, зайти в кафе, розташоване в його глибині. Колись вони з Христиною часто тут бували, любили це місце, навіть вважали його своїм, але давно вже не ходили годинами алеями, взявшись за руки, не пили каву, сидячи за крихітним скляним столиком. Ольга Семенівна, повагавшись, погодилася: «А якщо ваша дружина побачить нас і почне ревнувати?»
Це був жарт. Ользі Семенівні було 64 роки. Вони посміхнулися одне одному і вирушили до парку.
Стояла золота осінь, звеличена поетами, ясне, різко синє небо, блискучий сонячний диск, різнокольорове листя, прозоро чисте повітря. Було 2 години дня, і в парку було пожвавлено. Школярі, молоді мами з малюками, співробітники найрізноманітніших фірм, що вийшли на обідню перерву. Люди прагнули насолодитися останніми днями, ловили мить. Скоро почнуться дощі, подують вітри. На зміну теплому вересню прийдуть жовтень і листопад, а там і до суворої зими недалеко.
Віталій і Ольга Семенівна йшли не поспішаючи, насолоджуючись прогулянкою, і він подумав, що давно вже у нього не було так спокійно, так світло на душі.
— Добре, що вистачило розуму до вас звернутися, — з почуттям сказав Віталій. — Адже могло дійти і до розлучення. Христина не витримала б, кинула б мене. Це ж важко, коли ти ні в чому не винний, а тебе звинувачують, дорікають, наклеп возводять.
— Рада, що змогла вам допомогти, — відгукнулася Ольга Семенівна.
Попереду на лавці сидів художник. Біля нього височіла дерев’яна стійка з малюнками. На низькому стільчику влаштувалася дівчина, над портретом якої майстер працював у ці хвилини.
— Багато вуличних художників по-справжньому талановиті. Завжди дивувалася, як їм вдається за лічені хвилини написати цілу картину, — помітила Ольга Семенівна.
Вони підійшли ближче. У позувалої дівчини було серйозне застигле обличчя. Художник, навпаки, усміхався і виглядав розслабленим. Олівець у його руці легко порхав над папером.
— Бажаєте замовити портрет? — спитав він, глянувши на Віталія. — Можна зобразити кожного окремо, а можемо вас з матусею разом.
Віталій спочатку не зрозумів, потім здогадався, що художник прийняв Ольгу Семенівну за його матір. Хотів виправити чоловіка, але не став. Захопився розгляданням його робіт.
— А от ці ось портрети люди не забирали з якоїсь причини? Чи ви їх одразу як зразки малювали? — зацікавилася Ольга Семенівна.
Художник почав пояснювати, його теперішня модель насупилася ще сильніше, мабуть, побоюючись, що майстер відволічеться і щось зробить не так. Віталій вдивлявся в намальовані обличчя, запитуючи себе, чи схожі портрети на реальних людей, зображених на них. А потім — так, схожі, подумав він, навіть дуже. Віталій дивився на молоду жінку з довгим кучерявим волоссям і очима, що сміялися. Художник зумів розгледіти всі деталі: і маленький уперте підборіддя, і зведені, ніби здивовано, брови, і трохи повнішу верхню губу, і родимку на лівій щоці.
— Гарна дівчина, — сказав він, показуючи на портрет і дивуючись тому, як спокійно це прозвучало.
Художник простежив за його поглядом і усміхнувся ще ширше.
— Так, так і є. Вдалий портрет вийшов. Шкода, брати його не захотіли. Дівчина наказала, щоб я його порвав, а я й збирався, та тільки не зміг. Якщо їм не потрібен, нехай тут побуде. Кому він заважає? Люди милуються. Ось і ви замилувалися.
Ольга Семенівна подивилася на портрет, потім на Віталія. Мабуть, помітивши щось дивне у його поведінці, художник продовжував говорити:
— Закоханих-то одразу видно. У мене око набите, уж повірте. Ці двоє були без розуму одне від одного. А ви от, наприклад, це помітили?
Віталій, не відриваючись, уважно дивився на чоловіка, який був зображений поруч із дівчиною.
— Теж красенюк. Під стать своїй пані. Помітив, — рівним голосом промовив він.
— Віталію, а ви?.. — почала Ольга Семенівна і замовкла.
— Ходімо, — уривчасто проговорив він і закрокував алеєю.
— Так не будете що лиш портрет-то замовляти? — прокричав йому вслід художник.
Віталій ішов широким кроком, наче прагнучи втекти від неминучого. Ольга Семенівна швидко ступала слідом, намагаючись встигнути за своїм супутником. В інший час він помітив би її зусилля, постарався б підлаштуватися, пішов би повільніше, зачекав. Але зараз йому не було діла до інших. Він розсипався в прах, розпадався на частини. Чому? Яким дивом він досі живий?
— Це була вона? Так, Христина, ваша дружина? — наважилася спитати Ольга Семенівна.
Схоже, психолог збиралася з думками, готуючись видати нову порцію правильних, відповідних до того, що відбувалося, слів, жодне з яких не досягне мети, не допоможе, бо бувають ситуації, коли слова безсилі.
Віталій зупинився так різко, що Ольга Семенівна ледь не вдарилася об нього. Він дивився на неї зверху вниз, і вона не могла прочитати по його обличчю, що він збирається робити. Абсолютно порожнє, мертве обличчя, дуже моторошне.
— А адже ви праві, — тихо сказав він. — Все дійсно почалося після того, як моєї мами не стало. Тільки не в її уході була справа і не в мені, не в моєму душевному стані.
— В кому ж? — хотіла спитати Ольга Семенівна, але вирішила не перебивати.
— Мої підозри ніколи не були даремними. Я й справді відчув брехню. Я розпізнав її, а Христина дійсно вправно приховувала правду. Все так і є. Саме так і є. Якщо вам здається, то вам не здається. Просто треба вміти слухати своє серце.
Віталій усміхнувся. Усмішка нагадувала гримасу.
— А ви що, ще нічого не зрозуміли, так, шановна Ольго Семенівно? Їхній роман почався після того, як мами не стало. Вони познайомилися в лікарні. Цей тип на портреті. Це ж той самий лікар, який мав робити моїй мамі операцію, але він не встиг. Мама не витримала. Цей негідник закликав мене триматися, а сам тим часом підкачував до моєї дружини. А мила жіночка, не забуваючи приймати при мені сумний вигляд, весело крутила роман на стороні. Треба ж, навіть до нашого улюбленого парку, де ми так часто гуляли удвох, вистачило сумління коханця свого притягнути. Цікаво, вони й зараз разом чи розійшлися?
— Послухайте, ну ви не робіть поспішних висновків. Не робіть того, про що будете шкодувати, — безпорадно промовила Ольга Семенівна. — Не приймайте ніколи рішень у таку злу хвилину, — сказала й сама зрозуміла, як неприродно, фальшиво це прозвучало.
Віталій засунув руки в кишені.
— Я більше не прийду до вас, Ольго Семенівно, ви вже пробачте, але на цьому, гадаю, наші сеанси припиняться. Він помовчав кілька секунд. — Що ж до висновків, то вони зроблені, і рішення прийнято. А хіба можна вчинити інакше? Дивно, що ви цього не розумієте.
Віталій пішов алеєю, а вона дивилася на його зменшуючуся постать і думала про те, що наше життя, по суті — це лише низка випадковостей. А втім, якщо міркувати глибше, усі випадковості — не випадкові.
