Мати відмовилася приймати в гостях доньку з онуками
Двері дачного будиночка розчинилися навстіж, випустивши на ґанок хвилю духмяного запаху пирогів. Арина, тримаючи в одній руці сумку з дитячими речами, а другою лагідно підштовхуючи шестирічного Мишка, весело вигукнула:
— Мамо, ми приїхали! Сюрприз! Вирішили залишитися на всі вихідні — погода ж яка чудова! Мишо, Лізо, хутчіш роздягайтесь, бабуся чекає!
З глибини будинку, з-за рогу, що вів на кухню, з’явилася Софія Василівна. На ній був старий, вицвілий, але охайно випрасуваний халат, волосся недбало зібране у пучок, а в руках — горщик із розсадою.
Обличчя, яке завжди світилося при вигляді онуків, цього разу було напрочуд серйозне, навіть втомлене.
— Арино… Германе… — почала вона тихо, але твердо, дивлячись не на пожвавлених дітей біля порога, а просто у вічі доньці. — Я… я не чекала вас. І не можу прийняти.
Дочка ніби спіткнулася об невидимий поріг. Усмішка повільно згасла з її обличчя.
— Мамо? Що ти таке кажеш? Ми ж домовлялися… на суботу?
— Домовлялися, так, — кивнула Софія Василівна і обережно поставила горщик на підвіконня.
— Але я передумала. Я… я дуже втомилася, доню. Від шуму, від біганини, від постійного «бабусю, а де?» чи «бабусю, а можна?». Втомилася по-справжньому.
— Втомилася? Від онуків? — Арина не могла повірити власним вухам.
Герман, щойно поставивши коробку з іграшками на ґанок, насторожено глянув на тещу.
— Софіє Василівно, та вони ж вас обожнюють! Увесь тиждень тільки й говорили про вас.
— І я за ними скучила, — її голос здригнувся, та вона швидко опанувала себе. — Але зараз мені потрібна тиша. І спокій. Подивіться на мене. Я зранку на ногах. Треба перекопати весь город, висадити розсаду, розібратися з квітами… Георгіни — примхливі, півонії — теж чекають. А сил немає. Зовсім. Після минулих вихідних я три дні відходила. Мишко перекопав грядки з морквою, бо шукав скарб. Ліза порозтягувала секатори, поламала два. А ще постійні сварки… Я просто хочу спокійно посадити свої квіти. Без метушні. Хоч би на ці вихідні.
Повисла тиша. Миша й Ліза, вловивши напруження, притихли й тулилися до батька.
Арина дивилася на матір, і в її очах змішалися образа, нерозуміння й легкий сором.
— Тобто… ти просто не хочеш їх бачити? — прошепотіла вона, ледь стримуючи сльози. — Вони тобі заважають? Твої ж онуки?
Софія Василівна на мить закрила очі, а тоді знову подивилась на доньку — сумно, але твердо:
— Не заважають. Я їх люблю. Але зараз — так, заважають. Мені потрібен відпочинок, Арино. Не від них особисто — від цієї безперервної дитячої бурі. Я не залізна. Я хочу прийти до тями. Посадити свої квіти й просто посидіти ввечері на ґанку, слухаючи спів пташок, а не крики. Це хіба надто багато?
Герман обережно поклав руку Арині на плече, намагаючись її заспокоїти.
— Ми розуміємо… — почав він м’яко. — Просто не очікували. Арина так хотіла зробити вам приємне, а діти…
— Приємне? — дочка різко вирівнялась, витираючи сльозу з щоки. — Тобто мама вважає, що онуки — не радість, а тягар? Я правильно зрозуміла?
— Не перекручуй, Аріно, — втомлено мовила Софія Василівна. — Я сказала, що мені зараз важко. І що мені треба трохи перепочити, щоб потім, зі свіжими силами, знову їх обіймати й тішити. Але не зараз. Будь ласка.
Вона обвела поглядом розгублені обличчя зятя, доньки й дітей. Ліза сховалася обличчям у батькову куртку.
— Їдьте додому. Або на пікнік, на озеро. Погода ж хороша. До мене… приїдьте за тиждень. Я все посажу, трохи відпочину… і чекатиму вас із розпростертими обіймами. Обіцяю. А поки… — вона зробила крок, у глиб притихлого будинку. — Поки мені потрібна тиша. Для моїх георгінів і для себе самої.
Арина мовчала. Усередині закипала образа. Хотілося крикнути, що мама — егоїстка. Що бабуся повинна завжди хотіти бачити онуків. Дочка з сім’єю розвернулася й поїхали на озеро. Там влаштували пікнік, діти побігали на галявині і всі повернулися додому. Втомлені. З осадом на серці.
За тиждень Софія Василівна зробила свої справи, трохи відпочила, але ще не готова була приймати онуків. Їй подобалося, що ніхто не бігає на ділянці, нічого не ламає і не заважає робити корисні справи на городі.
У п’ятницю ввечері задзвонив телефон. Жінка витерла руки об фартух і зітхнула. Дзвінок лунав настирливо, наче від нього залежало щось важливе. Вона підвелася, відчуваючи, як ниє спина, і пішла до веранди, де залишила телефон.
На екрані миготіло: «Арина».
Жінка завмерла, відчуваючи, як тягучий клубок образи й провини знову стискає серце. Але все ж таки натиснула кнопку відповіді.
— Мамо? — голос доньки був тихий, невпевнений. — Ти не сердишся?
Софія Василівна сіла на лавку біля дверей, глянула на спекотне небо і тільки потім відповіла:
— Ні, доню. Не серджуся. Я розумію. І мені шкода, що так вийшло.
— А мені… мені соромно, — пробурмотіла Арина. — Я ж бачила, як ти втомилася. Просто і я втомилася. Мені хотілося до тебе. Щоб нас зустріли з теплом, як завжди. Щоб усе стало простішим. Я не подумала, що ти теж втомлюєшся і у тебе є свої справи.
Софія закрила очі, слухаючи ці слова, і в її серці щось м’якло, як перший сніг навесні.
— Ти знаєш, — прошепотіла вона, — я тільки сьогодні усвідомила, як давно не дозволяла собі просто… бути. Без ролі мами, бабусі, господині. Але я дуже скучила за вами. І за Лізонькою, і за Мишком. І за тобою, доню.
На тому кінці дроту Арина мовчала, а потім ледь чутно всміхнулась:
— Ми теж скучили. Давай так: наступної суботи ми приїдемо лише на кілька годин. Без валіз, без метушні. Просто чай поп’ємо на ґанку, і все. А онуки обіцяють не чіпати твої георгіни.
Софія Василівна засміялась — щиро, з полегшенням:
— Домовились. А я напечу пиріжків. Але тільки трохи — одне деко. І без шуму.
— Без шуму, — пообіцяла Арина. — Люблю тебе, мамо.
— І я тебе, донечко.
Зв’язок обірвався, але серце стало спокійнішим. Втома нікуди не зникла, та й робота чекала ще на городі, але на душі стало ясно, як після дощу.
Софія Василівна знову взялася за сапу — на обличчі вже не було суворості, тільки тиха усмішка. Вона знала: любов — не завжди в постійній присутності. Інколи — в чесному «ні» та в праві бути собою. І саме тому справжня любов — не обтяжує. Вона лікує.
