Взаємні звинувачення вже були ні до чого – кожен з членів сім’ї доклав своїх зусиль, аби сталося так, як сталося. Звісно, ніхто того не хотів, але ж всі відчували тягар власних помилок, за які вона заплатила.
Троє богатирів – синів й одна донька – біла лебідка. Батьки дуже пишалися сім’єю – династією військових. В родині панувала дисципліна та залізні правила – які ні в якому разі не можна було порушувати, ніхто й не намагався, окрім неї. Джерело
Діна була напрочуд вродливою – такою, що хоч портрети з неї пиши! А ще й бездонні очі, різнокольорові. Одне – зелене, інше – блакитне. З її зовнішністю та потенціалом можна було сміливо побудувати кар’єру акторки чи моделі, але вона стала військовою медсестрою – як того й хотіли батьки.
Залицяльників Діні було не віднімати, з самого садочку вона підкорювала серця однолітків.
Подорослішала і вже до неї залицялися полковники, генерали, міністри, що часто бували в їхньому домі. Батьки, хоч і мали великі зв’язки, але жили все одно скромно та ніколи ними не користувалися.
На навчання всі діти вступали самі і без чиєїсь допомоги, так само і здобутки отримували власні.
Спочатку від Діни відганяли кавалерів брати, а потім і батьки до них долучилися – нікому навіть до дівчини підходити не можна було, аби потім того хлопця десь не перестріли й строго не наказали забути її і не вештатися біля неї.
Навіть про дружбу із хлопцями мови не було – суто ділові стосунки, без ніякого товаришування. Та й з дівчатами в Діни не виходило нормально спілкуватися – всі їх тихо заздрили й не хотіли бути поруч із прекрасним лебедем гидкими качками.
– Сім’я, навчання, робота – ось головне, а все інше – то порожнеча, що не варта навіть уваги! – читав моралі Діні середній брат.
Хлопці також не поспішали одружуватись – шукали гідної пари, але згодом, таки створили власні сім’ї. Тепер в їхній родині було багато галасу і нових облич. Невістки – розбалувані та розбещені мажорки спочатку робили вигляд правильних янголяток, але то було не довго. Потім показали справжні обличчя та зробили із Діниних братів якихось підкаблучників, що навіть до батьків не хотіли навідуватися.
– Ось так – виховували їх, ростили, а наприкінці життя ніхто нам і кухля з водою не дасть, – журилася матір.
– Як це – ніхто? Діна буде завжди з нами! – запевняв батько.
А дівчині така перспектива не подобалася, зовсім. Вона хотіла жити простим життям, де не було б місця нікому – окрім неї самої. Та батьки потребували підтримки – вона б їх ніколи не лишила в біді.
Час минав – врода молодої жінки набувала слави. Хто тільки до неї не сватався! Але батько лишався неухильним і завжди мав до чого придертися в потенційному кавалері Діни.
– Любий! Їй вже майже тридцять! У нас в такому віці вже двоє дітей було! Годі її контролювати! – сердилася мати, але батько ніби й не чув.
– Ще не стрів я такого парубка, який би нашій квіточці підходив! ¬– виправдовувався.
Коли Діні було під сорок вона почала згасати на очах – схудла, змарніла, але все ще лишалася дуже привабливою жінкою. В лiкарні діaгноcтувaли рaк на останній стaдії – так вона від сapкoми швидко й пішла – нецілована, цнoтлива, глибоко нещасна жінка.
Батьки бралися за голови та рвaли сиві коси, розуміли, що власними руками зав’язали Діні мoтузку на шиї й не дали розкритися ні як жінці, ні як людині, бо вона для них завжди лишалася їхньою маленькою красунею, якій так і не судилося дізнатися, що таке справжнє життя.
