“Маю гріх і доньку”: Катерина не пробачила чоловікові, а дівчинку його до інтернату віддала

Невеликий хутір майже непомітний для проїжджих. Окутаний туманами, захований серед густих садів, він живе своїми клопотами. Ось-ось зацвітуть вишні, справжнє весняне тепло зігріє оселі і над хутірцем розіллється п’янкий запах розквітлого маю.

На лавці зберуться ввечері сусіди, аби обговорити останні новини, у тому числі і їхні, хутірські. Хоч тут, як і всюди, кожне диво – три дні, а на четвертий уже обов’язково хочеться чогось свіжого, «сенсаційного». Тож коли до хворої Катерини приїхала Ліда, її названа донька, хутір ожив, загомонів. Хтось приніс їм молока, хтось слоїчок меду, ще хтось приїхав просто так: невже справді Ліда, колись зникле несподівано дівча, приїхала, повернулася назад? І вже згадували призабуті події: скільки ж то літ минуло?

Згадувала і вона, Ліда, як уперше з’явилася на хуторі. Маленька, злякана, закутана у велику картату хустку. Ховала очі від цікавих поглядів дорослих дядьків і тіток, біля яких раз по раз зупинялися вони з татом. «Татом» Ліда називала не дуже знайомого їй дядька Павла, що міцно тримав її за руку і широко посміхався усім перехожим.

– Ось, – казав, – Катерині доньку везу, нехай тішиться.

Утім, на хуторі вже знали, що Павло з Катериною беруть собі дівчинку з дитячого будинку. Кілька разів перед тим їздили, приглядалися, вибирали. Катерина хотіла обов’язково світленьку, таку, як кульбаба. А Павло вперся: Лідусю і все. І ось бігає уже сільськими вулицями дівча, то тут, то там майорить чорнява голівка.

Хуторяни схвалювали вчинок сусідів. Катерина з Павлом – немолоді, обом – за сорок. Сподіватися, що і до них ще загляне лелека, марно. А так виростять, виховають Лідусю, буде на старості до кого прихилити голову.

Удвох вели дівчинку до школи на перший дзвінок. Катерина поправляла то бант на голові, то біле мереживо комірця на платті Лідусі. Тільки й розмов було що про доньку. Хваляться жінки своїми дітьми – і Катерина теж: Лідуся – найкраща.

Минав час. На хутір уже вкотре прийшла осінь. У їхньому саду падали яблука. Павло збивав ящики. Катерина вистеляла їх старими газетами: завтра вони утрьох збиратимуть садовину. Трохи яблук сховають у льох, для себе на зиму. Решту – продадуть. Справлять Лідусі нове пальто, чобітки. Вона у них вже велика, у восьмий клас перейшла, справжня красуня.

Яблука падали і падали. Ліду раніше відіслали спати, щоб назавтра була бадьорою. Їй снилися тато і мама, і була вона маленька, як тоді, коли вперше з’явилася на хуторі. Тільки чому знову злякана, адже тереп усе по-іншому?

Хтось гупав у двері. І мама уже будила її, виривала їз солодкого сну.

– Прокидайся, Лідо, вставай, біда з татом.

І вже голосила:

– Ой, Павле, Павле, чого ж ти зірвався на світанку, чого побіг до того села?

Ліда виплутувалася зі сну – у вікна справді заглядали лише перші промені. Дослухалася про що говорили дорослі. Про те, як рано-раненько Павло пішов до села, до місцевого фермера. Хотів попросити коней, щоб відвезти до райцентру яблука на продаж. Уже повертався назад, як зненацька з-за повороту вискочила вантажівка. Сполохалися коні і помчали у поля. Покалічили Павла. Знайшли його селяни, завезли до лікарні, хтозна, чи й виживе.

Ліда з Катериною добиралися до райцентру. Лікар впустив їх у палату, лише попередив, щоб ненадовго.

Павло лежав блідий, нерухомий. Тільки очі дивилися сумно-сумно. І ніжно, з тихим жалем – на Лідусю.

– Вийди на хвильку, доню. Я щось маю сказати мамі.

Вона принишкла за дверима палати. Ледь чутно доносилися слова.

– Лідуся – моя донька, – казав тато.

– І моя, наша. Хіба я заперечую? – це мама.

– Я не про те. Ліда – моя рідна донька, Катерино. Рідна.

Після цього дні були, мов у тумані. Татів пoхopoн, вся у чорному мама. Утім, Катерина змінилася. Більше не кликала Ліду донькою, ніби й не помічала її. А якось не стрималася, штовхнула дівчину.

– Це через тебе, через тебе пішов мій Павло у мoгuлу, – і плакала, і кричала до Ліди.

А потім хутором поповзла чутка: Катерина відвезла доньку в інтернат. Відмовилась назавжди. Вирубала в саду усі яблуні і ніби записалася у черниці: ні до кого у гості не ходила, нікого до себе не кликала. Лише десь через рік вибралася у місто. Не обмовилася навіть сусідам: куди, до кого?

Ці поїздки Катерини стали обов’язковими перед Різдвом, Великоднем. І так щороку, аж поки не захворіла, не злягла. Ось уже кілька років не навідується вона до міста. Зрідка заглянуть до Катерини сусіди, прийде сільська сестра милосердя. Принесе з магазину хліба, солі, розпалить грубку.

А зараз на хутірці – весна. І Ліда, Лідуся, Катеринина донька, витріпує на свіжому вітрі доріжки, просушує на сонці ковдри та подушки.

Вона з’явилася на хуторі якось так, ніби лише вчора покинула його. Ішла вулицею, віталася привітно з усіма, хто впізнавав і не впізнавав її.

Того вечора довго-довго світилися вікна у Катерини.

– Я мушу все оповісти тобі, доню.

– Не треба, мамо.

Вона, Ліда, знала усе давно. Зокрема, те, що Катерина щороку бувала в інтернаті, передавала через виховательку їй різні гостинці. Якось вона не втрималась, вибігла за нею услід:

– Мамо!

Але Катерина не оглянулася.

Знала, що Павло справді був її рідним батьком. Що мав гріх у сусідньому селі, бо звaбив молоду дівчину. А та наpoдила її, Ліду, і зреклася ще у пoлoгoвому будинку. Тому й шукав Павло серед малят у сиротинці завжди її, голубив, приносив гостинці. А потім разом з Павлом приїхала Катерина і вибрала її за доньку. І якби не ті яблука, не ті сполохані коні. Якби не батькове зізнання у лікарні.

Читайте також: “Нам треба розлучитися, у мене є інша і син, якому 10 років”: Чоловік пішов до сестри

Вона давно скінчила школу-інтернат. Вийшла заміж, мала уже сина. А й досі чекала гостинців від Катерини, що їх передавала вихователька.

Якось гостинців не стало. І ось вона тут, на хуторі. А завтра поїде до міста, треба Катерині купити ліків. І привезе бабусі онука. Ось-ось зацвітуть вишні, весна ж надворі. Така, як багато років тому, коли тато вів її хутірською вулицею до мами.

Автор – Зіна КУШНІРУК

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram