Мене звати Олена, і я — дружина «успішного успіху». Принаймні так думали всі мої підписники в соцмережі. Мій чоловік, Вадим, — власник інвестиційної компанії. Наше життя — це глянець.
Вадим завжди казав: — Лєночка, твоя робота — бути красивою. Сяяти. Створювати мій статус. Гроші — це чоловіча справа, не забивай свою прекрасну голівку цифрами.
Я і не забивала. Я підписувала папери, які він підсовував мені за сніданком. «Це для податкової, кохана», «Це довіреність на управління, щоб я міг купити тобі ту квартиру в Іспанії, про яку ти мріяла». Я посміхалася і ставила свій витончений підпис, навіть не читаючи дрібний шрифт.
Ми жили в пентхаусі, який, як я думала, належав нам. Я носила кольє з діамантами, які, як я думала, були подарунками.
Все почалося з дрібниці. Картка, якою я зазвичай розплачувалася в салоні краси, видала «відмову в транзакції».
— Оленочко, напевно, збій у банку, — солодко промовила адміністраторка. — Занесете наступного разу.
Вадим ввечері лише відмахнувся:
— Переказуємо кошти між рахунками, тимчасові труднощі. Візьми готівку в сейфі.
Але в сейфі замість звичних пачок доларів лежали лише якісь боргові розписки та стоси неоплачених рахунків за комуналку нашого «елітного» будинку. Потім зник наш автомобіль.
— Здав у сервіс, — сухо кинув чоловік. — Тимчасово поїздимо на таксі, це зараз у тренді, екологічно.
Я почала щось підозрювати, коли до нас додому прийшли двоє чоловіків у сірих костюмах. Вони не були схожі на друзів Вадима. Вони дивилися на мій антикваріат так, ніби вже клеїли на нього стікери з номерами лотів.
Того вечора Вадима не було вдома. Він «терміново полетів у справах». Я вперше за десять років шлюбу відкрила його робочий стіл. Там не було ключів від квартири в Іспанії. Там були судові позови.
Я викликала знайомого юриста, старого друга мого батька, якого Вадим завжди просив «не запрошувати, бо він нудний». Ми просиділи над паперами до світанку.
— Олено, у мене для тебе погані новини, — сказав дядя Коля, знімаючи окуляри. — Ти провела свій аудит запізно.
Виявилося:
- Пентхаус — в оренді, за яку не платили чотири місяці.
- Дорогий автомобіль — у лізингу, і його вже вилучили.
- Мої діаманти — копії. Справжні Вадим заклав у ломбард ще рік тому, замінивши їх на якісні фіаніти.
- І найстрашніше: ті папери, які я підписувала за сніданком. На мені висіли три величезні кредити в різних банках. Гроші пішли на «підтримку бізнесу», якого фактично вже не існувало — Вадим просто будував піраміду, перекриваючи старі борги новими.
Я була власницею боргів на два мільйони. Вадим же за документами був «голий як сокіл».
Коли Вадим повернувся, він навіть не став виправдовуватися.
— Ну а що ти хотіла? — цинічно запитав він, наповнюючи свій келих. — Ти хотіла “життя в шоколаді”? Ти його отримала. Ти хотіла сукні? Вони в твоїй шафі. Я створював ілюзію, і ти в неї охоче вірила. Тепер пора платити за рахунками, люба. Ми подаємо на розлучення, ти береш борги на себе (вони ж на твоє ім’я), а я… я почну з чистого аркуша.
Він був впевнений, що я — дурна лялька, яка розплачеться і піде. Але я була закохана по вуха – так. Як виявилося, наївна – ще й як. Але не дурна. Він забув, що до шлюбу з ним я закінчила мехмат з відзнакою. Просто я дуже хотіла вірити в казку.
Казка скінчилася. Почався математичний розрахунок.
Вадим стояв біля вікна, насолоджуючись моїм заціпенінням. Він уже бачив себе вільним гравцем, який скинув баласт у вигляді боргів та «дорогої» дружини. Але він зробив одну фатальну помилку: він повірив у власну брехню про те, що я — лише декорація.
Я витерла сльози. Емоції — це неефективна витрата енергії. Мені потрібен був холодний розрахунок.
— Знаєш, Вадиме, — сказала я, гортаючи папку з документами, — ти завжди казав, що цифри — не для моєї голівки. Але на мехматі нас вчили, що будь-яку систему можна розкласти на множники. Ти думав, що кредити на моє ім’я — це твій імунітет?
Я дістала свій смартфон і відкрила додаток диктофона. Останні три місяці, коли «дзвіночки» стали занадто гучними, я записувала наші розмови. На записах чітко було чутно, як Вадим дає мені вказівки підписати папери, обіцяючи, що це «інвестиції в нашу спільну іспанську нерухомість», і як він підтверджує, що особисто розпоряджається всіма коштами з моїх рахунків.
— Це — доказ введення в оману та зловживання довірою, — спокійно продовжила я. — А ще, поки ти «літав у справах», я замовила експертизу своїх прикрас. Пам’ятаєш те кольє, яке ти нібито віддав у чистку місяць тому? Ти повернув підробку. Але в мене залишилися страхові сертифікати на оригінали з їхніми унікальними номерами. Я вже подала запит у ломбарди. Ти здав їх за своїм паспортом, Вадиме. Це — крадіжка особистого майна.
Обличчя Вадима стало кольору моїх фальшивих діамантів — блідим і каламутним.
— Ти не підеш у поліцію. Це знищить і твою репутацію. Твої подруги… вони засміють тебе!
— Мій блог — це лише цифровий шум, — усміхнулася я. — А репутація дружини банкрута — це нуль. Мені немає чого втрачати, крім боргів, які ти на мене повісив.
Я виклала на стіл підготовлену моїм юристом угоду.
— Ось що ми зробимо. Ти підписуєш визнання боргу перед моєю компанією-прокладкою, яку я відкрила ще до нашого весілля на батьківські гроші. Ми доведемо в суді, що всі ці кредити були нецільовим використанням сімейного бюджету під твоїм тиском. Ти забираєш борги, а я забираю залишки — ту невелику ділянку землі під Одесою, про яку ти забув, бо оформив її на мою маму, щоб сховати від своїх кредиторів.
Вадим кинувся до столу, намагаючись вихопити папери, але я була швидшою.
— Якщо ти не підпишеш — завтра ці записи будуть у твоїх головних кредиторів. Ти ж знаєш, вони не такі терплячі, як я. Вони не люблять, коли їхні гроші витрачають на фіаніти для дружини.
Вадим підписав усе. Він зник через два дні, залишивши мене в орендованому пентхаусі, з якого мене виселили через тиждень.
Я переїхала в невелику квартиру мами. Зі всього «багатства» у мене залишилася тільки та сама ділянка землі та кілька справжніх сумок, які я встигла продати через ресейл-платформи. Цих грошей вистачило на хорошого адвоката, який допоміг мені пройти процедуру банкрутства фізичної особи та довести в суді махінації чоловіка.
Минуло два роки. Я більше не «сяю» в соцмережі. Я працюю аналітиком у великій IT-компанії. Мої колишні подруги-ляльки видалили мене з друзів, бо «бідність — це заразно». Але я вперше за десять років почуваюся заможною.
Нещодавно я побачила Вадима. Він працював «мотиваційним спікером» у якомусь дешевому орендованому залі, розповідаючи молодикам, як «зробити мільйон з нуля». Він виглядав потертим, у дешевому костюмі, який намагався видати за італійський.
Я пройшла повз, навіть не привітавшись.
Мій аудит показав: золота клітка завжди має діряве дном, якщо ти не тримаєш у руках ключі від замка. Любов — це не коли тобі купують діаманти, а коли ти точно знаєш, що вони справжні, як і людина, яка їх дарує.
