Мені 47 років. Я звичайна жінка. Можна сказати сіра миша. Заміж ніхто не пропонував. Якось зустріла я хлопчика біля смітника і життя перевернулось

Мені 47 років. Я звичайна жінка. Можна сказати сіра миша. Неприваблива, не володарка гарної фігури. Самотня. Заміжньою не була і не хочу, тому що вважаю, що чоловіки майже все однакові тварини, яким тільки набити черево і валятися на дивані. Ну та й не пропонував ніхто і ніколи. Ні заміж, ні зустрічатися. Батьки мої старі живуть далеко.

Я одна дитина в сім’ї. Ні сестер, ні братів. Є двоюрідні, але я з ними не спілкуюся. Не хочу. Я живу і працюю в Москві вже 15 років. Працюю в організації, кожен день робота-дім. Джерело.

Живу в звичайній багатоповерхівці в спальному районі. Я зла, цинічна, нікого не люблю. Не люблю дітей. На Новий рік їздила провідати батьків. Один раз на рік я приїжджаю додому. У цьому році так само з’їздила, приїхала, вирішила помити холодильник. Вирішила повикидати всі старі заморозки – пельмені, котлети.

Якось купувала, не сподобалися, так і лежали. Зібрала все в коробку, пішла виносити. Викликала ліфт, в ліфті хлопчик, років 7. Я його бачила кілька разів з матір’ю ще й дитиною грудною. Ще подумала, ось ш …, нагуляла! Втупився на коробку і дивиться. Вийшли, я йду до контейнера, він за мною. І боязкий голос: а можна взяти? Я кажу, це старе! Потім думаю ну хоче, нехай бере, не гниле ж! Вже стала відходити від смітника, тільки обернулася для чогось.

Він дбайливо збирав пакетики, закривав і притискав до своїх гpyдей. Я запитала, а де твоя мати? Він каже вона хворіє, і сестричка теж. Встати не може, додав він. Я розвернулася і пішла додому. Зайшла в свою квартиру, поставила на плиту вечерю. Сіла. Сиджу. Думаю. Щось зачепило мене. Не виходить з голови хлоп’я.

Ніколи не була жалісливою і бажання допомагати не виникало теж. Але щось штовхнуло мене, швидко взяла що було їстівного вдома: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть м’ясо з морозилки схопила шматок. Вийшла і близько ліфта зрозуміла, що я навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю, що вище мене і все.

Почала підніматися поверх за поверхом, мені пощастило, через два поверхи відкрив двері мені той пацан. Спочатку він не зрозумів, потім чомусь мовчки відступив, пропускаючи мене всередину. У квартирі було дуже бідно і дуже чисто. Вона лежала на ліжку, скорчившись, біля дитини. На столі тазик з водою і ганчірки. Видно, температура була, збивала примочками. Дівчинка теж спала, в гpyдях щось клекотіло.

Таблетки є тo? Запитала у пацана. Є якісь, показав мені. Старі прострочені таблетки час давно було їх викинути. Підійшла до дівчини, помацала голову, гаряча. Вона відкрила очі, нерозуміючим поглядом подивилася на мене.

Потім різко сіла: Де Антон? Я пояснила, що я сусідка. Запитала які симптоми у неї і у дитини. Викликала швидку. Поки вони їхали, напоїла її чаєм з ковбасою. Їла навіть не сперечаючись, видно зовсім голодна була. Як ще гзндьми годувала?

Приїхали лікарі, оглянули, виписали купу ліків малечі, та ще й уколи. Пішла в аптеку, купила все. Зайшла в магазин, набрала молока, всякого дитячого харчування. Навіщось купила іграшку. Якусь безглузду мавпу отpyйно лимонного кольору.

Просто я ніколи не купувала подарунки дітям. Її звати Аня, їй 26 років. Жила далеко, десь на околиці.

Коли Аня наpoдилася, батька вбuло стpyмом на роботі. Мати з дитиною на руках залишилася без роботи і без грошей. Почали ходити друзі товариші. Спuлaся швидко, за три роки.

Сусіди якимось чином знайшли бабусю в столиці, вона взяла дівчинку собі. Потім, коли їй було 15, їй бабуся все розповіла. І що помepла мати від тyбepкульозу. Бабуся була небагатослівна, жадібна і дуже багато кypила.

У 16 років Аня пішла працювати в найближчий магазин. Спочатку фасувальницею, потім касиром. Через рік бабуся помepла, залишилася Аня одна. У 18 років зустрічалася з хлопцем, обіцяв одружитися, але зробивши дитину, благополучно зник. Працювала до останнього, складала гроші, тому що розуміла, що допомагати нікому.

Коли наpoдила, вже в місяць стала залишати дитину одну в квартирі і мила під’їзди. А дівчинку наpoдила як. Господар магазину, куди вона повернулася працювати, коли син підріс, раз згвaлтyвавши її ввечері, став робити це постійно, погpoжуючи, що звільнить і вона ніде не зможе потім працювати.

Як дізнався, що вaгiтна, дав 10 тис, сказав, щоб більше не з’являлася. Ось така історія. Все це вона розповіла мені в той вечір. Подякувала за все, і сказала, що відпрацює суму прибиранням або приготуванням. Я зупинила її подяки і пішла.

Всю ніч не спала. Думала. Для чого я живу і навіщо. Чому я така. Hе дбаю про батьків, не дзвоню їм. Не люблю нікого. Не жалію. Гроші складаю, накопичилася пристойна сума, але витрачати ні на кого. А тут якась чужа доля, людям нічого їсти. Нема на що лікуватися. Вранці прийшов Антон, усучив тарілку з оладками і втік.

Я стояла на порозі з цією тарілкою в руках, і тепло від цих гарячих оладок, немов оживляло мене, я ніби відтавала. Захотілося всього і відразу: плакати, сміятися і поїсти одночасно. Неподалік від нашого будинку стоїть невеликий торговий центр. Там господиня маленького дитячого магазину, так і не зрозумівши, який розмір одягу мені потрібен, погодилася навіть піти зі мною до них!

Читайте також: Все життя Таня була усім винна, а коли їй повідомили дiaгноз і стaдiю, виявилося, що робити що-небудь вже і пізно

Не знаю, це було бажання зробити виручку бо зрозуміла, що буду брати чимало, чи вона була вражена моєю турботою. Через годину чотири величезних пакета з одягом для дівчинки і для хлопчика стояли у них. Я ще купила ковдру і подушки, білизну. Я накупила їжі. Навіть вітаміни купила. Мені хотілося купити все. Я відчула себе потрібною.

Минуло вже 10 днів. Вони кличуть мене тітка Рита. Аня майстриня ще та. Моя квартира змінилася, стала затишнішою. Я стала телефонувати батькам. Я відправляю смс-ки зі словом ДОБРО для хворих діточок. Я не розумію, як я жила раніше. Кожен день після роботи я біжу додому. Я знаю, що мене чекають. І ще. Навесні ми їдемо до моїх батьків. Всі разом. Квитки на поїзд вже купили. А для чого живеш ти? Подумай.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram