Коли мені було десять із половиною років, я була найщасливішою дівчинкою на землі. Ми з мамою та сестрою Аліною переїхали жити на Тринідад! Це острів між Карибським морем і Атлантичним океаном, частина держави Тринідад і Тобаго.
Там завжди тепло, довкола ростуть банани, кокоси, какао. Небо там рожево-блакитне, повітря просякнуте ароматом ванілі помпона — це місцевий сорт ліани, з плодів якої видобувають ароматний порошок. І там не буває зими. Цілий рік між гілками тропічних рослин літають колібрі – ці пташки, символ багатства, є й на гербі країни.
Перш ніж виїхати на Тринідад з нашого забутого Богом шахтарського містечка на Заході України, я прочитала про цю країну все, що можна було знайти в інтернеті. А лише опинившись там, збагнула, що цей рай – реальність.
Із своїм майбутнім чоловіком Едгаром моя мама познайомилася через інтернет. Скромний п’ятдесятилітній вчитель-біолог, дослідник тропічних комах, запропонував мамі і нам із молодшою сестрою погостювати у нього, вислав гроші на подорож і недвозначно натякнув, що має серйозні наміри.
Пiвроку забрали пiдготовка вiз, продаж нашої “хрущовки”, бо мама мусила мати грошi на картцi, потiм були 17 годин польоту мiж Європою i Америкою, транзитнi аеропорти, i нарештi ми в аеропорту Порт-оф-Спейна. Нас зустрiчає Едгар iз букетом якихось неймовiрних квiтiв. У життi вiн ще менш привабливий, нiж на фото: згорблений, з побитим вiспою обличчям, маленькими водянистими очима. Але ми з Алiною поклялися одна однiй, що полюбимо його, якщо вiн зробить щасливою маму. I нас.
Наш батько був безробiтний пияк. Мама з ним розлучилася i перевезла нас у стару одноповерхову батькiвську хату, коли менi було вiсiм, а Алiнi — шiсть. Через два тижнi, уранцi на Йордана, тата знайшли замерзлим на вуличнiй лавцi. Поряд лежала пляшка горiлки. Свекруха пpoкляла маму, усi татовi родичi перестали з нами спiлкуватися, а це було нечесно, бо кожен знав, що жити з татом було жaхiттям.
Коли мама не давала йому грошей на спиртне, вiн погрожував спалити квартиру (i двiчi це йому майже вдалося), одного разу вночi, коли ми спали, зламав газову трубу, напустив у хату газу (ми мало не вчадiли). Ту холодну нiч ми з мамою i всi з нашої п’ятиповерхiвки мерзли на вулицi, поки ремонтники лагодили трубу. Нам з Алiною було дуже соромно, бо сусiди кричали, щоб мама хутчiй здавала свого “aлкaша” до бoжeвiльнi. Через горiлку батько постiйно вилiтав з роботи. А лiкуватися категорично не хотiв.
Пiсля пережитого мама, звiсно ж, готова була їхати хоч на край землi, аби забути весь цей кoшмар. I неважко зрозумiти, чому життя на екзотичному островi здалося нам iз сестрою казкою. Будинок Едгара стояв на околицi мiста, бiля нього був великий сад i навiть маленький басейн. Будиночок дерев’яний, як у нас дачнi, стiни мiсцями проїденi мурахами, i вода у кранi трохи iржава через старi труби.
Але тут ми з Алiнкою мали велику окрему кiмнату, на канiкулах i у вихiднi могли двiчi на день бiгати на пляж, об’їдалися бананами. Тут, у краю вiчного лiта, ми з сестрою взагалi забули про застуди. Тiльки мусили перетерпiти щеплення проти мiсцевої лиxoманки, що передається з укycом комах.
Мама добре знала англiйську, адже вона викладала її у школi, завдяки їй i ми з сестричкою iноземну мову знали мало не з пелюшок. Однак тут англiйська зовсiм iнша, з домiшкою iспанських i креольських слiв. Бавлячись з мiсцевими дiтьми, ми швидко навчилися говорити, як мiсцевi.
Коли мама з Едгаром одружилися, вона вiдразу розiслала свої резюме у рiзнi фiрми. Була щаслива, коли знайшлося мiсце прибиральницi в нафтовiй компанiї. А нас з сестрою вiддали у безплатну католицьку школу, треба було заплатити лише доброчинний вступний внесок.
У десять з половиною рокiв я сiла за парту разом з восьмирiчною Алiною i мiсцевими першачками. Довелося з азiв засвоювати тринiдадську шкiльну програму. Щоправда, я швидко вчилася, з математики була найкращою i через два роки вже потрапила у п’ятий клас.
Єдине, що мене дратувало в цiй школi, то це надто жopcтка дисциплiна. Тут дiяли майже середньовiчнi закони, за найменшу провину дiтей каpaли: директорка, темношкiра панi в чорному вбраннi монахинi, сама виконувала екзeкyцiю — п’ять удapiв указкою по руках. Ось помилився в одному словi, коли спiваєш гiмн Тринiнаду — i маєш покарання.
Однiй дiвчинi, яка пустила пiвня на останнiх словах гiмну “And may God bless our nation” (“I нехай Бог благословить нашу нацiю”) i пiсля цього розреготалася, директорка
у запалi шляхетної лютi мало не пoвiдбивaла пальцi.
Проте було i приємне. Те, чого нiколи не було в моїй українськiй школi. Наприклад, щоденнi уроки плавання i стрибкiв у воду. Екскурсiї з вчителем зоологiї на берег моря, де ми жили у таборi i вночi ловили мiсцевих блакитних ракiв, спостерiгали за ящiрками, що свiтяться у темрявi.
Перший рiк мама з Едгаром жили душа в душу. Мама працювала чотири днi на тиждень, решту днiв варила, прибирала, завдяки нiй вiтчим вiдмовився вiд послуг хатньої робiтницi. Вiн був добрим до нас з Алiною, робив подарунки, розповiдав цiкаве про свої зоологiчнi експедицiї. Але коли менi виповнилося дванадцять, почалося щось дивне.
До нас у гостi внадився пан Едвард — друг вiтчима, колекцiонер опудал пташок. Вiн завжди казав мамi, що в неї надзвичайно гарнi дiти i що у нас рiдкiсний колiр волосся — на Тринiдадi дуже гарнi жiнки (i це щира правда!), але майже не лишилося вiд природи рудих дiвчат.
Одного дня Алiнi, як завжди, дiсталися цукерки, а менi гiсть подарував позолочений ланцюжок з кулоном у виглядi колiбрi. Замiсть очей в неї крихiтнi штучнi смарагди. Пан Едвард сказав, що в неї очi такого ж кольору, як мої, i в життi вона має золотистого кольору пiр’я — як у мене волосся.
Я ховала цю прикрасу пiд блузкою, щоб її не побачили у школi, адже директорка пильно спостерiгала за нами. Дозволялося мати лише ланцюжок з хрестом, решта прикрас, як i косметика, були забороненi.
Але одного разу в душовiй пiсля спортивних змагань, в яких брали участь школярi з усього острова, мiй кулон побачила дiвчинка зi старшого класу з iншої школи. Вона уважно подивилася на мене i запитала: “Де ти це взяла?” “Це подарунок”, — вiдрубала я.
Але ця дiвчина, Елiс, наздогнала мене пiсля урокiв i взялася розпитувати, хто я, чи давно приїхала у країну i з ким живу. Я не розумiла її цiкавостi, поки Елiс не показала менi такий самий кулон. На внутрiшньому боцi було гравiювання: “Рiдкiснiй пташцi вiд Едварда”.
З’ясувалося, що п’ять рокiв тому Елiс приїхала на Тринiдад з мамою-венесуелкою, Кармен. Англiйське iм’я та прiзвище, а також рудий, як i в мене, колiр волосся, дiвчинка успадкувала вiд пoкiйного батька-англiйця.
Кармен через сайт знайомств подружилася з громадянином Тринiдаду i Тобаго. Приїхала на його запрошення на острови, вони одружилися, а через три роки розлучилися. Колишнiм вiтчимом Елiс був, як ви, мабуть, здогадалися, наш Едгар.
У Тринiдадi i Тобаго дуже специфiчне законодавство. З одного боку, воно оберiгає суспiльну мораль, тут гoмoсeкcуaлiзм досi вважається кpимiнальним злочином, каpaють також за ceкcуальнi зв’язки з неповнолiтнiми. I водночас шлюби для дiвчат дозволенi з 12 рокiв, щоправда, за обов’язкової згоди батькiв.
Це пов’язано з рiзноманiтним етнiчним складом населення, яке переважно складається з нащадкiв iндiйських, китайських, африканських i пiвденноамериканських емiгрантiв. Їхнi дiвчатка дозрiвають дуже рано. А кiлькiсть шлюбiв законом не обмежена.
Пан Едвард у свої шiстдесят з гаком був одружений вже сiм разiв. I щоразу його дружинами були рудi дiвчата. Здебiльшого, коли дружина пiдростала до 16 — 17 рокiв, чоловiк починав собi пiдшукувати iншу. У цьому йому допомагав друг Едгар. Вiн забезпечував обов’язкову для шлюбу з неповнолiтньою умову — згоду батькiв нареченої. Сам Едгар, як з’ясувалося, до нас був одружений тричi, i всi його дружини були емiгрантки з неповнолiтнiми дочками, перша навiть була ученицею школи, в якiй вiн викладав.
У випадку з Елiс Едгару майже вдалося переконати матiр дiвчинки, що слiд вiддати доньку за пiдстаркуватого колекцiонера. Навiть дiйшли угоди — одруження вiдбудеться, коли Елiс виповниться 13 рокiв, бо наречена надто маленька, як на свої роки. Проте цього не сталося. Елiс закрутила роман з юним моряком, Едвард, дiзнавшись про це, впав у шал i розiрвав угоду. А вiтчим подав на розлучення.
Мама Елiс невдовзi вийшла замiж за мiсцевого лiкаря, що допомогло їй закрiпитися на Тринiдадi. Життя з Едгаром вони з донькою намагаються не згадувати.
Цiлу нiч я не спала, уявляла, що опинилася сам-на-сам зi стариганом серед його опудал. Уранцi розповiла про свої побоювання мамi. Вона була шoкoвана, припустила, що Елiс — бpeхуха i все вигадала.
Мама довго готувалася до розмови з вiтчимом, однак усе не зважувалася. Поштовхом став ще один вiзит колекцiонера. Вiн запитав, чи не захотiли б ми з сестрою провести канiкули у його будинку на iншому кiнцi острова, подивитися його мepтвих пташок. Едгар на те сказав, що це прекрасна iдея i пригодиться нам на уроках бiологiї.
Щойно гiсть пiшов, мама прямо запитала чоловiка, чи вiн має намiр видати мене за Едварда. Едгар на те спокiйно вiдповiв: “А що поганого в цьому? Дiвчинi так або iнакше доведеться вийти замiж, рано чи пiзно. I не вiдомо, чи знайдеться краща партiя”.
А далi вiтчим вiдкрив усi карти: вiн планує зробити дружиною друга i Алiну, тiльки коли я постарiшаю, десь через три-чотири роки. Через це вiн i взяв собi дружину зi сходу Європи, ми для нього були економ-варiантом. Вiтчим поставив умову: або ми пристаємо на шантаж, або — розлучення.
Вiн спокiйно, без кpику, пояснив мамi, що не хоче випустити з рук чималий гонорар, а на наше мiсце вже повно претенденток з країн третього свiту. Адже всюди є самотнi матерi з гарненькими рудими доньками-пiдлiтками!
Тодi мама зробила хiд конем: пригрозила Едгару, що подасть на нього заяву в полiцiю за cyтенеpство. Вiн спочатку смiявся: “А що ти доведеш, все законно, i Едвард поводився, як джентльмен. Вiн пропонував твоїй дiвчинi законний шлюб!” Утiм за кiлька днiв вiтчим, помiркувавши, поставив мамi умову: вiн дає нам грошi, щоб ми змогли негайно повернутися додому. I ще невелику суму компенсацiї — за мовчання. Це було краще, нiж нiщо. Мама погодилася. I вже за два тижнi ми летiли через океан.
В Українi нам з Алiною довелося надолужувати втраченi роки навчання. Не вiдривалися вiд пiдручникiв все лiто. Зате з англiйської у нас було стабiльно 12. У дев’ятому класi я навiть взялася заробляти репетиторством — менi цiкаво було вчити дiтей мови, яка стала моєю другою.
Тепер, коли минуло вже вiсiм рокiв пiсля нашого повернення, я вдячна мамi за її рiшучiсть i смiливiсть. За це її винагородив Господь: таксист, що вiз нас додому з львiвського аеропорту, виявився маминим однокласником, її шкiльним коханням, i вони через рiк одружилися. Живуть душа в душу. Алiнка полюбила його, називає батьком. А я не наважилася.
Я уникаю знайомств через iнтернет. Дуже стримано будую стосунки з хлопцями. Однак кулон iз пiдвiскою-колiбрi бережу: вiн нагадує менi, як близько була небезпека. I про те, що вiд удаваного раю до пекла — один крок.
