Мені було 22. Я заздрила інститутській подрузі свого майбутнього чоловіка. Тому що вона висока красива блондинка з модельними параметрами і зоряною кар’єрою в журналістиці. Їй було 25.
Вона заздрила мені, тому що тільки розлучилася з чоловіком, а нові стосунки не складалися. Вже пізніше, коли ми стали спілкуватися – дізналися про цей факт взаємної заздрості. Мені було 29 років. Величезний живіт, балетки і одяг-балахон. Плюс кола під очима – бо гемоглобін не хотів приходити в норму.
Ми з чоловіком були в планетарії. Навколо закохані парочки, дівчата на підборах і в сукнях – і навіщо вони їм в планетарії? Напевно, так зручніше на зірки милуватися. Сиджу заздрю. Дуюсь. Відчуваю себе найстрашнішою жінкою на світі. Ловлю погляд незнайомої дівчини: «Можна помацати? Ви вибачте. Я просто теж мрію …».
Можна, звичайно. Зазвичай я не дозволяю – не музейний експонат все-таки. Але тобі, дівчинко, що нагадала мені, що щастя не в шпильках і сукнях по фігурі – звичайно, можна.
Мені був 31 рік. У спекотний день я переходила дорогу з коляскою. За традицією молодих мам похитує від недосипу. На голові – пучок. На мені – легкий сарафан, що прикриває животик. Перед переходом зупиняється машина без верху. Кабріолет. Навіть мені, дівчині, зрозуміло, що дуже дорогий і дуже класний. Водій – красива. Навіть не так. Дуже красива. Такою красою, яка б’є під дих і упускає навзнак.
Я дивлюся на неї. Вона дивиться на мене. Я вже два роки не носила підборів і не укладала волосся. Зараз я буквально вмираю від заздрості. А дівчина раптом посміхається мені і махає рукою: «Яка Ви красива! Прямо світитеся». Я настільки розгублена, що не вірю – це мені? Навіть не можу вимовити «Спасибі».
Киваю у відповідь і посміхаюся. Продовжую шлях з коляскою. Все-таки людська традиція заздрити один одному дуже дурна. Але саме вона дозволяє дізнатися, що твоє життя зовсім не таке погане. І хтось із задоволенням махнув би з тобою тими проблемами, які з’їдають тебе зсередини.
