Левкові в дружині подобалося все.Те, що безкровна і бліда, наче вечірнє молоко. Гостре личко з високими вилицями, задовгий тонкий ніс, очі зелені й бездонні, як вода в старому колодязі. Русяве пряме волосся, зібране в пучок. І ім’я, зовсім не сільське, Міліта, а скорочено Міля.
Двадцять років минуло відтоді, як він привіз її з райцентру до своєї хати, а він і досі божеволів в очікуванні ночі. Міля ніколи не казала про це словами. Левко ходив цілий день сам не свій від радості. Орав на тракторі, підморгував кожному зустрічному і навіть намагався жартувати, хоч виходило невміло, і він це знав. Усе одно жартував.
Біля автолавки його зупинила сусідка Галя, дебела жінка з великою сумкою.
— Левку, ти чого такий сяючий? Наче премію дали.
— Та так. Погода гарна.
— Погода, — хмикнула Галя. — Дощ уже третій день.
— Ну, то дощ гарний.
— Ото дурень, — сказала вона і повернулась до продавчині. — Бачите? Двадцять років, а ходить як наречений. Моєму б такого розуму.
— А твій свиней доглядає, — відповіла продавчиня. — Кожному своє.
— Мій хоч у хаті щось робить, — буркнула Галя. — А ця його, не дай Боже, і борщу путнього не зварить.
— Вона й не повинна, — тихо сказав Левко. — Я не просив.
— Та ми знаємо, що ти не просив. Ти й сам усе їси, що з автолавки привезуть.
— І їм із задоволенням, — спокійно відповів він і пішов.
Галя ще довго дивилася йому вслід, і в тому погляді було більше заздрощів, ніж осуду. Сільські жінки не прощали Мілі нічого. Ні корови, ні городу, ні курей. Тільки айстри в садку, білі, фіолетові й рожеві, та й годі.
А Левкові було байдуже. Усе, що він любив, Міля готувала з привезених продуктів, і виходило так смачно, що він іноді сидів над тарілкою і не вірив, що таке буває.
Вона любила його щиро і пишалася сильним, тверезим чоловіком, закоханим у неї, як у перший день. Вимагала від нього лише одного.
— Левку, кетчуп, а не кепчук. Скільки можна повторювати.
— Та я ж розумію, що кетчуп.
— То чому кажеш інакше?
— Звичка, — винувато посміхався він.
— І табуретка, а не тубаретка. Мені від цього слова ніяково перед людьми.
— Перед якими людьми? Нас двоє в хаті.
— Перед самою собою, — відрізала вона, і він замовкав, бо сперечатися з нею не вмів і не хотів.
Вона була слабка. Лікарі з районної поліклініки розводили руками, брали аналізи, дивилися, мружились і казали, що нічого не знаходять.
— Ну, схудла жінка, — казав один. — Буває. Їсти треба більше.
— Вона їсть, — заперечував Левко.
— Значить, їсть мало.
— Я бачу, скільки вона їсть.
— А я бачу аналізи, — сухо відповідав лікар. — Нема в них нічого страшного.
Міля любила ходити по ягоди. Лісу поруч не було, ягоди росли за річкою, на великому полі, де вистачало і малини, і ожини, і дикої полуниці. Одного літнього ранку вона стояла на березі з відром і дивилася на воду.
— Шкода, що в нас містка нема, — сказала вона. — Важко ходити через річку.
— Яка там важкість, — здивувався Левко. — Всі ходять убрід.
— Всі ходять. А мені важко.
— Покоління жінок ходили, і нічого.
— Ну то й ходили, — стомлено мовила вона. — Я ж не докоряю. Просто кажу.
Вона пішла, ледь погойдуючи відром, а він стояв і дивився їй услід. Звично милувався, як вона тримає відро, трохи на відльоті, наче це не відро, а дамська сумочка. І думав про те, що вона має рацію. Не про воду, не про покоління. Про те, що нехай їй буде легко.
До радгоспу він доїхав на тракторі за двадцять хвилин. Директор Степан Іванович саме сварився зі складовим.
— Я вам тричі казав, що цей ліс не для роздачі.
— А мені що робити, коли його ніхто не рахує?
— Рахувати треба, Ярославе, ось що тобі робити. Левку, ти чого?
— Дощок трохи, Степане Івановичу. Місток поставити.
— Для кого?
— Для дружини.
Директор довго дивився на нього, потім махнув рукою.
— Бери. Тільки не більше, ніж треба. Ярославе, видай йому.
— А звіт? — не здавався складовий.
— Звіт я напишу. Йди.
Дві колоди Левко випиляв із покинутої похилої хати на краю села. Ніхто там не жив років десять, дах провалився, і господарі давно переїхали до міста. Він працював цілий день, а коли Міля повернулася з відерцем малини, місток уже стояв над річкою, свіжий, світлий, пахучий. Левко сидів поруч, втомлений, з тріскою у волоссі.
Вона поставила відро на траву і ступила на дошки. Пішла повільно, як манекенниця на показі, тримаючи спину рівно, підборіддя трохи піднявши. Посередині зупинилась, кинула на нього швидкий погляд і підморгнула.
Він ковтнув. Вона виглядала такою величною й переможною, наче королева, що ласкаво дивиться на закоханого пажа. І він подумав, що вночі, мабуть, усе буде так, як він любить.
Але ввечері вона сиділа за столом і перебирала ягоди. Раптом вона зблідла ще більше і впала. Важко, з гуркотом, якого не можна було чекати від такої тендітної жінки.
— Міля, — покликав Левко. — Міля, ти чуєш мене?
Вона не відповіла. Очі закотилися, видно було лише білки. Дихала рівно й спокійно. Він схопив телефон і викликав швидку з райцентру, а тоді підняв дружину на руки й поніс до лазні, бо халат у неї намок, а в хаті було холодно.
Там він обережно зняв мокре і почав обтирати її теплою водою. Вона розплющила очі.
— Що ти робиш? — спитала Міля слабким голосом. — Що зі мною?
Вона побачила халат і заплакала.
— Як соромно. Як мені соромно, Левку.
— Припини, — сказав він, і голос його затремтів. — Не говори так. Зараз лікар приїде.
— Ти не повинен був цього бачити.
— Я твій чоловік.
— Все одно.
— Мовчи, — попросив він, витираючи їй обличчя долонею, і сам заплакав.
Він виніс її до хати. Вона лежала в його руках, а ноги безвольно звисали. Таких легких ніг він не відчував ніколи.
Лікар приїхав за годину, огледів її, зробив укол.
— Треба буде трохи полікуватися, — сказав він в коридорі.
— Що з нею?
— Поки не знаємо. Завтра до лікарні.
— Ви ж казали, що нічого нема.
— Казали, — втомлено відповів лікар. — Тоді не було видно.
Лікування тривало менше року. Приступи траплялися дедалі частіше, і після кожного вона на день-два втрачала пам’ять. Не впізнавала хату, питала, чому тут так багато чужих речей. Потім повертався розум, і вона плакала від сорому.
Міля прожила до наступної осені і померла вночі, тихо, сказавши йому лише одне слово.
— Дякую.
Він не спитав, за що.
Поминки тривали довго. Усе село зібралося в його хаті, сиділи за довгим столом, пили, їли, говорили. Спочатку тихо, потім дедалі голосніше.
— Хороша була жінка, — сказала Галя, хоча за життя не казала про Мілю доброго слова.
— Хороша, — відгукнулась продавчиня. — Тільки слабка.
— Слабка, бо не працювала. Руки ж не знала куди приткнути.
— Ти б помовчала, Галю, — обізвався чоловік із кінця столу. — Хоч сьогодні.
— А що я такого сказала? Правду сказала.
— Правду кажуть у відповідний час.
— Ти мені будеш розказувати, коли правду казати? Ти, який торік корову в сусіда зі мною не поділив?
— Не було такого.
— Було, і всі знають.
— Нічого не знають. Ти вигадуєш.
— Я вигадую? Подивись на нього.
— Тихіше, — сказав хтось. — Люди ж за столом.
— А мені все одно, що люди.
Скінчилося все піснями, а в когось і суперечкою. Левко в цьому не брав участі. Сидів мовчки, дивлячись на скатертину, потім раптом піднявся.
— Куди ти? — запитала Галя.
— Піду подихаю.
— Темно ж.
— Я знаю дорогу.
Він вийшов за хвіртку й пішов не думаючи, куди несуть ноги, поки не опинився на березі. За цілий рік, поки Міля хворіла, він жодного разу тут не був. І тепер побачив, що містка немає.
Хтось його спалив. Обвуглені залишки дощок стирчали з землі, наче гнилі зуби, чорні колоди зрушили і впали в воду з одного берега. Пахло старою золою. Весь біль, що накопичувався в ньому рік, раптом зібрався тут і знайшов єдиний вихід у цій чорній купі.
Він повернувся до хати швидко, майже бігом. Той, хто це зробив, сидів зараз за столом, серед своїх, їв холодець і поминав Мілю. Хто саме, він не знав. Не знав і що робитиме, коли дізнається.
Левко відчинив двері, і розмова за столом урвалася в одну мить. Люди відчули, що з удівцем коїться недобре.
— Хто спалив Мілін місток? — спитав він.
Ніхто не відповів.
— Я питаю, хто.
— Левку, ти заспокойся, — почала Галя. — Може, діти якісь забавлялися.
— Діти не носять сірників разом з бензином.
— Звідки ти знаєш про бензин?
— Запах чути. Хто з вас?
— Ми тут усі сиділи, — обізвався чоловік біля вікна. — Ти нас підозрюєш?
— Я нікого не підозрюю. Я питаю.
— Тоді не в тому тоні питаєш.
— А в якому треба? — тихо спитав Левко. — Скажи мені, в якому. Я навчуся.
Він обвів стіл поглядом.
— Я цього так не залишу, — сказав він просто. — Дізнаюся, і тоді пожалкує.
Кожен, хто сидів, зрозумів, що він не жартує.
Довгу тишу порушила стара Одарка колишня бригадирка в радгоспі, невисока, суха, з голосом, що не потребував гучності.
— Підводьтеся, капосники, хто спалив, — наказала вона.
— Бабо Одарко, ну ви що, — обізвався хтось.
— Я тобі не баба Одарка. Я тобі Одарка Степанівна, і я тебе питаю.
— Та ми що, злочинці?
— А хто знає, — відрізала вона. — Той, хто не злочинець, давно вже встав би і сказав, що не він. А ви сидите.
— Може, й сидимо, бо боїмося.
— Чого боїтеся? Правди?
— Його, — шепнув хтось.
— Кого його? Левка? Він людину не образив за двадцять років.
— А тепер у нього очі такі.
— Які?
— Недобрі.
— Бо в нього горе, — сказала Одарка. — А ви замість того, щоб посидіти тихо, ще й містка його позбавили. Ну, хто?
Ніхто не підвівся. Люди сиділи сірою масою, не наважуючись підняти очей від тарілок. Могли це зробити багато хто, може, навіть майже кожен. Не з великої злоби, а з тієї дрібної заздрості, що роками росла на лаві біля автолавки.
І тоді Левко раптом відчув, як страшенно втомився. Що Міліті не потрібен його місток, і ніяка помста їй не потрібна. Вона не піде більше по ягоди. Її немає. Він сів на лавку, затулив обличчя долонями й заплакав. Як хлопчисько, з голосом, зі схлипами, ридма. Йому було байдуже, що на нього дивиться все село.
— Левку, — тихо покликала Галя і запнулась.
— Не чіпайте його, — сказала Одарка— Нехай виплачеться.
Наступного дня він приїхав на тракторі до радгоспу. Складовий Ярослав видав дошки без жодного слова, навіть звіту не попросив.
— Ти, Левку, береш, скільки треба. Скільки треба, стільки й бери.
— Дякую.
— Не дякуй. Просто бери.
Колоди він випиляв там само, де раніше, на краю села, у тій покинутій хаті, від якої вже майже нічого не лишилося. Коли віз їх селом, люди кивали й віталися з ним, як завжди. Він відповідав так само, як завжди, і ніхто не питав, навіщо тепер ті колоди.
До вечора новий місток був готовий. Все село чуло, як він пиляє бензопилою, як шліфує дошки й забиває цвяхи. Ніхто не прийшов, ніхто не заважав. Тільки раз біля річки пройшла Галя, постояла, подивилась, потім мовчки пішла геть.
Вдома він ліг і заснув одразу. Йому снилася Міля, що йде через місток, у світлому халаті, з відерцем у руці, тримаючи його трохи на відльоті. Він хотів її покликати, але голосу не було.
Він проспав майже добу, а прокинувшись, зразу пішов до річки, сам не знаючи навіщо.
І коли побачив місток, уперше за рік посміхнувся.
Поки він спав, хтось приробив до містка перила.
Віра Лісова
