«Розлучення розлученням, а жити мені десь треба. У тебе дім і зайва кімната», — нагадала колишня свекруха
Вероніка йшла бульваром, і квітень хрумтів під кросівками дрібним піском. Тополі стояли ще голі, але повітря було м’яке, живе, і від цього хотілося йти повільніше. Вона навмисно не поїхала автобусом: три зупинки пішки здавалися подарунком.
Пів години тому телефон смикнувся в кишені й висвітив ім’я, яке вона давно перевела до категорії погоди: буває, але не обговорюється. Родіон. Вона відповіла лише тому, що палець зісковзнув.
— Вероніко, слухай, тут така справа, — почав він одразу, без «привіт». — Моя мати хоче з тобою поговорити.
— Ні, — сказала Вероніка й натиснула відбій.
Ось і вся розмова. Ні драми, ні окремого сплеску. Вона навіть здивувалася, як коротко вміє звучати її власний голос, коли всередині немає жодного запитання.
Розлучення в них вийшло гучним, як пожежна сигналізація в тихому домі. Родіон ішов красиво, з гідністю людини, якій вісім років заважали дихати. Пакети збирав довго, наче чекав, що його почнуть тримати за рукав.
Тримати ніхто не став. А за тиждень до холу, де Вероніка розбирала папери, влетіла Жанна, нова жінка Родіона, і закричала на весь поверх. Кричала натхненно, ніби їй платили за кожен рядок.
— Вона його обікрала! — волала Жанна. — Обібрала до нитки, залишила без житла, а сама в трьох кімнатах панною сидить!
Тоді все минулося. Жанну вивели під білі рученьки, ввічливо й без наслідків, а Вероніка перепросила в людей за шум і повернулася до паперів. Руки, до речі, поводилися пристойно.
Телефон знову ожив. Мати.
— Вероніко, ти пам’ятаєш, що Аліса сьогодні приїздить?
— Пам’ятаю, звісно, — Вероніка всміхнулася. — Потяг о сьомій, я все купила. Вона в мене зупиниться, я третю кімнату провітрила.
— Ти рада?
— Я така рада, що готова зустрічати її з повітряними кульками. Рік не бачились!
Аліса вийшла заміж торік і поїхала до чоловіка в інше місто, а тепер нарешті зібралася в рідні краї. Вероніка, відключившись, помітила, що йде швидше. Гарні новини завжди прискорюють крок.
Екран блимнув повідомленням. Незнайомий набір цифр, але текст одразу видав автора: «Ти де».
Вероніка прочитала й сховала телефон. Жінка, яка це написала, була для неї чужою від того дня, коли сказала синові: «Не склалося, то не тримайся, і ти, Вероніко, не заважай». Вероніка не заважала. Каменем упоперек горла стала квартира: трикімнатна, що дісталася від діда, оформлена задовго до шлюбу, її й тільки її.
Телефон задзвонив, коли вона звертала до площі.
— Ну ти де? — Родіон говорив так, ніби вони досі жили в одному коридорі. — Мати тебе вже зачекалася.
— Диви-но, — Вероніка навіть зупинилась. — Ти згадав, що я існую. А йшов як: з музикою, з промовами. Я думала, тобі орден видали.
— Не починай.
— Я й не починаю, я закінчую, — сказала вона й відключилась на середині його наступної фрази.
За секунду її обійняли ззаду так міцно, що вона мало не випустила сумку. Ксенія: вереск, сяйво, куртка нарозхрист.
— Я тебе з машини побачила! Гліб, гальмуй, кричу, там наша Вероніка йде! Чого ти пішки? Чого сама? Чого з таким обличчям?
— З яким?
— З таким, наче тобі зателефонували з минулого й попросили позичити минуле назад, — засміялася подруга Ксенія. — Усе, ходімо до кав’ярні, у нас двадцять хвилин і величезне бажання поспілкуватися.
Гліб потиснув їй руку й повів до кутового столика, де пахло свіжими булочками й корицею. Вони сіли, і Ксенія одразу почала розповідати про ремонт, про новий диван, про те, як Гліб три години вибирав тканину.
— Він у мене естет, — гордо сказала Ксенія.
— Я в тебе мученик, — поправив Гліб.
Телефон Вероніки загудів на столі. Повідомлення: «Довго тебе ще чекати».
Вероніка набрала відповідь спокійно, як пишуть у анкеті прізвище: «Не чекайте».
— Хто? — примружилася Ксенія.
— Мати Родіона. Колишня свекруха, — уточнила жінка.
— О-о. А чого їй?
— Поки не знаю. Але з інтонації їй потрібна не бесіда, а плацдарм.
Дзвінок. Родіон.
— Припини доводити матір! — заволав він у слухавку так, що Гліб підняв брови. — Вона сидить і чекає, ти взагалі людина?
— Нехай чекає, — рівно сказала Вероніка. — Я поясню тобі один раз, а ти запиши, якщо пам’ять підводить. Ми розлучилися три місяці тому. Дітей у нас немає. Спільних каструль немає. Отже, ти і вона для мене люди сторонні. Питання закрите.
— Ти…
Гудки.
— Потужно, — з повагою сказав Гліб.
— Це не потужно, це очищення, — Вероніка поклала телефон у сумку. — Гаразд, мені час. Сестра приїздить, а я ще не все нарізала.
До свого під’їзду вона підходила в сутінках і спершу побачила сумку. Величезну, картату, з тих, що переїжджають разом із цілими життями. Поруч валіза. Поруч Тамара Ігнатівна, пряма, як шкільна лінійка.
— Нарешті! — свекруха підвелася з лавки. — Я тут дві години сиджу, між іншим.
— Добрий вечір, — сказала Вероніка. — Ви їдете чи щось гірше?
Тамара Ігнатівна не відповіла. Вона діловито вхопила валізу й покотила її до дверей, ніби двері були її власні.
— Стоп, — Вероніка не рушила з місця. — Ви куди?
— Поживу в тебе, — кинула свекруха через плече, не озираючись на її обличчя. — Розлучення розлученням, а жити мені десь треба. У тебе дім і зайва кімната.
— У мене немає зайвої кімнати. У мене є моя квартира, — Вероніка склала руки. — А ви мені зараз як будь-який перехожий із автобусної зупинки. А перехожих я додому не пускаю, навіть із валізою.
— Що ти собі надумала?! — свекруха розвернулася різко. — Розлучення не причина не пускати мене! Я тобі не з вулиці, я мати твого чоловіка!
— Колишнього. Приставка маленька, а змінює все, як мінус перед числом.
Вероніка дістала телефон і набрала Родіона. Той відповів миттєво, ніби сидів і грів слухавку.
— Родіоне, поясни, що за цирк влаштовує твоя мати біля мого під’їзду. І одразу скажу: в дім я її не пущу.
— Не вимахуйся, — рявкнув він. — Пустила й годі! У тебе три кімнати, ти сама, у тебе луна по стінах ходить! Пусти, я сказав!
Вероніка відключилась, не дослухавши. Слухати було нічого: він говорив не з нею, він говорив із чужою квадратурою.
— Ну і що? — Тамара Ігнатівна задерла підборіддя. — Що він сказав?
— Він сказав «я сказав». Це єдина фраза, яку він вимовляє з почуттям, — Вероніка зітхнула. — Так. А тепер чесно. Що сталося? У вас двокімнатна квартира, ви жили спокійно, і раптом валіза.
Свекруха мовчала довго. Потім губи в неї сіпнулися.
— Не можу я з цією жінкою жити, — видушила вона. — Жанна. Родіон її до мене привів. Вона з ранку до ночі влаштовує галас, вона мені сказала, що я у своїй кімнаті голосно дихаю. Ти розумієш? Голосно дихаю!
— Розумію, — сказала Вероніка. — Цю пані я бачила в ділі. Вона в мене на весь поверх концерт давала.
Вона ступила крок, щоб обійти сумки й увійти. Їй насправді не було діла до Тамари Ігнатівни ні краплі, ні на грам. Але свекруха подивилась знизу вгору таким покинутим поглядом, що Вероніка зупинилась на півкроці.
— Одна ніч, — сказала вона суворо. — Пізно, автобуси рідко їздять, гаразд. Одна ніч на дивані. Вранці ви самі розбираєтеся зі своїм сином. Мені до вас діла немає й не буде.
— Дякую, дитино, — заметушилася Тамара Ігнатівна й із несподіваною прудкістю всунула Вероніці найважчу сумку. — Оцю неси, тут посуд.
— Посуд, — повторила Вероніка. — На одну ніч. Логічно.
У кімнаті Вероніка кивнула на диван, дістала чисту постіль і поклала зверху.
Тамара Ігнатівна одразу розстебнула валізу й стала викладати речі стосами, спритно, звично, як людина, що приїхала надовго й знає це краще за господиню.
— Вероніко, а куди мені речі покласти? У шафу чи в комод?
Вероніка мовчки підійшла, акуратно склала стоси назад, застібнула блискавку й поставила валізу біля стіни.
— Ще раз, щоб не було непорозуміння. Одна ніч. Вранці за двері.
— Що ти як наглядач! — спалахнула свекруха. — Я ж тебе вісім років терпіла!
— Терпіли ви мене погано, але старалися, — Вероніка кивнула. — Тільки в нас із вами різна арифметика. Я нікого не терпіла ні року, ні дня. Мені нецікаво терпіти, мені цікаво поважати. Ось із повагою в нас і не склалося.
Вона пішла займатися вечерею. М’ясо в духовці, салат, тарталетки, вишневий пиріг: усе, що любить Аліса. Тамара Ігнатівна ходила коридором, заглядала в кімнати, торкалася шпалер і явно робила висновки, задоволені й далекосяжні.
Коли стіл було накрито, свекруха сіла першою, присунула до себе тарілку й вичікувально подивилась.
Вероніка виделки їй не подала.
— Це не вам, — сказала вона. — Це гостям.
У двері подзвонили. Вероніка побігла відчиняти, і в коридорі одразу піднявся вереск: подвійний, захоплений, безглуздий і щасливий.
— Алісо!
— Вероніко!
Вони обіймались, пританцьовуючи, як школярки, і говорили одночасно. Аліса стягнула шапку, труснула волоссям, потягла до кімнати дорожню сумку й вручила сестрі великий паперовий пакет із гостинцями.
Тамара Ігнатівна дивилась на це свято з таким обличчям, ніби їй зіпсували заздалегідь написаний сценарій.
— Тамаро Ігнатівно, це моя сестра Аліса, — представила Вероніка. — Алісо, це гостя на одну ніч.
— Дуже приємно, — ввічливо сказала Аліса.
За столом Вероніка накладала сестрі найкраще: край із скоринкою, дві тарталетки, шматок пирога одразу великий. Про свекруху не забула: поклала скромно, по-чесному, і мовчки прибрала пляшку напою з її боку столу.
— А мені? — не витримала Тамара Ігнатівна.
— Вам вода. Вам уранці складний день, потрібна ясна голова.
Свекруха підібгала губи, доїла й пішла до дивана. Сестри сиділи ще довго, пошепки, щоб не заважати.
— Ти серйозно її пустила? — тихо спитала Аліса.
— На ніч. Вона приїхала з валізою й фразою «у тебе зайва кімната». Родіон, до речі, горлав у слухавку, що в мене луна по стінах ходить.
— Ну так, дідова квартира, — Аліса пирхнула. — Нахабство якесь космічне. Вероніко, тільки врахуй: завтра ми їдемо на озеро, я зателефонувала Ксенії, Гліб буде з машиною до десятої.
— До десятої, — Вероніка раптом усміхнулась повільно й дуже задоволено. — Знаєш, Алісо, це чудовий розклад.
Уранці квартира виглядала так, ніби валіза розлетілася, як повітряна кулька, що лопнула. Кофти на кріслі, спідниці на спинці стільця, капці біля дверей, банки з домашнім варенням на підвіконні: за ніч Тамара Ігнатівна встигла розкластись ґрунтовно.
Вероніка подивилась на все це спокійно, поставила сніданок і покликала.
— Ідіть їсти. Омлет.
Свекруха їла із задоволенням і вже вголос планувала, куди переставить крісло. Коли вона вийшла з-за столу, її речей не було. Ні кофт, ні банок, ні валізи.
— Де?! — вона заметалась. — Де мої речі?!
— У машині, — сказала Вероніка. — Гліб, чоловік моєї подруги, люб’язно погодився підвезти вас до вашого будинку. Цілком безплатно, з поваги до вашого віку.
— Немає в мене дому! — вереснула Тамара Ігнатівна. — Там ця жінка, там син, там мені місця немає!
— Немає так немає, — Вероніка подала їй пальто. — Одягайтесь і на вихід. Далі не моя ділянка відповідальності.
У цей момент подзвонили в двері. Вероніка відчинила й побачила Родіона: він затягав у прохід два величезні баули, червоний, задоволений, упевнений, що питання вирішене й йому лишається внести багаж.
— Отже, домовились, — пропихтів він. — Нехай тут живе, тобі не шкода, у тебе ж…
Договорити він не встиг. Вероніка коротко, точно й дуже цілеспрямовано підсікла його ногою. Родіон зігнувся навпіл і осів на баул, видаючи звук, який важко записати літерами.
Вероніка повернулась до кімнати й сказала буденним тоном:
— Там ваш син. По підлозі качається.
Тамара Ігнатівна вискочила в під’їзд, а двері за її спиною м’яко клацнули. Свекруха смикнула ручку, зрозуміла все одразу й заголосила: то на скорчененого сина, то на зачинені двері, то в стелю, відразу на всіх.
— Відчини! Ти мене виманила! Ти ошуканка! Ти невдячна!
Через п’ять хвилин двері відчинились. Вийшли Вероніка й Аліса, в куртках, із сумками, і Вероніка замкнула двері.
— Родіоне, — сказала вона згори вниз. — Слухай уважно, бо повторювати я не люблю. Спробуєш чіпати мій замок, напишу заяву про незаконне проникнення в житло. Це вже не родинна розмова, це стаття. Тобі пояснити, як швидко стаття лікує фантазії?
— Ти… хвора, — просипів він.
— Я здорова. Це й дратує.
— А мені що робити?! — заволала Тамара Ігнатівна. — Мені куди?!
Вероніка зупинилась на площадці між поверхами й обернулась.
— Ось ваш син. Вирішуйте з ним. У вас два варіанти. Перший: показати зуби й виставити зі своєї квартири його жінку. Другий: виставити обох. Третього варіанту під назвою «переїхати в чужу трикімнатну» я вам не залишила й не залишу.
— Мамо, не слухай її, — прохрипів Родіон із підлоги.
Тамара Ігнатівна подивилась на сина довгим важким поглядом.
— Геть! — крикнула вона. — Забирайся з моєї квартири разом зі своєю бабою! Сьогодні ж!
Родіон сів на сходинку.
— Це вона, — забурмотів він. — Це Вероніка все влаштувала. Пошкодувала б, у неї три кімнати, а у тебе дві! Три і дві, чуєш?! Їй що, важко було?!
— Їй не важко, їй не потрібно, — сказала Аліса, проходячи повз. — Це різні слова.
Вероніка спускалась. Вона не озиралась і не поспішала, а внизу її чекав Гліб, який гукнув коротко й дружелюбно.
Тамара Ігнатівна йшла сходами позаду, дорікаючи, але не синові. Син був великий, теплий, свій, а винна була колишня невістка, яка нахабно виставила її за поріг.
«Якого дідька я мушу звільняти хату, — думала свекруха, ступаючи дедалі рішучіше. — Вона моя. Моя. Ось зараз і розберемося».
Надвечір Родіон із Жанною зняли однокімнатну квартиру на іншому кінці міста. Господиня попросила плату за місяць наперед, і останні гроші пішли туди.
Жанна ходила по чужій кімнаті й говорила без упину.
— Ти ганчірка! — вигукувала вона. — Ганчірка, чуєш! Мати тебе виставила, а ти сидів! Твоя колишня тебе виставила, а ти сидів! У неї три кімнати, ти вісім років там жив, і нічого не взяв, нічого!
— Вона моя, ця квартира, — сказав він глухо. — Тобто її. Дідова.
— Дідова! — передражнила Жанна. — А голова в тебе чия? Теж дідова, тільки не працює! Через тебе я тепер у цій дірі! Через тебе!
Вона кричала ще довго, потім пішла у ванну й увімкнула воду.
Родіон посидів рівно хвилину. Потім підвівся, схопив обидві сумки й вийшов, тихо причинивши двері.
На вулиці телефон завібрував: Жанна. Він заблокував номер одразу, не підносячи до вуха. Раніше вона була інша: сміялася, гладила по плечу, називала його сильним. Тепер від неї хотілося бігти так, щоб між ними лежало все місто.
Він зупинився під ліхтарем і подумав: а може, ризикнути? Прийти, стати в дверях, сказати щось про вісім років.
Телефон пискнув. Повідомлення від Вероніки: «Вітаю з днем народження. Живи, тільки без мене».
Родіон завмер. Сьогодні й справді був його день. Ні мати, ні Жанна не згадали: обидві кричали, обидві виганяли, обидві не помітили. А та, яку він викреслив і обізвав у під’їзді хворою, пам’ятала й написала.
Він підняв сумки й пішов до автобусної зупинки. Залишався один напрямок: до матері, яка вранці веліла йому забиратися зі своєї квартири. Пустить чи ні, питання відкрите. Але йти більше було нікуди.
