– Моя донька приїхала в місто вчитися, а не в тебе на квартирі їсти готувати та прибирати! – сказала обурено Віра сестрі, тримаючи слухавку біля вуха так міцно, ніби хотіла її розчавити. – Олю, ти що, з глузду з’їхала? Вона ж не твоя служниця!
Ольга, сидячи на кухні своєї маленької квартири в центрі Києва, закотила очі. За вікном шумів вечірній трафік, а в кімнаті панував запах свіжозвареної кави, яку вона щойно приготувала для себе.
Її племінниця, 18-річна Анна, саме мила посуд після вечері, не підозрюючи про бурю, що розгортається по телефону.
– Віро, заспокойся, – відповіла Ольга спокійно, але з ноткою роздратування. – Аня тут не просто так. Вона живе в моїй квартирі безкоштовно, то чому б не допомогти?. Я теж працюю цілий день, а ввечері хочу відпочити, а не мити тарілки.
– Безкоштовно? – пирхнула Віра. – Ти забула, що я тобі щомісяця пересилаю гроші на продукти? І квартира ця – спадщина від батьків, не тільки твоя! Аня приїхала вчитися в університеті, а не бути твоєю домробітницею. Якщо ти не можеш дати їй спокій, то нехай краще зніме кімнату в гуртожитку.
Ольга відкинулася на стільці, дивлячись на Аню, яка витирала руки рушником. Дівчина була струнка, з довгим каштановим волоссям, зібраним у хвіст, і великими зеленими очима, що нагадували очі їхньої матері.
Ольга відчула ревнощі – Віра завжди ставилася до своєї доньки як до принцеси, тоді як Ольга мусила боротися за все сама.
Добре, сестро, – сказала Ольга саркастично. – Якщо ти така розумна, то приїжджай сюди і сама доглядай за нею. А я подивлюся, як ти будеш бігати між роботою і хатніми справами.
– Може, й приїду! – вигукнула Віра. – І заберу Аню звідти. Вона мені вчора скаржилася, що ти її змушуєш готувати щодня, а сама тільки накази роздаєш.
Ольга зітхнула. Розмова тривала вже півгодини, і вона втомилася. Але це був не перший конфлікт між сестрами.
Вони завжди були різними: Віра – старша, відповідальна, заміжня за успішним бізнесменом у маленькому містечку, а Ольга – молодша, незалежна, розлучена, яка побудувала кар’єру в столиці як менеджер у рекламній агенції.
Квартира в Києві дісталася їм у спадок від батьків п’ять років тому, після трагічного випадку. Віра віддала свою частку Ользі, щоб та не продавала нерухомість, але з умовою, що родина зможе користуватися нею в разі потреби.
І ось тепер Аня, донька Віри, приїхала вчитися на журналіста в Київському університеті, і оселилася в Ольги.
– Аню, – покликала Ольга, коли племінниця закінчила з посудом. – Твоя мама на телефоні. Хоче з тобою поговорити.
Аня підійшла, взяла слухавку, і її обличчя освітлилося усмішкою.
-Мамо? Привіт! Як справи вдома?
Доню, все добре, – відповіла Віра, намагаючись стримати гнів. – А в тебе? Тітка Ольга не дуже тебе мучить?
Аня засміялася тихо.
-Ні, мамо, все нормально. Я допомагаю по дому, бо так справедливо. Тітка ж одна, і квартира маленька. А вчитися я встигаю, не хвилюйся.
-Але ти ж не для того приїхала! – наполягала Віра. – Ти маєш зосередитися на навчанні, на лекціях, на друзях. А не на каструлях.
-Мамо, я вже доросла, – сказала Аня м’яко. – І мені подобається готувати. Пам’ятаєш, як я вдома експериментувала з рецептами? Тут я пробую нові страви – борщ з грибами, вареники з вишнями. Тітка хвалить.
Ольга, чуючи це, посміхнулася про себе. Аня була дійсно хорошою дівчиною – розумною, працьовитою, не скаржилася. Але Віра завжди перебільшувала.
Після розмови Ольга сіла з Анею за стіл, наливаючи чай.
-Твоя мама думає, що я тебе експлуатую, – сказала Ольга, сміючись. – Але ж ти знаєш, що це не так, правда?
-Звичайно, тітко, – кивнула Аня. – Вона просто хвилюється. Вдома я була єдиною дитиною, то вона мене балувала. А тут – самостійне життя.
-Самостійне життя – це добре, – погодилася Ольга. – Я в твоєму віці вже працювала, щоб платити за навчання. Твоя мама вийшла заміж рано, то в неї все було інакше.
Аня кивнула, але в її очах промайнула цікавість.
-Тітко, а чому ви з мамою завжди сперечаєтеся? Ви ж сестри.
Ольга зітхнула, розмішуючи цукор у чашці.
-Це давня історія, Аню. Коли ми були дітьми, Віра завжди була “хорошою дівчинкою” – вчилася на відмінно, допомагала батькам. А я… я була бунтаркою. Хотіла пригод, втекла з дому в 16, щоб побачити світ. Батьки мене пробачили, але Віра так і не забула. Вона думає, що я безвідповідальна.
-Але ти ж успішна! – вигукнула Аня. – Маєш гарну роботу, квартиру в Києві.
-Так, але для неї це не важливо. Вона хоче, щоб все було “по-людськи” – сім’я, діти, стабільність. А я розлучилася п’ять років тому, і тепер одна.
Аня задумалася. Вона знала про тітчин розлучення – чоловік пішов до іншої, залишивши Ольгу з розбитим серцем. Але деталі були табу в родині.
Тим часом у своєму містечку Віра ходила по кімнаті, тримаючи телефон. Її чоловік, Петро, сидів за столом, читаючи газету.
-Петре, ти чув? Ольга змушує Аню прибирати! – сказала Віра обурено.
-Віро, не перебільшуй, – відповів Петро спокійно. – Аня доросла, хай вчиться самостійності. Ти ж сама казала, що в гуртожитку гірше – шум, бруд.
-Але Ольга… вона завжди така егоїстка! – вигукнула Віра. – Пам’ятаєш, як вона позичила гроші в батьків і не повернула? А тепер користується квартирою, ніби це тільки її.
Петро зітхнув.
-То поїдь до Києва, розберися. Може, це на краще – побачиш Аню, перевіриш, як вона вчиться.
Віра зупинилася. Ідея сподобалася. Вона давно не була в столиці, а сумувала за донькою.
-Добре, – сказала вона. – Завтра ж поїду. І поговорю з Ольгою віч-на-віч.
Наступного дня Віра приїхала до Києва потягом. Місто зустріло її гамором – люди поспішали на роботу, машини сигналили, а повітря пахло кавою з вуличних кіосків.
Вона взяла таксі й поїхала до квартири сестри на Подолі.
Коли Ольга відчинила двері, її обличчя витягнулося від здивування.
-Віро? Ти серйозно приїхала?
-Так, – відповіла Віра, входячи з валізою. – Де Аня?
-На лекціях, – сказала Ольга. – Повернеться ввечері. А ти… надовго?
-Поки не розберуся, – заявила Віра, оглядаючи квартиру. Вона була чиста, але маленька – дві кімнати, кухня, балкон з видом на Дніпро. – Давай поговоримо.
Вони сіли на кухні, і Ольга налила каву.
-Ну, кажи, що тебе гризе, – сказала Ольга.
-Ти змушуєш Аню робити всю хатню роботу! – почала Віра. – Вона мені розповідала, як миє підлогу, готує обіди. Це не її обов’язок!
-Віро, вона не “всю” робить, – заперечила Ольга. – Ми ділимо: я купую продукти, плачу за комуналку, а вона допомагає з прибиранням. Це ж нормально для родини.
-Родини? – пирхнула Віра. – Ти завжди думаєш тільки про себе. Пам’ятаєш, як у дитинстві ти брала мої іграшки й не повертала?
Ольга розсміялася.
-О Боже, Віро, то було 30 років тому! Ти досі на це ображаєшся?
-Не тільки на це, – сказала Віра серйозно. – Коли батьки померли, ти взяла всю квартиру собі, обіцяючи, що допоможеш родині. А тепер експлуатуєш мою доньку!
-Експлуатую? – Ольга підвелася. – Я дала їй дах над головою! Безкоштовно! А ти надсилаєш 2000 гривень на місяць – це ж копійки в Києві!
Розмова перейшла в крик. Сестри згадували старі образи: як Ольга втекла з дому, залишивши Віру доглядати батьків; як Віра вийшла заміж і “забула” про сестру; як Ольга позичила гроші й не повернула через розлучення.
-Ти завжди була заздрісною! – кричала Віра. – Бо в мене сім’я, а в тебе – нікого!
-А ти – контролююча! – відповідала Ольга. – Хочеш, щоб усі жили за твоїми правилами!
Вони замовкли тільки коли почули ключ у дверях. Аня повернулася з університету, з рюкзаком, повним зошитів.
-Мамо? – здивувалася вона. – Ти тут?
-Так, доню, – сказала Віра, обіймаючи її. – Я приїхала, щоб забрати тебе. Ми знімемо кімнату деінде.
Аня відступила.
-Забрати? Чому? Мені тут добре!
-Але тітка тебе мучить, – наполягала Віра.
-Ні, мамо, – сказала Аня твердо. – Тітка добра до мене. Вона допомагає з навчанням – радить книги по журналістиці, вводить у свій світ. Вчора ми ходили на виставку, де вона познайомила мене з колегами.
Ольга здивовано подивилася на племінницю.
-Аню, ти не мусиш мене захищати, – сказала вона.
-Але це правда, – відповіла Аня. – Ви обидві – мої рідні. Чому ви не можете порозумітися?
Того вечора вони сіли за стіл удвох – Віра, Ольга й Аня. Віра приготувала вечерю, щоб “показати, як треба”, але Ольга допомогла, і вони почали говорити спокійніше.
-Пам’ятаєте, як ми в дитинстві грали в хованки в бабусиному саду? – сказала Аня, намагаючись розрядити атмосферу.
-Так, – усміхнулася Віра. – Ольга завжди ховалася в кущах, а я її шукала годинами.
-Бо ти була повільна, – пожартувала Ольга. – А я – хитра.
Вони розсміялися, і напруга спала. Аня розповіла про університет: про лекції з історії медіа, про нового друга Максима, який вивчає фотографію, про плани на студентську газету.
-Тітко, ти ж обіцяла допомогти з інтерв’ю для моєї статті, – нагадала Аня.
-Звичайно, – кивнула Ольга. – У мене є контакти в агенції. Можемо завтра піти.
Віра подивилася на них.
-Добре, – сказала вона. – Може, я перебільшила. Але обіцяй, Олю, що не будеш змушувати Аню робити все сама.
-Обіцяю, – відповіла Ольга. – Ми будемо ділити обов’язки порівну.
Але це був тільки початок. Наступні дні Віра залишилася в квартирі, і сестри почали відкриватися одна одній. Ольга розповіла про розлучення: як чоловік зрадив її з колегою, як вона боролася з депресією, працюючи ночами.
-Я не хотіла просити допомоги, – зізналася Ольга. – Боялася, що ти скажеш “я ж казала”.
-А я б допомогла, – сказала Віра м’яко. – Ти ж моя сестра.
Віра, у свою чергу, поділилася своїми проблемами: бізнес Петра йшов погано через кризу, вони ледь зводили кінці з кінцями.
-Тому я так хвилююся за Аню, – сказала вона. – Хочу, щоб у неї було краще життя.
Аня, слухаючи їх, розуміла, що родинні таємниці глибші, ніж здається. Вона почала записувати їхні розмови для своєї студентської роботи – есе про сімейні зв’язки.
Одного вечора, коли вони гуляли по Андріївському узвозу, Аня зустріла Максима. Він був високий, з кучерявим волоссям і фотоапаратом на шиї.
-Аню, привіт! – вигукнув він. – Хто це з тобою?
-Моя мама і тітка, – представила Аня. – Мамо, тітко, це Максим, мій одногрупник.
Максим потиснув руки.
-Приємно познайомитися. Аня розповідала про вас. Пані Ольго, ви в рекламі працюєте? Може, порадите, як зняти гарне фото для портфоліо?
Ольга усміхнулася.
-Звичайно. Приходь завтра, покажу софт для редагування.
Віра подивилася на доньку.
-Він симпатичний, – прошепотіла вона. – Але не відволікайся від навчання.
-Мамо! – засміялася Аня.
Так минув тиждень. Віра допомагала по дому, Ольга водила їх по місту – на Майдан, до Софії Київської, на каву в модні кафе. Вони говорили про минуле: про батьків, про дитинство в селі, про мрії.
-Пам’ятаєш, як ми мріяли про велике місто? – сказала Ольга.
-Так, а ти поїхала першою, – відповіла Віра. – Я заздрила тобі.
-А я тобі – твоїй сім’ї, – зізналася Ольга.
Аня, бачачи їхнє примирення, відчула полегшення. Але незабаром з’явилася нова проблема. Аня отримала завдання – написати репортаж про життя в Києві для студентської газети. Вона вирішила взяти інтерв’ю в Ольги про її кар’єру.
-Тітко, розкажи, як ти починала, – попросила Аня, вмикаючи диктофон.
Ольга сіла зручніше.
-Ну, після школи я поїхала до Києва, працювала офіціанткою, вчилася на заочному. Потім потрапила в агенцію – спочатку секретарем, потім менеджером. Було важко, але я любила креатив.
-А розлучення не завадило? – спитала Аня обережно.
Ольга зітхнула.
-Завадило. Я втратила віру в людей. Але робота врятувала – проекти, клієнти, подорожі.
Віра, слухаючи, втрутилася.
-Олю, чому ти не розповіла мені раніше? Я б приїхала, підтримала.
-Гордість, – відповіла Ольга. – Ти завжди була сильною, а я не хотіла здаватися слабкою.
Того ж дня Максим запросив Аню на побачення – прогулянку по парку Шевченка.
-Йди, доню, – сказала Віра. – Але будь обережна.
-Мамо, він хороший, – запевнила Аня. – Ми говоримо про фото, журналістику.
Побачення пройшло чудово: вони фотографували осіннє листя, їли морозиво, говорили про мрії.
-Я хочу стати фоторепортером, – сказав Максим. – Подорожувати світом, знімати історії.
-А я – журналісткою, – відповіла Аня. – Розповідати правду.
Повернувшись додому, вона розповіла тітці й мамі.
– Ого! – засміялася Ольга. – Молодець. Але не поспішай.
-Так, доню, – додала Віра. – Навчання перш за все.
Але щастя тривало недовго. Наступного дня Ольга отримала дзвінок з роботи – клієнт скасував великий проект, і їй загрожувало скорочення.
Ой! – вигукнула вона, кидаючи телефон. – Тепер що робити?
Віра підійшла.
-Олю, ми допоможемо. Петро має знайомих у бізнесі, може, знайде клієнтів.
-Дякую, – сказала Ольга, обіймаючи сестру. Вперше за роки вони були близькими.
Аня, бачачи це, вирішила допомогти. Вона написала статтю про Ольгу – “Сестринська сила: як жінки долають труднощі”.
Опублікувала в студентській газеті, і стаття стала популярною.
-Тітко, подивися! – сказала Аня, показуючи газету.
Ольга прочитала, і сльози навернулися на очі.
-Дякую, Аню. І тобі, Віро.
Віра кивнула.
Ми родина. Маємо триматися разом.
Через тиждень Віра поїхала додому, але обіцяла приїжджати частіше. Ольга й Аня стали ближчими – ділили обов’язки, секрети, сміх.
-Дякую, що приїхала, мамо, – сказала Аня по телефону.
– І я дякую, – відповіла Віра. – Тепер я розумію, що ти в добрих руках.
Аня продовжила вчитися, зустрічатися з Максимом, а Ольга знайшла нову роботу. Сестри примирилися, і родина стала сильнішою.
Але життя тривало. Через місяць Аня дізналася таємницю: Ольга мала сина від колишнього чоловіка, якого віддала на усиновлення.
-Чому ти не сказала? – спитала Аня.
-Боялася осуду, – відповіла Ольга. – Але тепер я готова шукати його.
Віра, дізнавшись, приїхала знову.
-Ми знайдемо його разом, – сказала вона.
І так почалася нова глава – пошуки, емоції, надія.
Віра Лісова
