— Моя мама захворіла, так що я у відпустку поїду сам, а ти доглянь її, все-таки сім’я, — видав чоловік.
Кухня й досі пахла вчорашньою смаженою рибою, хоча вікна були навстіж відчинені. Світлана сиділа, сперши підборіддя на долоню, і мовчки спостерігала, як Ігор кидає сорочки у валізу. Рухи були різкими, ніби він поспішав утекти.
— Мама захворіла, тож у відпустку я поїду сам. А ти поки приглянь за нею — все-таки родина, — кинув він, навіть не глянувши у її бік. Голос звучав спокійно, проте в ньому читалися знайомі емоції, які щоразу стискали Світлані серце.
Вона повільно випрямилася, відчуваючи, як наростає образа.
— Ти серйозно? — спитала, намагаючись не підвищити голос. — А я тут до чого? Чи, може, ти думаєш, що я не втомилася? Чому це ти їдеш сам на відпочинок, а я маю залишатися й доглядати твою маму?
Ігор знизав плечима, наче її обурення було дрібницею.
— Ну а що? Вона ж тобі не чужа. У неї тиск підскакує, хтось має бути поруч. Я ж за тиждень повернусь — теж посиджу.
Світлана міцно стисла пальці, але промовчала. Вона знала цей тон — він уже все вирішив. Сперечатися марно. Ігор з гучним клацанням закрив валізу і вийшов у передпокій, залишивши по собі різкий слід одеколону.
Світлана залишилася сама. Вона підійшла до вікна й глянула на двір: сусідський хлопчина ганяв м’яча, бабуся з першого поверху витрушувала килим. Життя назовні текло, як завжди. А всередині — все вирувало.
Вони з Ігорем були разом уже сім років. Перші роки нагадували кадри з романтичного фільму: квіти, прогулянки під дощем, розмови до ночі, спільні мрії. Але потім щось зламалося. Ігор став відстороненим, а Світлана — дратівливою. Рідко розмовляли по-справжньому, частіше — кидали одне одному колючі фрази або взагалі мовчали.
Відпустка мала стати спробою все виправити, повернути іскру. Але тепер він їхав сам, залишивши її з хворою свекрухою. Світлана дістала телефон і набрала Марину — старшу сестру, яка завжди вміла вислухати.
— Та він просто не поважає тебе, — випалила Марина, коли Світлана поділилася всім, що накипіло. — Ти ж йому не доглядальниця. Чому ти взагалі це дозволяєш?
— Я не дозволяла, — різко відповіла Світлана. — Він просто поставив мене перед фактом.
— То скажи йому, що цього не буде. Нехай сам розгрібає свої проблеми.
Світлана тяжко зітхнула. Марина завжди говорила прямо, але її слова мали сенс. Чому вона постійно підлаштовується під Ігоря? Чому мовчить, коли він нехтує її бажаннями?
Наступного дня Світлана поїхала до свекрухи. Ніна Василівна мешкала у старенькій хрущовці на іншому кінці міста. Двері відчинила сама — суха, з суровим поглядом, із акуратно покладеним сивим волоссям.
— А Ігор де? — спитала вона замість привітання.
— Поїхав у відпустку, — коротко відповіла Світлана, відчуваючи, як у серці усе стискається. — Я приїхала доглянути за вами.
Ніна Василівна хмикнула й пішла до кімнати, залишивши Світлану в коридорі. Квартира пахла ліками й старими меблями. На комоді стояла фотографія Ігоря у рамці — усміхнений, обіймає матір. Світлани на знімках не було.
— У няньках я не потребую, — кинула Ніна Василівна, вмощуючись у крісло. — Іди додому, Світлано. Я сама впораюся.
Світлана ледь стрималася. Хотілося розвернутися й піти. Але вона залишилася. Не через любов до свекрухи — між ними ніколи не було тепла. Просто знала: якщо щось станеться, винною буде вона. Ігор не забариться звинуватити.
— Я залишусь, — тихо сказала вона. — Хочете ви того чи ні.
Ніна Василівна з прищуром глянула на неї, але промовчала.
Дні тяглися повільно. Щоранку Світлана приїжджала до свекрухи: готувала їжу, міряла тиск, слухала безкінечні скарги. Ніна Василівна була вимогливою: то суп пересолений, то вікно відчинене «не так». Світлана мовчала, але з кожним днем її терпіння тануло, як сніг на сонці.
Одного вечора, коли вони вечеряли мовчки, Ніна Василівна раптом мовила:
— А ти знаєш, чому Ігор поїхав сам?
Світлана завмерла з ложкою в повітрі.
— Бо ви захворіли, — відповіла вона, хоча в її голосі прозвучав сумнів.
Свекруха усміхнулася, і в її очах майнуло щось дивне — чи то злорадність, чи жалість.
— Він просто хотів відпочити. Від усього. І від тебе — також.
Ці слова образили жінку. Світлана повільно поклала ложку й подивилася на Ніну Василівну. Та не відвела погляду.
— Це він вам так сказав? — тихо запитала Світлана, намагаючись тримати себе в руках.
— Ні, не казав. Але я його мати. Я знаю.
Світлана відчула, як у серці щось стискається. Вона підвелася, зібрала посуд і пішла на кухню. Там, стоячи біля раковини, дозволила собі заплакати — тихо, щоб свекруха не почула.
Вночі Світлана не могла заснути. Слова Ніни Василівни крутилися в голові, як заїжджена платівка. Ігор хотів відпочити від неї? Чи це свекруха навмисно вбиває між ними клин?
Світлана взяла телефон і відкрила переписку з чоловіком. Останнє повідомлення від нього було три дні тому: «Все ок, засмагаю». Жодного слова про неї. Жодного запитання, як у неї справи.
Вона зайшла на його сторінку в соцмережах. Ігор рідко щось викладав, але цього разу в сторіс промайнули фото: пляж, коктейль, захід сонця. На одному знімку — жіноча рука з яскравим манікюром, що тримала келих. Світлана відчула, це до добра не доведе. Вона збільшила фото — обличчя не було видно.
— Це нічого не значить, — прошепотіла вона, але голос тремтів.
Вранці вона написала Ігорю: «Як справи? Все гаразд?» Відповідь надійшла лише за кілька годин: «Норм. Маму не ображай». Світлана з розмаху кинула телефон на диван.
До кінця тижня жінка була на межі. Вона втомилася від свекрухи, від мовчання Ігоря, від власних думок, які точили її зсередини. У суботу Ніна Василівна раптово сказала:
— З’їзди в аптеку. Ліки скінчилися.
Світлана мовчки кивнула й поїхала. В аптеці черга була довгою, і поки вона чекала, погляд ковзнув по вітрині з вітамінами. Вона згадала, як Ігор якось сказав: «Ти вічно якась змучена. Може, вітамінів попий?» Тоді вона лише знизала плечима, але зараз ці слова раптово згадалися. Змучена. Може, він має рацію? Може, вона справді стала нудною?
Повернувшись, вона застала Ніну Василівну за телефонною розмовою. Та говорила пошепки, але Світлана вловила уривок:
— …так, усе нормально, він скоро повернеться. Ні, вона нічого не знає.
Світлана завмерла удверях. Свекруха помітила її й швидко завершила розмову.
— Хто це був? — прямо запитала жінка.
— Сусідка, — відмахнулася Ніна Василівна. — А ти чого підслуховуєш?
Світлана не повірила, але сперечатися не стала. Вона мовчки простягнула ліки і пішла до іншої кімнати. В серці клекотіло: щось тут не так. Ігор, свекруха, відпустка — усе це здавалося великою брехнею.
Ігор приїхав у неділю. Світлана поїхала зустрічати його в аеропорт, хоча всю дорогу переконувала себе не робити цього. Він виглядав засмаглим, але якимось чужим. Коли вона спробувала його обійняти, він відсторонився.
— Втомився? — запитала вона, відчуваючи, як у голосі з’являється надрив.
— Ага, — буркнув він, закидаючи валізу в багажник.
Дорогою додому Світлана не витримала.
— Чому ти поїхав сам? — запитала вона прямо. — І тільки не кажи, що через маму.
Ігор зітхнув, почав барабанити пальцями по керму.
— Бо мені потрібен був час. Ми з тобою, наче в клітці. Постійні сварки, жодного спокою.
— А ти не думав, що мені теж потрібен спокій?! — її голос зірвався. — Я ж збирала гроші на цю відпустку, хотіла провести її з тобою! А ти просто втік!
— Не починай, — відрубав він. — Я ж повернувся. Чого тобі ще треба?
Світлана замовкла. Але вдома, коли Ігор ліг спати, вона взяла його телефон. Пароль знала давно. У месенджерах нічого підозрілого не було, але в галереї…
Ті самі пляжі. Той самий коктейль. І та сама жіноча рука з яскравим манікюром. А на задньому плані — обличчя. Молода жінка, яка сміялася, у яскравому сарафані. Світлана її впізнала. Колега Ігоря.
Вона сиділа на кухні до ранку, втупившись у порожню чашку. Коли Ігор прокинувся, вона поклала телефон перед ним.
— Хто це? — запитала тихо.
Ігор зблід, але швидко зібрався.
— Це просто колега. Ми випадково зустрілися.
— Випадково? — Світлана криво всміхнулася. — На курорті? Ігорю, ти брешеш. Я ж не сліпа.
Він мовчав. І в тому мовчанні було все.
Світлана підвелася й пішла до спальні. Вона почала складати речі. Жінка переїхала до Марини. Валіза, коробка з книжками, кілька сумок із речами — усе, що залишилося після семи років спільного життя. Ігор не намагався її зупинити. Лише сказав:
— Це ти сама все ускладнюєш.
Ці слова не давали їй спокою. Вона згадувала їх, дивлячись у вікно квартири сестри.
З Ніною Василівною вона більше не бачилася. Свекруха кілька разів телефонувала, але Світлана не відповідала. Було важко. Але разом із цим прийшло усвідомлення. Вона більше не хотіла бути зручною. Більше не хотіла мовчати. Марина, як завжди, була поруч. Вона не давала порад — просто слухала. І цього було достатньо.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні з теплим чаєм, Світлана раптом сказала:
— Знаєш… Я весь цей час думала, що повинна його врятувати. Але, може, мені треба було рятувати себе?
Марина усміхнулась:
— От тепер ти нарешті починаєш мислити правильно.
