Моя сестра витисла з батьків останні копійки заради весілля мрії

Моя сестра витисла з батьків останні копійки заради весілля мрії

Я стояв на порозі власної квартири з таким виглядом, який має людина, яка щойно програла у лотерею… власне життя. У руках — список справ від мами, написаний її дрібненьким, охайним почерком. Список, що більше нагадував технічне завдання для запуску космічного корабля, аніж план підготовки до весілля єдиної доньки.

— Мамо, ти серйозно? — я підняв очі на жінку, яка все життя примудрялася виглядати молодшою за свій вік, а тепер раптом стала старше років на десять лише за останній місяць.

— «Замовити білий лімузин, обов’язково з голубами»? Де я тобі в нашому місті знайду живих голубів?

— Сергію, не починай, — мама потерла скроні звичним для неї останнім часом жестом. — У Марини весілля. Єдине весілля в її житті. Все має бути ідеально.

«Єдине» — це слово повисло між нами, як невимовний докір. Моє розлучення три роки тому досі залишалося важкою темою. Хоча зараз мова була не про мене.

— А що тато каже? — запитав я, хоча наперед знав відповідь.

— Твій батько… — мама зробила паузу, підбираючи слова. — Він вважає, що ми перегинаємо. Але він же чоловік, він не розуміє. Ти ж знаєш Марину — якщо щось піде не так, вона…

Вона не договорила, але ми обидва знали, що буде. Сльози планетарного масштабу, звинувачення у тому, що батьки її не люблять, що у подруги Олени весілля було краще, що жити немає сенсу, якщо навіть рідна мати не спромоглася організувати нормальне свято.

Марина. Моя молодша сестра. Двадцять шість років суцільного балування, помножених на вроджений талант маніпулятора. Я досі пам’ятаю, як у дитинстві вона могла годинами плакати, випрошуючи нову ляльку — і завжди добивалась свого.

— Гаразд, — зітхнув я, глянувши далі у список. — Так, що тут іще… «Прикраси для залу — лише живі орхідеї, білі й рожеві, щонайменше п’ятсот штук». Мамо, ти хоча б уявляєш, скільки це коштує?

— Уявляю, — тихо відповіла вона, і щось у її голосі змусило мене підняти голову.

— Стій, ви ж не… Мамо, тільки не кажи, що ви взяли кредит?

Мовчання краще говорило за будь-які слова.

— Мамо!

— Що — «мамо»? — вона раптом спалахнула. — Що я мала робити? Сказати їй, що ми не можемо дозволити собі нормальне весілля? Щоб вона перед Олексієм та його родичами виглядала бідною? Вони ж заможні люди, в них свій бізнес…

— Який полягає у перепродажі китайського ширвжитку на базарі, — перебив я. — Мамо, яка різниця, що вони подумають? Це ж Маринка виходить заміж, а не вони.

Та навіть вимовляючи це, я вже знав, що всі мої слова марні. У світі моєї мами «що люди скажуть» завжди було важливішим за «що ми відчуваємо». А Марина це чудово знала — й уміло користувалася.

Наступні два тижні перетворилися на марафон абсурду. Я носився містом у пошуках білих голубів, але знайшов, до речі, в якогось голуб’ятника за містом. Домовлявся з флористами про орхідеї, вдалося трохи збити ціну, пообіцявши забрати ті, що вже почали в’янути. Шукав кондитера, який би взявся зробити п’ятиповерховий торт у формі замку з діючим фонтаном усередині.

— Фонтаном, що працює? — перепитав кондитер, чоловік років п’ятдесяти, з руками в рубцях від карамелі.

— Я б з радістю пожартував, — зітхнув я, — але це не жарт. Моїй сестрі потрібен торт із фонтаном. І щоб на кожному ярусі були фігурки лебедів із марципану.

— Лебеді — то ще таке, — він почухав лисину. — А от фонтан… Слухай, може, ми імітацію зробимо? З карамелі таку цівку — буде схоже…

— Ні, — похитав я головою, згадавши Маринин вереск, коли їй запропонували штучні квіти замість живих. — Вона розкусить. І тоді…, краще справжній фонтан.

У підсумку рішення знайшлося. Кондитер зв’язався з якимось майстром, який робить декоративні фонтанчики для інтер’єру, і разом вони зібрали конструкцію, від одного вигляду якої в мене сіпалося ліве повіко. Але фонтан працював.

Тато весь цей час мовчав. Я кілька разів застав його в гаражі з пляшкою якогось напою.

— Тільки матері не кажи, — буркнув він.

— Тату, може, поговориш з ними? Поясниш, що так не можна?

Він подивився на мене з поглядом людини, яка здалася ще до початку битви.

— Сину, я вже тридцять п’ять років одружений із твоєю матір’ю. Думаєш, я не пробував? Вона вирішила, що має влаштувати Марині казкове весілля — отже, так і буде. Хоч трісни.

— Але ж кредит, тату! У вашому віці влізати в борги…

— У нашому віці, — криво всміхнувся він. — Знаєш, що найсмішніше? Я все життя відкладав на «чорний день». Думав, вийду на пенсію — з’їздимо з мамою в подорож. В Європу хотів, Венецію побачити. Вона теж мріяла. А тепер… Тепер замість подорожі — кредит на Маринине весілля. Білі голуби замість Венеції, так би мовити.

Марина за ті два тижні з’являлася вдома тричі. І кожного разу — з новими вимогами.

— Мамо, я передумала щодо сукні! — влетіла вона одного вечора, коли ми з батьками доїдали вчорашній суп. — Побачила в соцмережах у Вероніки таку сукню! Із триметровим шлейфом і вся в кристалах Сваровскі!

— Маринусю, але ж ми вже купили сукню, — несміливо зауважила мама. — Пам’ятаєш, ту, яку ти два місяці вибирала?

— Та вона не підходить! — скривилася Марина, наче йшлося про мішок з-під картоплі. — Що люди подумають? В Аліни шлейф був п’ять метрів!

— В Аліни батько — депутат облради, — не витримав я. — А наші батьки — звичайні пенсіонери. Може, вже досить з них останнє тягнути?

Марина глянула на мене так, ніби я — порожнє місце.

— Сергію, це тебе взагалі не стосується. Те, що твоє весілля було в РАЦСі й ресторані «В Ашота», не означає, що я теж маю чинити так само.

Я важко сприйняв ці слова. Моя колишня дружина й справді не любила гучні святкування, і наше скромне весілля було, мабуть, єдиною гарною згадкою про той шлюб. Але Марина вміла задіти.

— Маринусю, донечко, — мама встала з-за столу, машинально поправляючи й без того ідеально застелену скатертину. — Нова сукня зараз… це дуже дорого. Може, купимо гарну фату? Або діадему?

— Мамо, ти спеціально все псуєш! — очі Марини наповнились сльозами з блискавичною швидкістю. — Це ж моє весілля! Єдине в житті! А ви… ви просто мене не любите!

І понеслося. Сльози, схлипування, голосіння про те, що вона — найнещасніша наречена у світі, що батьки її не розуміють, що краще б вона взагалі не виходила заміж.

Я встав і вийшов на балкон. Не міг більше це слухати. За спиною чув, як мама заспокоює Марину, обіцяє щось вигадати з сукнею, тато мовчить.

На балконі пив каву сусід дядько Микола.

— Весілля? — кивнув він у бік нашої квартири.

— Ага, — буркнув я.

— У мене донька торік заміж ішла, — мовив він. — Теж концерт був. Усе не так, усе не те. Жінку ледь серце не схопило, поки все організовувала. Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Через рік розвелась. Каже, не той виявився. А я думаю — може, то вона не та була? Бо на весіллі ж усі — янголи.

За тиждень до весілля сталося те, чого ніхто не чекав. У суботу зранку татові стало зле. Швидка, лікарня, крапельниці. Серце, сказали лікарі. Перевтома, вік.

Мама сиділа в лікарняному коридорі й тихо плакала.

— Це я в усьому винна, — повторювала мама, стискаючи хустинку в пальцях. — Довела його… Через це весілля…

— Мамо, не треба, — я обійняв її за плечі. — Тато поправиться. Все буде добре.

Але ми обоє знали — добре вже не буде. Щось надломилося.

Марина примчала за три години. Вбігла до палати, побажала батьку швидкого одужання, а потім потягла мене вбік:

— Сергію, що тепер робити? До весілля — тиждень! Усе оплачено, гості запрошені…

Я дивився на неї й не впізнавав. Невже це та сама дівчинка, яку я колись катав на плечах? Яка засинала лише після моїх казок?

— Марино, тато в лікарні. Яке весілля?

— Але… але як же… — вона розгубилась. — А що скаже Олексій? Його батьки вже костюми купили спеціально!

У цей момент з палати вийшла мама.

— Марино, — сказала вона тихо, але впевнено. — Весілля відбудеться. Тато сам так хоче. Сказав, що не пробачить собі, якщо через нього ти не вийдеш заміж у призначений день.

Я не повірив власним вухам. Навіть тепер, навіть після всього, батьки й далі потурали її примхам.

— Справді? — Марина миттєво розцвіла. — Ой, матусю, дякую! Я знала, що ви мене любите!

І побігла — мабуть, вирішувати чергові «весільні питання». А мама повільно опустилася на лавку у лікарняному коридорі.

— Мамо…

— Не треба, Сергію. Я все розумію. Але що я можу зробити? Вона ж моя донька. Моя маленька дівчинка…

День весілля пам’ятаю ніби в тумані. Тата виписали напередодні — під розписку, з цілим пакетом ліків. Він сидів за столом, блідий, але усміхнений. Мама метушилась, щоб усе було ідеально.

Голуби, як і замовляли, вилетіли з лімузина. Один, щоправда, вирішив, що зачіска нареченої — ідеальне місце для гнізда, але це швидко владнали. Орхідеї пахли, ті, що не зів’яли, замаскували іншими квітами. Торт із фонтаном став головною родзинкою — всі гості фотографувались на його фоні. Марина сяяла у другій сукні — так, мама таки знайшла гроші. Не знаю як. І не хочу знати.

— Гарне весілля, — сказав мені батько Олексія, кремезний чоловік із золотим ланцюгом завтовшки з палець. — Не пошкодували коштів, молодці. Поважаю.

Я кивнув, не довіряючи собі щось казати. Хоча розумів, що весілля мав робити наречений, адже він бере нашу Маринку заміж. Але хто ж мене слухатиме?

Танці, конкурси, тости. Марина пурхала залою, приймаючи компліменти. Олексій мовчки ходив слідом. Гості веселились. А я весь час спостерігав за батьками. За мамою, яка щоразу витирала очі — «від щастя», як казала. За татом, який непомітно пив ліки.

Близько опівночі я вийшов на вулицю подихати повітрям.

— Гарне свято вийшло, — пролунав голос за спиною.

Озирнувся — дядько Микола, сусід із балкона.

— Ага, — буркнув я. — Мрія поета.

— Напевно, дорого обійшлося?

— Дорого, — не став брехати.

Він кивнув.

— Знаєш, я от думаю… Ми все життя стараємось для дітей. Усе найкраще їм, усе найкрасивіше. А вони виростають і… — він махнув рукою. — Та що тут казати. Моя донька після розлучення навіть не телефонує. Каже — зайнята. А онука я вже пів року не бачив.

— Може, ще все налагодиться, — сказав я невпевнено.

— Може, — знизав плечима він. — А може, й ні. Знаєш, що я зрозумів? Ми їх занадто сильно любимо. А вони звикають до цієї любові. Думають, що світ їм винен просто за те, що вони є.
Ми стояли мовчки.

Минуло пів року.

Я приїхав до батьків. Ми спілкувалися, пили чай. Мама помітно схудла, але виглядала спокійнішою. Тато, здається, оговтався, хоча ліки тепер були його постійними супутниками.

— Марина дзвонила? — запитав я.

— Минулого тижня, — мама усміхнулася. — Сказала, що все добре. Олексій її балує.

— А приїжджала?

Мовчання.

— Зайнята вона, — зрештою озивається тато. — У них свої справи. Молоді, що з них візьмеш…

— Тату…

— Сергію, не треба, — він похитав головою. — Що зроблено, те зроблено. Ми дали їй усе, що могли. Навіть більше, ніж мали. Тепер хай живе, як знає.

— А кредит?

— Поступово виплачуємо, — зітхає мама. — Ще два роки залишилось.

— Я можу допомогти…

— Не треба, сину. Це наш хрест — самі понесемо.

За вікном — вечір, у вітальні м’яко світиться торшер, пахло пирогом. Усе здавалося таким тихим, наче життя нарешті взяло паузу.

— Знаєш, Сергію, — сказав тато, — колись я мріяв побачити Європу. А тепер найбільша мрія — дожити спокійно і без чергових весіль.

— Ага, — усміхнувся я. — І без живих голубів.

Ми всі розсміялися, але сміх вийшов трохи гіркуватим. Але це вже не гіркота — це просто досвід. Життя йшло далі. Без феєрверків. Без марципанових лебедів. Просто — чесно, по-справжньому. І цього, здавалося, було достатньо.