У маленькому селі, де сонце золотить поля пшениці, а ріка шепоче стародавні таємниці, жила бабуся Яніна.
Їй було вже за сімдесят, але очі її, сині, як весняне небо, все ще блищали молодечим запалом.
Вона мешкала в старій хатині з солом’яним дахом, яку побудував її покійний чоловік Петро ще за давніх часів.
Кожного ранку Яніна прокидалася з першими півнями, варила каву на плиті і сідала біля вікна, дивлячись на дорогу, що вела до великого світу.
Там, за обрієм, жили її шестеро дітей – усі за кордоном. Кожен з них пішов шукати кращої долі, залишивши матір з спогадами та самотністю.
“Ох, діти мої, куди вас понесло?” – зітхала Яніна, перебираючи старі фотографії. На них – шестеро усміхнених облич: старший син Іван, дочка Марія, близнюки Петро і Павло, молодша Оксана та найменший, Андрій.
Кожен мав свою історію, свій шлях, повний пригод, розчарувань і перемог.
Яніна часто розповідала про них сусідам, але сьогодні, в тихий осінній день, вона вирішила записати все в зошит – для себе, для онуків, яких бачила лише на екрані телефону.
Все почалося в 90-х, коли Україна тільки-но здобула незалежність. Економіка хиталася, роботи не було, а молоді серця прагнули більшого. Першим поїхав Іван, старший син. Йому було 25, коли він виграв грін-карту до США.
“Мамо, я мушу їхати, – сказав він тоді, стоячи на порозі з валізою в руках. – Тут я пропаду в цій біді. В Америці я знайду роботу, надсилатиму гроші. Обіцяю, скоро заберу вас усіх.”
Яніна плакала, обіймаючи сина. “Іване, синку, а хто ж мене догляне? Тато вже не з нами, а ти – моя опора.”
“Не плачте, мамо. Я буду дзвонити щотижня. І надсилатиму посилки з шоколадом, як ви любите,” – відповів Іван.
Іван оселився в Нью-Йорку, в Брукліні, де працював на будівництві. Спочатку було важко: мова, холодні зими, самотність.
“Мамо, тут усе таке велике, – розповідав він по телефону. – Хмарочоси вищі за наші церкви. Але люди – різні. Є добрі, як наш сусід дядько Василь, а є й такі, що дивляться скоса на емігрантів.”
З часом Іван одружився з українкою Оленою, яку зустрів у церкві. Вони народили двох дітей – онуків Яніни, яких вона бачила лише на фото.
“Бабусю, ми тебе любимо! – кричали малюки в відеодзвінку. – Приїжджай до нас, тут Діснейленд!”
“Ой, діти, бабуся вже стара для таких пригод,” – сміялася Яніна, але серце стискалося від туги.
Наступною поїхала Марія, дочка. Вона завжди була мрійницею, любила читати книги про Європу. У 2000-му році знайшла програму для студентів і вирушила до Німеччини, в Берлін.
“Мамо, я вивчу мову, знайду роботу в лікарні. Я ж медсестра,” – казала Марія, пакуючи речі.
“Доню, а як же ти там одна? Німецька – то не наша мова. А якщо захворієш?” – турбувалася Яніна.
“Не бійся, мамо. Я сильна, як ти.” – відповіла Марія.
В Берліні Марія працювала в клініці, доглядала за літніми людьми. “Тут усе організовано, мамо, – розповідала вона. – Лікарі в білих халатах, машини швидкої допомоги з сиренами. Але сумую за твоїми варениками. Надішли рецепт, я спробую зробити.”
Марія зустріла німця на ім’я Ганс, інженера. Вони одружилися, вони мають сина.
“Бабусю Яніно, мій син говорить двома мовами! – хвалилася Марія. – Але я вчу його українською: ‘Добрий день, як справи?'”
“Молодець, доню. Не забувай коріння,” – відповідала Яніна.
Близнюки Петро і Павло були нерозлучні з дитинства. Вони поїхали разом у 2005-му до Канади, в Торонто, де знайшли роботу на фермі.
“Мамо, ми будемо фермерами, як дідусь! – сміялися вони. – Там поля ширші, ніж наші, і зарплата в доларах.”
“Хлопці, не бешкетуйте там. Тримайтеся разом,” – просила Яніна.
В Канаді вони оселилися в українській громаді. Петро одружився з канадкою українського походження, а Павло – з місцевою дівчиною.
“Мамо, тут зими холодніші, ніж у нас, – скаржився Петро по відеозв’язку. – Але ми побудували хату, як нашу, з садом. Приїжджай, посадимо яблуні.”
“Ой, синку, я б рада, але віза – то ціла історія,” – зітхала Яніна.
Павло став бізнесменом, відкрив магазин українських продуктів. “Мамо, я продаю борщ у банках! – хвалився він. – Американці дивуються: ‘Що це за червоний суп?'”
Оксана, молодша дочка, завжди була авантюристкою. Вона поїхала до Австралії в 2010-му, в Сідней, за програмою для вчителів.
“Мамо, там океан, кенгуру! Я викладатиму англійську,” – захоплено говорила Оксана.
“Доню, то ж так далеко. Як я тебе побачу?” – плакала Яніна.
“По відео, мамо. І я приїду в гості,” – обіцяла Оксана.
В Австралії Оксана зустріла австралійця Джона, серфера. Вони мають дочку. “Бабусю, моя дівчинка плаває, як рибка! – розповідала Оксана. – Але сумую за снігом. Тут Різдво влітку, уявляєш?”
Найменший, Андрій, поїхав останній, до Великобританії, в Лондон. “Синку, бережи себе. Пиши щодня,” – благала Яніна.
В Лондоні Андрій працював програмістом. “Мамо, тут Біг Бен, Темза. Але люди холодні, як дощ,” – ділився він.
Андрій одружився з полькою Анною. “Бабусю, ми чекаємо дитину! – радісно повідомив він. – Назвемо Яніною, на твою честь.”
Яніна жила спогадами. Кожного вечора вона сідала за стіл, варила чай і дзвонила дітям по черзі. “Іване, як твої справи в Америці?” – питала вона.
“Добре, мамо. Діти ростуть, бізнес йде. А в тебе як урожай?” – відповідав Іван.
Потім Марія: “Доню, що нового в Німеччині?”
“Мамо, Ганс отримав підвищення. А син вчиться грати на піаніно. Ти б пишалася,” – казала Марія.
З близнюками було весело: “Петре, Павле, не сваріться там!”
“Мамо, ми не сваримося. Павло тільки вчора виграв у карти,” – сміявся Петро.
Оксана: “Доню, як океан?”
“Бурхливий, мамо. Джон вчить мене серфінгу. А ти тримайся, ми надішлемо подарунки,” – відповідала Оксана.
Андрій: “Синку, як Лондон?”
“Сірий, мамо, але я щасливий. Анна готує вареники за твоїм рецептом,” – говорив Андрій.
Але не все було райдужно. Були труднощі. Іван розлучився з Оленою. “Мамо, ми не зійшлися характерами,” – зізнався він.
“Синку, тримайся. Діти – то головне,” – радила Яніна.
Марія захворіла. “Мамо, я в лікарні,” – шепотіла вона.
“Доню, молися. Я поставлю свічку в церкві,” – плакала Яніна.
Близнюки втратили роботу під час кризи. “Мамо, ферма збанкрутувала,” – скаржився Павло.
“Хлопці, знайдете нову. Ви ж сильні,” – підбадьорювала мати.
Оксана сумувала за домом. “Мамо, тут усе чуже. Хочу борщу,” – зізнавалася вона.
“Приїжджай, доню. Хата чекає,” – казала Яніна.
Андрій мав проблеми з візою. “Мамо, мене можуть депортувати,” – хвилювався він.
“Синку, борися. Ти ж українець,” – підтримувала мати.
“Мамо, приїжджай до нас!” – кричали всі.
Але Яніна не хотіла. “Це моя земля. Я тут народилася, тут і відійду у засвіти.”
Та діти наполягали. Іван прилетів першим. “Мамо, пакуй речі. Ти поїдеш зі мною до Америки,” – сказав він.
“Ні, синку. Я не залишу хату,” – вперто відповідала Яніна.
Марія подзвонила: “Мамо, в Німеччині безпечно. Приїжджай до мене.”
“Доню, дякую, але ні.”
Близнюки: “Мамо, в Канаді сніг, як удома. Ми тебе заберемо.”
“Хлопці, ви ж знаєте, я не люблю холод.”
Оксана: “Мамо, в Австралії сонце. Ти будеш щаслива.”
“Доню, то надто далеко.”
Андрій: “Мамо, Лондон чекає. Анна приготує все.”
“Синку, дякую, але я лишуся.”
Та врешті-решт, Яніна погодилася. “Добре, діти. Я поїду. Але не назавжди.”
Вони організували політ. Яніна сіла в літак вперше в житті. “Ой, страшно, як високо!” – шепотіла вона.
Спочатку до Івана в Нью-Йорк. “Мамо, дивися, статуя Свободи!” – показував Іван.
“Велика, як наша церква,” – дивувалася Яніна.
Потім до Марії в Берлін. “Мамо, спробуй шніцель,” – пригощала Марія.
“Смачно, але не як наші котлети,” – сміялася мати.
До близнюків у Торонто. “Мамо, покатаємося на ковзанах!” – пропонували вони.
“Ой, хлопці, я впаду,” – відмовлялася Яніна.
До Оксани в Сідней. “Мамо, океан!” – кричала Оксана.
“Гарно, доню, але сумую за нашою річкою,” – зітхала мати.
Нарешті до Андрія в Лондон. “Мамо, Букінгемський палац!” – показував Андрій.
“Королівський, як у казках,” – захоплювалася Яніна.
Подорож тривала місяці. Яніна бачила онуків, їла нові страви, чула нові мови. “Діти, ви всі щасливі?” – питала вона.
“Так, мамо, завдяки тобі,” – відповідали вони.
Повернувшись додому, Яніна сіла за зошит. “Мої шестеро – як шість зірок на небі. Кожен світить по-своєму, але всі освітлюють мою душу.”
Історія тривала. Діти приїжджали в гості, надсилали фото. Яніна жила, розповідаючи сусідам: “Мої діти за кордоном, але серцем – удома.”
Яніна роздумувала: “Доля розкидала моїх дітей, але любов тримає разом.”
Історія закінчується на святі: Усі діти приїхали на її 80-річчя. “Мамо, ми любимо тебе!” – кричали вони.
“Діти, ви – мій скарб,” – відповідала Яніна.
Валентина Довга
