У невеликому містечку на околиці Києва жив Андрій, 35-річний IT-спеціаліст, який працював віддалено в міжнародній компанії.
Його життя було впорядкованим: ранкова кава, години за комп’ютером, вечірні прогулянки парком. Але справжньою радістю для нього був кіт Мурчик – сірий британець з білими лапками, якого Андрій взяв з притулку три роки тому.
Мурчик був спокійним, любив муркотіти на колінах господаря і гратися з лазерною указкою. Однак останнім часом Андрій помітив, що кіт став сумним: менше їв, рідше підходив, частіше ховався під ліжком.
“Мурчику, що з тобою? Чому ти такий млявий?” – запитав Андрій одного вечора, гладячи кота. Мурчик тільки подивився на нього великими зеленими очима і нявкнув тихо, ніби скаржачись.
Андрій зітхнув: “Мабуть, треба до ветеринара. Або ти просто нудьгуєш? Я ж весь день працюю, вибач, друже.”
Наступного дня Андрій відвіз Мурчика до клініки. Ветеринар, молода жінка на ім’я Ольга, оглянула кота уважно.
“Він здоровий, ніяких проблем. Можливо, стрес або депресія. Коти теж відчувають самотність. Скільки часу ви проводите з ним?”
Андрій почухав потилицю: “Ну, годую, прибираю лоток. Вечорами граємося, але останні місяці я завалений проектами.”
Ольга кивнула: “Розумію. Але тварини – як діти. Їм потрібна увага. Спробуйте більше часу разом: гуляйте, грайтеся. Якщо не допоможе, подумайте про компанію – іншого кота чи собаку.”
Повернувшись додому, Андрій задумався.
“Добре, Мурчику, давай виправимо це. Завтра вихідний, поїдемо в парк.” Але кіт, ніби відчуваючи сумніви господаря, тієї ночі вислизнув через прочинене вікно.
Ранком Андрій не знайшов його. “Мурчику! Де ти? Як він утік? Я ж зачиняв усе!”
Він обшукав квартиру, подвір’я, сусідські сади. “Сусіде Петре, ви не бачили мого кота? Сірого, з білими лапками?” – запитав Андрій у старого чоловіка, який поливав квіти.
Петро похитав головою: “Ні, хлопче. Але коти – волелюбні. Може, пішов гуляти. Повісь оголошення, розклей по стовпах.”
Андрій так і зробив. Він надрукував флаєри з фото Мурчика: “Зник кіт! Ім’я Мурчик, сірий британець. Нагорода за інформацію.”
Розклеїв по району, опублікував у місцевих групах у соцмережах. “Будь ласка, повернися, друже,” – шепотів він, дивлячись на порожню миску.
Минув день, другий. Андрій не міг зосередитися на роботі. “Шефе, вибачте, я сьогодні не в формі. Кіт зник, шукаю,” – сказав він босу по відеозв’язку.
Бос, строгий американець на ім’я Джон, здивувався: “Кіт? Серйозно? У нас проєкт через тиждень. Візьми себе в руки, Андрію.”
“Але ж це мій друг! Він для мене як сім’я,” – заперечив Андрій.
Джон зітхнув: “Добре, візьми день відгулу. Але не більше.”
Андрій вирушив на пошуки. Він пішов до парку, де часто гуляв з Мурчиком.
“Мурчику! Киць-киць!” – кликав він, заглядаючи під кущі. Там він зустрів жінку з собакою – це була Оксана, сусідка з іншого будинку.
“Ви шукаєте кота? Я бачила сірого біля смітників вчора ввечері. Здався наляканим.”
“Дякую! Покажіть, де саме?” – схвильовано запитав Андрій.
Оксана повела його: “Ось тут, біля тих баків. Може, голодний. Візьміть їжу.”
Андрій повернувся з банкою корму. “Мурчику, це я! Ходімо додому.” Але кота не було. Він просидів там годину, але марно.
“Чому ти втік? Я ж люблю тебе,” – сумно сказав Андрій сам собі.
Тим часом Мурчик справді блукав. Він зголоднів, змерз.
“Мяу,” – нявкав він, ховаючись від машин. Кіт дістався до околиці міста, де починався лісопарк. Там було тихо, але страшно – гавкіт собак, шум вітру.
На третій день Андрію подзвонили. “Алло, це ви шукаєте кота? Я – Іван, з притулку для тварин. Ми знайшли сірого британця біля дороги. Здається, ваш.”
Андрій кинувся туди. “Це він? Мурчик!” Кіт сидів у клітці, брудний, але живий. “Дякую, Іване! Як він?”
Іван посміхнувся: “Голодний, наляканий. Але без травм. Ми чіпували його? Ні? Раджу зробити, щоб не губився.”
Андрій обійняв кота: “Більше ніколи не тікай. Обіцяю, все зміниться.” Він заплатив за перевірку і повернувся додому.
Але це був тільки початок. Мурчик, переживши стрес, став ще замкнутішим. “Ольго, ветеринаре, що робити? Він не їсть нормально,” – подзвонив Андрій.
Ольга порадила: “Дайте час. І спробуйте рутину: щоденні ігри, прогулянки на повідку. Коти люблять стабільність.”
Андрій вирішив: “Добре, Мурчику, це наш тест. Я доведу, що відданий тобі.” Він купив повідок для котів, нові іграшки. “Ходімо гуляти!” – сказав він, чіпляючи повідок.
Спочатку Мурчик пручався, але з часом звик. Вони гуляли парком щовечора. “Дивись, пташка! Лови!” – сміявся Андрій, кидаючи іграшку.
Одного разу вони зустріли Оксану знову. “О, ваш кіт знайшовся! Який гарний. Як справи?” – запитала вона.
“Дякую за підказку. Тепер все добре. Ми вчимося довіряти один одному,” – відповів Андрій.
Оксана усміхнулася: “Класно. У мене собака, але коти теж милі. Може, разом погуляємо?”
Так почалася дружба. Вони зустрічалися в парку. “Твій Мурчик – джентльмен. Не боїться мого Рекса,” – казала Оксана.
“Він сміливий. Після втечі став сильнішим,” – хвалився Андрій.
Але випробування не скінчилися. Через місяць Андрію запропонували підвищення – з переїздом до США. “Андрію, це шанс! Подвоєння зарплати, нова команда,” – сказав Джон по відеозв’язку.
Андрій завагався: “Але мій кіт… Переліт, карантин. Він не витримає.”
Джон засміявся: “Кіт? Залиш у друзів. Це кар’єра!”
“Ні, Джон. Мурчик – частина мого життя. Якщо не можу взяти його, то відмовляюся,” – твердо сказав Андрій.
Джон здивувався: “Ти серйозно? Добре, подумай. Пропозиція дійсна тиждень.”
Андрій розповів Оксані: “Не знаю, що робити. Це мрія, але без Мурчика…”
Оксана порадила: “Подумай про нього. Коти прив’язуються до дому, людей. Переїзд – стрес.”
Андрій вирішив відмовитися. “Джон, дякую, але ні. Залишаюся тут.”
Джон зітхнув: “Шкода. Але поважаю твою відданість… коту.”
Мурчик, ніби відчуваючи, став веселішим. “Мяу!” – муркотів він, стрибаючи на коліна.
Потім стався інший інцидент. Під час прогулянки Мурчик злякався машини і вирвався з повідка. “Мурчику, стій!” – кричав Андрій, біжачи за ним.
Кіт побіг до лісопарку. Андрій шукав цілий день. “Оксана, допоможи! Він утік знову,” – подзвонив він.
Оксана приїхала з Рексом: “Рекс понюхає. Де востаннє бачив?”
Вони шукали разом. “Тут сліди! Дивись, котячі лапки,” – сказала Оксана.
“Мурчику! Киць-киць!” – кликали вони.
Нарешті знайшли – кіт сидів на дереві, наляканий. “Як його зняти? Високо,” – занепокоївся Андрій.
Оксана: “Я подзвоню пожежникам. Вони допоможуть.”
Пожежники приїхали швидко. “Не проблема, хлопче. Ми звикли до таких,” – сказав капітан.
Вони зняли Мурчика. “Дякую! Ви врятували мого друга,” – сказав Андрій.
Капітан усміхнувся: “Раді допомогти. Тримайте міцніше наступного разу.”
Вдома Андрій гладив кота: “Ти мене тестуєш? Але я не здаюся.”
З часом життя налагодилося. Андрій знайшов баланс: працював менше, більше часу з Мурчиком. Вони їздили до ветеринара регулярно. “Ваш кіт щасливий. Очі сяють,” – казала Ольга.
Оксана стала частим гостем. “Може, ми станемо більше, ніж друзі?” – запитала вона одного вечора.
Андрій посміхнувся: “Мурчик схвалює. Він муркоче, коли ти приходиш.”
Так Мурчик знайшов щастя – в відданому господарі, новій подрузі і спокійному житті. Андрій пройшов усі тести: пошуки, жертви, терпіння.
“Ти мій талісман, Мурчику,” – казав він.
Минали місяці. Андрій і Оксана одружилися. “На весіллі Мурчик буде почесним гостем,” – жартувала Оксана.
“Звичайно! Без нього нічого б не було,” – відповідав Андрій.
Вони переїхали в більший будинок з садом. Мурчик бігав по траві, ловив метеликів. “Дивись, як він радіє!” – казала Оксана.
Андрій: “Це наше щастя. Дякую тобі, Мурчику, за уроки.”
Кіт муркотів, ніби кажучи: “Я теж щасливий.”
Через рік у них з’явилася дитина – дівчинка Аня. “Мурчику, знайомся з сестричкою,” – сказав Андрій, показуючи немовля коту.
Мурчик понюхав обережно і муркотів. Оксана: “Він добрий. Не боїться.”
Але з дитиною додалося турбот. “Андрію, Мурчик ревнує? Він ховається,” – помітила Оксана.
“Мабуть. Треба більше уваги йому,” – відповів Андрій.
Вони влаштували “сімейні ігри”: Аня сміялася, дивлячись, як кіт грається. “Кі-кі!” – гулила вона.
Одного разу Мурчик захворів – кашляв, чхав. “Ольго, терміново! Він погано,” – подзвонив Андрій.
Ольга оглянула: ” Він одужає.”
Андрій не відходив: “Тримайся, друже. Я з тобою.”
Оксана: “Ти такий турботливий. Навіть Аню залишив на мене.”
“Він мій перший ‘дитина’. Не можу інакше,” – сказав Андрій.
Мурчик одужав. “Мяу!” – подякував він.
Потім вони поїхали в відпустку – до Карпат. “Мурчика візьмемо? Він любить природу,” – запропонувала Оксана.
“Звичайно! В готелі для тварин,” – погодився Андрій.
В горах вони гуляли. “Дивись, Мурчику, гори!” – казав Андрій.
Кіт нюхав повітря, муркотів. Місцеві: “Який спокійний кіт! Не боїться.”
“Він пройшов багато,” – хвалився Андрій.
Повернувшись, Андрій відкрив свій бізнес – IT-консалтинг. “Тепер більше вільного часу,” – сказав він Оксані.
“Для нас усіх,” – обійняла вона.
Мурчик став старшим, але щасливим. “Ти – наш герой,” – казав Андрій, гладячи його.
Історія їхньої відданості надихала сусідів. Петро: “Ти хороший господар. Багато хто кидає тварин.”
“Ніколи. Мурчик навчив мене любові,” – відповідав Андрій.
Так минали роки. Аня росла, гралася з Мурчиком. “Тату, розкажи, як ти шукав Мурчика,” – просила вона.
Андрій розповідав: “Це був тест. І я пройшов.”
Мурчик муркотів, ніби погоджуючись. Щастя було в простих речах: увазі, турботі, відданості.
Наталія Веселка
