— Ми не будемо дарувати твоєму племіннику дорогий телефон, у нас іпотека, — твердо сказала чоловікові Віка. Проте чоловік вирішив інакше.
— Ти серйозно? Знову? — голос Віки здригнувся, але вона змусила себе говорити рівно, майже холодно. — Олеже, ми вже обговорювали це. Жодних дорогих телефонів.
Олег стояв посеред їхньої невеликої кухні, засунувши руки в кишені домашніх штанів. Він не дивився на дружину, його погляд був спрямований у вікно, за яким повільно згасали вогні жовтневого вечора.
— Віко, ну зрозумій, це ж Ромка. Мій єдиний племінник. У нього день народження.
— У нього день народження щороку, — відрізала Віка, схрестивши руки. — І щороку його мати вигадує новий спосіб витягти з тебе гроші. Торік це був планшет, до того — ігрова приставка. Тепер ось остання модель смартфона. У нас іпотека, Олеже! Ти пам’ятаєш це слово? Іпо-те-ка. Ще на багато років.
Вона вимовила це по складах, наче пояснювала нерозумній дитині. У її голосі не було злості, тільки нескінченна втома. Вони жили в цій двокімнатній квартирі на околиці міста вже третій рік. Щомісяця, двадцять п’ятого числа, з їхнього спільного рахунку списувалася сума, що дорівнювала половині зарплати Олега. Віка працювала адміністраторкою в стоматологічній клініці, і її дохід був скромнішим. Вони економили на всьому: на відпустці, на одязі, на розвагах. І вона була з цим згодна, тому що це була їхня спільна мета — свій кут, своє гніздо. Але сім’я Олега, здавалося, жила в якійсь іншій, паралельній реальності, де іпотек не існувало.
— Іра каже, що у всіх у класі вже такі, — Олег нарешті повернувся до неї. Його обличчя, зазвичай відкрите й добродушне, зараз виглядало нещасним і винним. — Він почуватиметься білою вороною.
— Ах, Іра каже! — Віка всміхнулася. — А Іра не хоче сама заробити на телефон для свого сина? Вона ж не в декреті сидить, працює десь в офісі. Або її чоловік? Чим він зайнятий, окрім як лежить на дивані й міркує про щось своє?
— Віко, не починай, — скривився Олег. — Ти ж знаєш, у них зараз складно. У Льоші зі здоров’ям не дуже…
— Зі здоров’ям у нього було «не дуже» ще п’ять років тому, коли ми познайомилися. Це не заважає йому щовечора пити напої перед телевізором. Олеже, розплющ очі! Твоя сестра просто використовує тебе. Вона знає, на які кнопки натиснути, щоб ти відчув себе винним і відповідальним за всю вашу родину.
Він знову відвернувся. Це був його коронний прийом — уникати розмови, замикатися, вдавати, що він оглух. Віка знала, що зараз він мовчить, а завтра вранці, поки вона буде в душі, тихо переведе гроші сестрі з кредитної картки. А їй потім доведеться знову перекроювати їхній і без того хиткий бюджет, щоб закрити цей борг.
— Я не дам тобі цього зробити, — сказала вона тихо, але твердо. — І якщо ти візьмеш гроші з наших спільних заощаджень, я… — вона затнулася, добираючи слова. Погрожувати було безглуздо. Що вона зробить? Піде? Куди? На орендовану кімнату, залишивши йому цю квартиру, за яку сама ж і платить? — Олеже, будь ласка, — голос її пом’якшав. — Зрозумій, справа не в жадібності. Справа в нас. У нашому майбутньому. Цей телефон — це не просто подарунок. Це символ того, що та сім’я для тебе важливіша, ніж наша.
— Це неправда. Ти чудово знаєш, що це неправда.
— Тоді доведи! — вигукнула вона. — Скажи своїй сестрі «ні». Тверде, доросле «ні». Поясни їй, що в тебе своє життя, своя сім’я і свої фінансові зобов’язання. Ми можемо купити Ромці гарний подарунок, але за нашими коштами. Книгу, конструктор, настільну гру. Але не телефон за величезні гроші!
Олег важко зітхнув і вийшов із кухні. Віка залишилася сама. Вона сіла на табурет і обхопила голову руками. Господи, як же вона втомилася від цієї боротьби. Це була не суперечка, ні. Це був партизанський вилаз на її територію, який вона раз за разом відбивала, втрачаючи сили й віру в те, що колись це закінчиться.
Увечері Олег поводився так, наче ранкової розмови не було. Він дивився з нею фільм, обійнявши за плечі, жартував. Віка напружено мовчала, чекаючи підступу. Підступ стався наступного дня. Їй на телефон прийшло сповіщення від банку: «Покупка на суму 35 тисяч гривень». Вона застигла посеред холу клініки, відчуваючи, як холонуть пальці. Це була їхня спільна «подушка безпеки», гроші, які вони відкладали на випадок непередбачених обставин. Він зробив це. Потайки, як злодій.
Решту дня вона працювала на автоматі, ледь стримуючи сльози. Образа й безсилля змішалися в тугий, гіркий клубок у горлі. Вона не знала, що робити. Влаштувати сварку? Але що це змінить? Він уже витратив гроші. Мовчати? Але це означало б проковтнути зраду і дозволити йому робити так і далі.
Додому вона йшла пішки, хоча зазвичай їхала автобусом. Їй потрібен був час, щоб подумати. Вона уявляла собі обличчя Олега, коли вона покаже йому це повідомлення. Він знову дивитиметься на неї своїм цуценячим поглядом, говоритиме, що так вийшло, що Іра його дістала, що він все поверне. І вона майже фізично відчувала, як її власна рішучість тане під цим поглядом. Вона любила його. Але любов не повинна бути сліпою.
Олег був вдома. Він метушився на кухні, готував вечерю. Побачивши Віку, він радісно всміхнувся.
— А я он пасту вирішив приготувати! Твою улюблену, з грибами.
Віка мовчки зняла пальто, пройшла в кімнату й сіла на диван. Вона дістала телефон і простягла його чоловікові.
— Поясни.
Усмішка сповзла з його обличчя. Він подивився на екран, і щоки його залив густий рум’янець.
— Віко, я… я все поясню.
— Я слухаю, — її голос був абсолютно безбарвним.
— Іра подзвонила вранці… Вона плакала. Говорила, що Ромка зовсім з рук збився, зв’язався з поганою компанією. Що цей телефон — єдиний спосіб якось налагодити з ним контакт, стати для нього другом…
— І ти повірив у цю маячню? — Віка нервово розсміялася. — Ти справді думаєш, що телефон може замінити батьківську увагу й виховання? Олеже, ти такий наївний, це просто вражає!
— Припини! — він підвищив голос. — Це моя сестра, і я їй вірю! Ти просто її не любиш, от і все. Ти з самого початку була проти моєї сім’ї.
— Я не проти твоєї сім’ї! — обурилася Віка. — Я проти того, щоб твоя сім’я жила за наш рахунок! Я проти того, щоб ти брехав мені і крав наші спільні гроші! Так, крав! Тому що ти взяв їх без моєї згоди!
Вони сильно посварилися вперше за всі роки їхнього спільного життя. Віка виплеснула все, що накопичилося: і торішній планшет, і гроші «в борг» для чоловіка Ірини на «термінове лікування зубів», які їм так і не повернули, і нескінченні прохання посидіти з Ромкою, тому що Ірі «треба розвіятися». Олег захищався, звинувачуючи її в черствості, егоїзмі та неповазі до його рідних.
У розпал сварки в передпокої зателефонував телефон. Олег підняв слухавку, наче це був рятувальний круг.
— Так, мамо… Ні, все нормально… Так, вдома… — він говорив здавленим голосом, скоса поглядаючи на Віку.
Вона чула невдоволений голос свекрухи в трубці. Світлана Петрівна ніколи не кричала. Вона говорила тихо і вкрадливо, але від її слів віяло холодом.
— Що трапилося, Олежечку? У тебе голос такий… Віка знову невдоволена? Я ж казала тобі, ця дівчинка надто практична. У неї в голові одні цифри. Вона не розуміє, що таке справжня сім’ї.
Віка застигла. Значить, Іра вже встигла поскаржитися матері, а та, своєю чергою, вирішила поговорити з сином. Це була їхня звичайна тактика: діяти єдиним фронтом.
— Мамо, перестань, — пробурмотів Олег. — Віка тут ні до чого.
— Як це ні до чого? Ірочка мені все розповіла. Дитина страждає, а вона через якісь папірці готова вдавитися. Хіба так чинять у сім’ї? Твій батько, царство йому небесне, останню сорочку б зняв заради сестри. А ти… ти під каблуком у дружини опинився.
Кожне слово свекрухи було як отруйна стріла. Віка бачила, як зіщулюється Олег, як він опускає плечі. Він завжди був слабкий перед матір’ю. Вона виростила його з установкою, що він, як єдиний чоловік після батька, несе відповідальність за неї та за сестру. Іра була молодшою, хворобливою, і Олег з дитинства звик її опікати і в усьому їй поступатися.
— Мамо, давай потім поговоримо, — він хотів закінчити розмову, але Світлана Петрівна була невблаганна.
— Ні, ми поговоримо зараз. Ти повинен допомогти сестрі. Це твій обов’язок. Іра — твоя родина. А дружина… дружини приходять і йдуть, а сім’я залишається.
Остання фраза пролунала як вирок. Віка дивилася на чоловіка, і в її погляді було останнє, відчайдушне благання: «Не погоджуйся, не зраджуй мене знову». Олег підвів на неї очі, сповнені туги й безнадії. Він був загнаний у кут, розриваючись між обов’язком перед матір’ю та сестрою і любов’ю до дружини.
— Я знаю, мамо, — тихо сказав він у трубку. — Я все знаю. Я вже все зробив.
Віка мовчки відвернулася і пішла в спальню. Вона зачинила за собою двері й притулилася до них спиною. Сльози, які вона стримувала весь день, ринули з очей. Але це були не сльози образи. Це були сльози прощання. Вона плакала не про гроші й не про телефон. Вона плакала про свою зруйновану мрію про міцну сім’ю, про свою любов, яка виявилася недостатньо сильною, щоб вистояти проти клану його родичів. Він обрав їх. Знову.
Вона не стала збирати речі й іти, грюкнувши дверима. Це було б надто просто, надто драматично. Ні, вона залишилася. Але щось усередині неї обірвалося того вечора. Щось дуже важливе, що становило основу їхніх стосунків.
Наступного дня вона пішла до банку й відкрила особистий рахунок, на який перевела свою зарплатну картку. Вона почала вести власний бюджет, відкладаючи гроші на своє, окреме майбутнє. Вона, як і раніше, жила з Олегом в одній квартирі, спала з ним в одному ліжку, готувала йому вечері. Але між ними виросла невидима стіна. Він відчував це і страждав. Він намагався пробитися крізь цю стіну, дарував їй квіти, запрошував у кіно, говорив про кохання. Віка приймала його залицяння з ввічливою усмішкою, але її очі залишалися холодними й відстороненими.
Вона більше ніколи не питала його про гроші й не цікавилася справами його сім’ї. Коли телефонувала свекруха, Віка не брала слухавку. Вона викреслила їх зі свого життя. Вони домоглися свого — Олег знову був повністю в їхньому розпорядженні. Він оплачував примхи сестри, вислуховував повчання матері, вирішував їхні нескінченні проблеми. А натомість отримував холодну порожнечу у власному домі.
Одного вечора, через кілька місяців, він не витримав.
— Віко, я так більше не можу, — сказав він, сідаючи на край ліжка, де вона читала книжку. — Поговори зі мною. Накричи, насвари, що завгодно! Тільки не мовчи.
Вона відірвалася від книжки й подивилася на нього довгим, уважним поглядом.
— А про що говорити, Олеже? Все вже сказано. Ти зробив свій вибір. Я зробила свій.
— Але я люблю тебе! Я хочу, щоб усе було як раніше!
— Як раніше вже не буде, — вона спокійно закрила книжку. — Раніше я вірила, що в нас є «ми». Спільне життя, спільні цілі, спільне майбутнє. А потім я зрозуміла, що є ти і твоя сім’я. А я — так, тимчасовий додаток. Ти сам дозволив своїй матері сказати, що дружини приходять і йдуть. Можливо, вона мала рацію.
Він дивився на неї, і в його очах стояли сльози. Він нарешті зрозумів, що втратив. Не гроші, не довіру. Він втратив її, свою Віку. Ту теплу, люблячу, розуміючу жінку, яка готова була ділити з ним усі труднощі життя. Він проміняв її на хвилинний спокій, на схвалення матері й радість сестри від нової іграшки для її сина.
Вони продовжували жити разом, виплачувати іпотеку. Для сторонніх вони, як і раніше, були сім’єю. Але обоє знали, що це лише фасад, за яким ховається крижана пустеля. Віка збирала гроші. Не на відпустку чи нову машину. Вона збирала свою подушку безпеки. І знала, що колись вона піде. Тихо, без сварок і докорів. Просто зачинить за собою двері квартири, яка так і не стала для неї справжнім домом.
