Наш новий сусід, Микола Сергійович, здався нам привітною людиною. Великий дім, доглянутий сад, дружина завжди усміхнена. Відразу подумали, що нам з ними пощастило. Чоловік вітався, пропонував нам малину та аґрус зі свого саду, наче хотів підкреслити, що він доброзичливий та відкритий до спілкування.
Але досить швидко ми почали помічати деякі дивні речі. Одного разу лійка з нашого подвір’я зникла. Спочатку я подумав, що хтось із нас самих просто не туди її поклав, але коли на наступний день побачив її у Миколи, зрозумів: наш сусід має деякі специфічні звички. Я пішов та відібрав лійку назад.
— Це моя річ і я Вам її не давав, – обурився я, коли увійшов до нього на подвір’я.
Микола Сергійович посміхнувся та сказав:
— Я хотів полити помідори, тому взяв вашу лійку. Вас не було на подвір’ї, тому пішов хазяйнувати. Я ж не на зовсім її забрав.
— Більше так не робіть, – суворо попередив я сусіда та пішов до себе.
Ще більше мене здивувало, коли сусід з іншого будинку Петро розповів, як Микола збирає у нього горіхи. Заходить у сад та бере, що нападало. З дерев не рве, але без дозволу там пасеться. Каже, що дерев багато та горіхів на всіх вистачить. Якби він собі взяв, то гаразд, а так мішками тягає та й продає. Петра це так обурює, але зробити він нічого не може. У нього ділянка чимала та сад великий, не тягне він по грошах той паркан.
Але справжній конфлікт розгорівся, коли почав валитися паркан між нашою ділянкою та ділянкою Миколи Сергійовича. Ми вирішили, що настав час його полагодити. Я взяв інструменти й вже почав роботу, коли побачив, як до межі наближається Микола.
— Що це ви робите? — запитав він, його голос був трохи різким.
— Лагоджу паркан, Миколо Сергійовичу. Він ледве тримається, — відповів я, намагаючись зберігати спокій.
— А ви у мене спитали? Це ж мій паркан! — він підійшов ближче. Було зрозуміло, що справа не обійдеться простою розмовою.
Коли ми купували будинок, там вже був паркан і ми не вдавалися в подробиці чий він. Мою дружину обурювала у ньому хвіртка, через яку сусід ходив до нас як до себе додому. Вона боялась, коли чужий чоловік ходить по двору, коли я не роботі, тому попросила її прибрати. Ще й паркан полагодити.
— Але ж паркан стоїть на межі наших ділянок, тож я теж маю право його лагодити, — спокійно пояснив я.
Хоча було зрозуміло, що довгої сварки вже не уникнути.
— Право, кажете? А може, ви хочете відібрати в мене землю? — Микола глянув на мене з підозрою, і я зрозумів, що справа пахне скандулькою.
Ми з дружиною намагалися заспокоїти його, але Микола Сергійович вже завівся. Він звинуватив нас у спробі забрати його землю. Хоча мова йшла лише про те, щоб замінити 3 метри дерев’яного штахетника та прибрати хвіртку. Ситуація загострилася і на шум почали збиратися сусіди. Хтось навіть викликав поліцію.
Коли приїхали правоохоронці, Микола Сергійович вже кричав на все село, звинувачуючи чоловіка у руйнуванні його паркану. Не тільки ми, але й сусіди намагалися пояснити йому, що він поводиться безглуздо. Але сусід не вгамовується. Поліція лише розвела руками, адже нічого протизаконного не було, матеріальних збитків теж.
З того дня я зрозумів, що життя з таким сусідом — це справжнє випробування. Ми ще не знали всієї правди про Миколу Сергійовича, коли купили цей будинок. Він здавався привітним і доброзичливим, але насправді був хитрим, впертим і любив посваритися.
І тепер, коли справа дійшла до нашого спільного паркану, стало очевидно, що мирного вирішення тут не буде. Ми намагаємося уникати гострих ситуацій і жити своїм життям, але з таким сусідом це було нелегко.
