– Ми живемо тут. Під мостом. З братиком. Тільки ви нікому не кажіть, а то нас заберуть!: Іра вже готова була зробити останнє зусилля і полетіти вниз, як з небуття її раптом висмикнув дитячий голосок

Спеціально для сайту osoblyva

Ірка сиділа на краю мосту, вдивлялась в чорну, крижану вону Дніпра і розмірковувала над своїм життям. Було холодно, дуже страшно і боляче десь глибоко в середині.

Вона сама не розуміла. що привело її сюди і що стало останньою краплею у житті:  Байдужість батьків? Нелюба, безглузда робота? Переїзд близької подруги в іншу країну? Розрив єдиних значущих стосунків? Або причина, по якій коханий чоловік пішов до іншої: те. що вона ніколи не зможе мати дітей. Напевно останнє.

Іра вже й сама не може порахувати скільки невдач було на її шляху до материнства. Якщо озирнутися, вся доріжка була залита сльозами і усипана розбитими надіями. Згадуючи одну втрату за другою, дівчина, здається, наповнилася болем до самих країв і вже готова була зробити останнє зусилля і полетіти вниз, як з небуття її раптом висмикнув дитячий голосок:

– Тітонько, обережно, так можна впасти і більше ніколи не піднятися!

Іра аж здригнулася, почувши тихий голос і різко обернулась. Через сльози, які заливали її обличчя, вона ледь розгледіла дитину – років п’яти на вигляд.

Це була дівчинка, її голівка була замотана якимось ганчір’ям. А одягнена вона була в величезну чорну куртку, з під якої стирчали дві комічно тонкі ніжки. Іра проти волі посміхнулася і видихнула – стрибок зірвався.

– Привіт, дитинко. Ти звідки тут о такій пізній порі?

Дівчинка присіла поруч – як горобчик на гілці – і напівпошепки сказала:

– Ми живемо тут. Під мостом. З братиком. Тільки ви нікому не кажіть, а то нас заберуть!

Дитяче одкровення миттю змусило забути Іру про свої проблеми.

– А де ваші мама і тато?

– А у нас немає мами і тата. Давно вже. Нас з братиком намагалися один раз розлучити, але ми утекли, і тепер тут живемо. Влітку добре жили, навіть рибу ловили і купалися! А зараз холодно стало, але нічого! Зате разом!

– А скільки років твоєму брату?

– 8! Він уже зовсім дорослий.

Ага, дорослий. Іра не встигла навіть подумати, як вголос сказала:

– А давайте краще у мене жити? У мене тепло і їжа в холодильнику є. А їсти нікому.

– Їжааа? Дівчинка мрійливо заплющила очі. – А ви нас з братом розлучати не будете?

– Не буду. Сестричок і братиків розлучати ніяк не можна, я точно знаю. Підемо братика твого шукати, а то ніч скоро.

Читайте також: – Я бачив тебе з животом у метро. Не питаю, навіщо це тобі, твоя справа. Але дитина де? – Думаєш, твоя? – усміхнулася зло якось Олька. – Твоя, правильно. А де – не знаю, я відмовилася від неї одразу

В голові Іри вирувало купа думок і питання – як далі? Спочатку в органи опіки. Потім пройти школу прийомних батьків. Далі зібрати документи. Поступово з’ясувати, хто батьки дітей і як вони залишилися самі. Звідки утекли. І як їх усиновити …

Це були плани на життя – важке, невідоме, але життя! Іра взяла дівчинку за руку і пішла повільно геть з моста. Маленьку крижану ручку в своїй теплій долоні вона стискала міцно-міцно, щоб не втратити цю останню ниточку до життя.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!