Спеціально для сайту osoblyva
Зустрічались вони не довго, а потім Олька заявила, що не кохає його. Тож Сашко прийняв ту крапку у стосунках, а разом з тим видалив її номер. Тепер його було годі й шукати.
Та і знайомих спільних у них не було, і в квартирі, яку орендувала дівчина, тепер мешкають зовсім інші люди. Сашко туди вже навідувався. Що тепер робити і де шукати колишню кохану він просто не уявляв.
За тиждень думок і пошуків, Сашко таки поїхав на ту станцію метро де бачив вагітну жебрачку. Він був переконаний, що то була Ольга, він її впізнав. Але ж мав таки переконатись, а раптом та ненароджена ще дитина таки його? Ця думка переслідувала хлопця, він був рішуче назаштований підійти і запитати, як тільки її побачить знову.
Не побачив, не знайшов, Ольги в підземці не було. Тоді Сашко наважився затерефонувати товаришу. Роман був дільничним в одному зі столичних районів.
Запитав, чи не може той його вивести на “папіка” жебраків в одному з районів Києва, конкретно по такій то станції? Ну або на когось з його “підлеглих”, хто б допоміг відшукати одну дівчину. Вона примітна, пузата… Звати так-то, прізвище Іваненко, здається… Працювала у бутіку на Даринку, але де вона зараз торгаші – її колишні сусіди по цеху – не знають, здиміла десь і все.
– Дай мені кілька днів, трохи розгребуся зі своїми завалами і спробую тобі допомогти, друже, – відповів Роман.
І таки виконав свою обіцянку.
Кілька днів по тому Сашко уже знав, що Ольга тепер “працює” в іншому районі Києва. Вже без живота…
Побачив дівчину у переході, на який вказав йому бородач-баяніст, контакт з яким дав друг-дільничний: Олька грала на гітарі. Досить непогано. Точно, вона ж розповідала, що вчилася у музичній школі, згадав Сашко.
Підійшов, ніяково привітався. На каву запросив. Дівчина погодилася.
– Я бачив тебе з животом у метро. Не питаю, навіщо це тобі, твоя справа. Але дитина де?
– Думаєш, твоя? – усміхнулася зло якось Олька. – Твоя, правильно. А де – не знаю, я відмовилася від неї одразу в лікарні.
“Дякую, що хоч не продала…” – майнуло в голові Сашка, та вголос не сказав.
Він взяв у Ольги телефон. Перевірив, чи правильний номер дала. Сказав, що зателефонує скоро, запевнив, щоб не переживала, не боялася: нікуди “здавати”, нікого “наводити” він на неї не збирається. То її вибір, її життя.
Йому треба було поговорити з матір’ю, з якою жили разом у двокімнатний квартирі.
…Місяць знадобився на оформлення всіх необхідних документів, але в цілому все пройшло більш менш легко, бо всиновлював немовля рідний батько, – і в оселі Сашка з’явилося крикливе щастячко Тарас Олександрович. Як дві краплі води схоже на татка.
Сашко ніскільки не хвилювався, що не влаштує через сина своє особисте життя, бо був впевнений: вчинив правильно. І все в нього складеться, тільки згодом.
А бабуся Оксана – та взагалі сяяла від радості, навіть помолодшала, не могла натішитися онучком і байдуже їй було до здивовано-допитливих очей сусідів.
І тільки сказала тихо якось сину:
– Чує моє жіноче серце – прибіжить колись твоя горе-Олька…
А горе-Олька грала у підземці на гітарі доти, доки не відклала її вбік на якийсь час, щоб виставити вперед новий круглий живіт.
Автор: Альона Мірошниченко, спеціально для сайту osoblyva
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК БЕЗ ЗГОДИ АВТОРА ЗАБОРОНЕНО!
Якщо хочете читати більше цікавих матеріалів та життєвих історій від osoblyva – підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбук за посиланням
